Глава 11

— Не зрозумів? — сказав Натаніель, нахиливши голову й спалахнувши червоними очима. — Ти зараз вирішила так пожартувати наді мною?

— Тобі не почулося, я приймаю твій виклик. Не Дарсана, а я, — відповіла моя мама спокійно, але її голос був твердий, наче загартована сталь. — Ти сказав, що тобі потрібна Драгомір. Хоч і не по праву народження, та я належу до цієї родини на правах дружини короля. Чи ти хочеш відмовитись від своїх слів?

На якусь мить обличчя Натаніеля сіпнулося, наче він не очікував такої відповіді. Потім його усмішка повернулася, але вона вже була не просто зловтішною, а майже голодною. Він не очікував такого розвитку подій, проте був зовсім не проти.

— Ні, якщо ти хочеш померти, то будь ласка. Буде так, — пробурчав він, роблячи знак якомусь демону. Той відразу заревів, піднявши вгору криваві лапи, але поки залишився на місці, чекаючи наказу.

— Мамо… — прошепотіла я, відчуваючи, як серце стискається в грудях. — Не потрібно…

— Доню, ти прекрасний воїн, але проти нього твої шанси і справді не такі вже й великі. Я знаю, на що здатен Натаніель, і я боюся за тебе, — вона посміхнулася мені тепло, а її очі світилися тією любов’ю, що вічно жила між нами. Потім вона обійняла мене так сильно, що я відчула, ніби вона намагається передати частину своєї сили. — Я люблю тебе, сонечко, — прошепотіла вона й поцілувала мене в лоба, а тоді рішуче розвернулася до ворога.

Здавалося, час уповільнився. Я бачила, як її силует наближається до Натаніеля, як меч у її руках виблискує в полум’ї. Перша їхня сутичка розірвала повітря звуком металу, від якого в мене аж заклало у вухах. Не вперше я бачила маму в бою, та тепер зрозуміла: раніше вона й справді стримувалася. Її удари були настільки швидкі й точні, що я ледве встигала стежити за ними.

Та й Натаніель виявився смертельним противником. Його рухи були хижими, кожен удар — не лише силою, а й темною магією, що змушувала землю під його ногами тріскати. І щоб ми не нудьгували, він наказав своїм посіпакам напасти.

Темна хвиля демонів рушила вперед, і ми не мали вибору, окрім як зустріти її. Я відбивалася від потвор, але краєм ока завжди стежила за мамою. Вона й справді була неймовірною: маневрувала так легко, немов танцювала серед бурі клинків і кігтів. І в той момент я вперше відчула, що хочу стати такою ж сильною, як вона.

Мій меч пронизував чергового демона, і його тіло розсипалося купою попелу, але я вже думками була з першокурсниками. Вони стояли поруч, ще зовсім недосвідчені, та відчайдушно намагалися втримати фронт. Їхні рухи були невпевненими, та в очах горіла рішучість. Я просувалася ближче, аби прикрити їх спину. Така ж ідея виникла у Зака. Ми обмінялися поглядом, коротким кивком, і разом взялися допомагати їм, знищуючи ворогів.

З часом потік демонів почав слабшати. Сотні вже лежали на землі мертвими, й хоч ми втратили декількох студентів, Академія трималася. А я краєм ока бачила, що мама перемагає. Її удари ставали дедалі точнішими, натиск — сильнішим. Натаніель уже ледве відбивався. І ось — вирішальна мить: вона збила його з рівноваги, вибила меч і притиснула його до землі ногою.

— Останнє бажання, — прошипіла мама, нахиляючись до нього. — Рахуй це моїм подарунком.

Він же лише розсміявся. Його сміх був пронизливим, моторошним, наче тріск кісток у вогні. А тоді з-за пазухи він витягнув медальйон, підкинув його у повітря, і той спалахнув крижано-блакитним світлом. Я відчула, як земля здригнулася. Повітря стало важким, у ньому загуло так, ніби сама реальність розривалася.

— Що це таке? — встигла крикнути я, але вже було пізно.

— Шукайте себе в часі в якомусь зі світів, — хижо посміхнувся він, а в очах запалала божевільна насолода. — Сподіваюся, ви будете так само страждати, як і я.

Мама пронизала його груди мечем, але було вже запізно. Світ вибухнув світлом. Натаніель кричав, розчиняючись у сяйві, а з медальйону вирвався портал, що засмоктував усе довкола. Академію накрила хвиля магії. Ми опинилися у вирі енергії, і ніхто не знав, де ми опинимося, як повернутися й що взагалі нас чекає.

— Хтось мусить пожертвувати собою… — вирвалося в когось із викладачів, але серце одразу здригнулося від цих слів.

— Це зроблю я, — прошепотіла Мелісса, виступаючи вперед. Її обличчя було блідим, але очі світилися рішучістю. — Все одно кожен із вас потрібен тут. А я відчуваю, що маю це зробити. Ізабель казала, що інколи найкраще, що ми можемо зробити — це просто зникнути. А так усі врятуються.

— Ні, Меліссо, — я кинулася до неї. — Ми зараз щось вигадаємо.

Вона поглянула на мене й уперше назвала моє справжнє ім’я. Для мене це був особливий момент. Ми не встигли стати аж настільки близькими. Та я не хотіла втрачати цю дівчину.

— Я все одно вчиню так, Дарсано. Але я повернусь. Не думай, що надовго позбавишся мене. Я знайду шлях додому, хай навіть через час і простір, — вона усміхнулася крізь сльози. — Але я не відмовилася би від допомоги.

— Ми не відмовились б, — озвався Грегорі, підходячи до неї й беручи за руку. Його очі горіли незламною відданістю. — Ми разом впораємося. Я нізащо не покину тебе, адже занадто сильно кохаю.

Він нахилився й поцілував її. Це був поцілунок прощання і водночас обіцянки. Потім вони разом ступили в портал, і сяйво одразу поглинуло їхні постаті. Ще мить — і вони зникли.

Ми залишилися стояти тринадцятеро. Академію накрила важка тиша. Ніхто не наважувався зронити й слова. Лише у грудях кожного пульсувала думка: де тепер опиняться Мелісса та Грегорі? І чи справді колись зможемо їх повернути? А я стояла, стискаючи меч у тремтячих пальцях, і вперше за довгий час не знала, що робити далі.