Епілог

Натаніель мертвий, проте Легіон все ще десь серед нас. І хоча його загроза здається меншою після його смерті, від цього вона не стає менш реальною. Тепер ми точно знаємо, що Легіон — це не легенда, а цілком реальна небезпека, яка може вторгнутися у будь-який момент, у будь-який світ, у будь-яке життя. І поки ми їх остаточно не знищимо, ніхто не буде в безпеці. Здається, що навіть у спокої є прихована тривога, немов тінь над головою, яку неможливо відпустити.

Пошуки Мелісси та Грегорі не принесли жодного результату. Вони розчинилися у часі, залишивши після себе лише порожнечу, відсутність сліду, немов їх ніколи й не було. Кожен день ми перевіряли записи, відтворювали магічні карти, сподівалися на знак, натяк, будь-яку дрібницю. Але нічого. І лишалося сподіватися, що вони знайдуть шлях назад. Одного разу вони точно повернуться додому. А поки ми продовжуємо пошуки, обіцяючи собі не здаватися, поки не знайдемо бодай натяку на їхнє місцезнаходження.

Аларік та Ілларія так і не помирились. Між ними зависла холодна стіна непорозуміння, яку, здавалося, ніколи не зможуть подолати. Я іноді замислююсь: може, варто було б заглянути в майбутнє, перевірити, чи все стане на свої місця? Але мій тато завжди казав, що деяких речей краще не знати. Доля має своє власне вміння розставляти пріоритети, і інколи втручання у неї лише шкодить. Нехай вони самостійно розбираються. Хай зроблять власні помилки та навчаться на них.

Закінчення Королівської Академії наближалося, і у моєму серці з’являвся сум, який було важко стримати. Я буду дуже сумувати за усіма — друзями, викладачами, тими, з ким ділила будні, секрети, радощі і тривоги.

Ми домовились спілкуватися, бачитися, але це буде не так часто, бо кожен матиме власні справи. Хтось відправиться в інші світи, хтось залишиться на острові, а хтось, як моя подруга, обіцяла скоро відвідати Валорію. Брат майже весь час буде неподалік, і це давало певний спокій. А ще поруч буде Зак…

- Зібрала речі? — спитав мене хлопець, коли я запаковувала останню валізу. – Я вже готовий повертатись додому. Скучив за Валорією. Хто би що не казав, але вдома все таки краще. 

Його голос звучав спокійно, але я чула у ньому трепет, ту невидиму нитку переживань, що завжди тягнулася до мене. Так незвично було бачити кімнату такою пустою. Столи, стільці, полиці — усе залишалося на місці, але вже без тепла щоденних справ.

Наступного року ці меблі дістануться новим студентам, які будуть сміятися тут, розкривати секрети, закохуватися, втрачати і знаходити себе заново. Я сподівалася, що їхнє навчання буде більш спокійним, ніж наше. Три роки ця кімната була моїм домом. І нехай весь світ сходив з розуму, цей маленький острівок завжди залишався безпечним, місцем, де можна було вдихнути спокійно.

Стільки спогадів залишиться тут — сміх друзів, нічні розмови, дрібні перемоги, перші невдачі, перші поцілунки. І водночас попереду чекало нове життя, таке ж непередбачуване і неймовірне.

- Вже майже все. Залишилося тільки кілька дрібничок, — відповіла я, обертаючись до нього. Він підійшов ближче, обійняв мене, і цей момент здавався довшим, ніж будь-який інший за останні роки. — Ми повертаємося додому? Тобто ти не залишишся тут викладати далі?

- Ні, — відповів він. — Я відправляюся назад у Валорію разом з тобою. Я ж сюди прибув лише заради теперішнього часу, тому зараз мені тут робити нічого. Навіть мама вирішила передати пост директора іншому. Вони з Пауеллом будуть жити неподалік від палацу, щоб завжди бути поруч із народом, - хлопець подивився на мене. - Ми намагаємось надолужити втрачений час. Поки по трохи виходить.

Зак посміхнувся, його очі світилися теплом, яким я могла насолоджуватися безкінечно. І хоча в них досі був сум через батька, та він вчився справлятись з цим. Я вірила, що в нього обов’язково вийде.

- І тепер усе буде по-іншому, — сказав він. — Все, крім нас. Принаймні я на це дуже сподіваюся.

Я відчула, як серце моє стискається від радості і тривоги одночасно. Це відчуття було знайомим, адже ми пройшли стільки випробувань разом. Я глибоко вдихнула і тихо промовила:

- Я кохаю тебе. Тому все обов’язково складеться чудово.

- Як і я тебе, Емі, — відповів Зак, стискаючи мою руку. — Понад усе у своєму житті.

І як же добре було відчувати, що він у мене є. Між нами пройшли всі почуття: від гніву до справжнього кохання, від недовіри до абсолютного прийняття. Стільки всього сталося, що іноді важко навіть згадати усі події послідовно. Але саме завдяки цим переживанням ми стали сильнішими, більш обережними і, водночас, більш відкритими одне до одного.

За ці три роки ми пройшли через небезпеку, втратили друзів і зустріли нових, змагалися, кохали, боролися. І я знала, що б не приготувала нам доля попереду, ми з усім впораємося разом. Бо тепер у нас є не лише досвід і магія, не лише знання і стратегія, а й одне одного. І це робило нас непереможними, навіть коли світ навколо тріщав по швах.

Я ще раз озирнулася на порожню кімнату, на полиці, що колись були повні книг і сувенірів, на вікно, крізь яке падали останні зимові промені, і відчула тихий спокій. Це був не кінець, а початок нового життя. Нових пригод, нових викликів і нових можливостей. І я знала: що б не сталося далі, ми зустрінемо це разом — рука об руку, серце до серця, із Заком поруч.