Глава 11

- Не зрозумів? - сказав Натаніель. - Ти зараз вирішила так пожартувати наді мною?                              

- Тобі не почулося, я приймаю твій виклик. Не Дарсана, а я. - сказала моя мама. - Ти сказав, що тобі потрібна Драгомір. Хоч і не по праву народження, та я належу до цієї родини на правах дружини короля. Чи ти хочеш відмовитись від своїх слів?                                                                                          

- Ні, якщо ти хочеш померти, то будь ласка. Буде так. - пробурчав він, повернувшись до якогось демона.                                                                                                                                                          

- Мамо... - прошепотіла я. - Не потрібно...                                                                                                  

- Доню, ти прекрасний воїн, але проти нього твої шанси і справді не такі вже й великі. Я знаю на що здатен Натаніель, і я боюся за тебе. - вона мені посміхнулась, притягуючи в обійми. - Я люблю тебе, сонечко. - вона поцілувала мене в лоба та попрямувала до чоловіка.                                                     

Ніби в уповільненій зйомці я бачила, як моя мати нанесла йому удар. Не вперше я бачила її в дії, та тепер зрозуміла, що до того вона і справді себе дуже стримувала. Та й Натаніель був смертоносним. А аби ми не сумували, він наказав своїм посіпакам напасти. Ми відбивались, але я намагалась очима слідкувати за мамою. Вона і справді була неймовірною, сподіваюсь, що колись я така ж буду. Але поки що, я наносила удари, навіть не дивлячись. Це вже було скоріш на інстинкті. Сьогодні не лише наша група, а й усі студенти та викладачі Академії боролись хто як вміє, аби лише захистити себе та свої народи від Легіону. Черговий демон розсипався купою попелу, і я прийняла рішення просуватись ближче до першокурсників, адже в них найслабша підготовка. Проте вони так відчайдушно старалися. Така ж ідея виникла і в Зака. Тому ми й допомагали знищувати демонів. З часом їх ставало все менше, і я бачила, що моя мама перемагала. Ще мить, і останній ворог був знищений, а Натаніель лежав на землі, притиснутий ногою матері. Його ж меч валявся десь далеко.                                                         

- Останнє бажання. - прошипіла мама. - Рахуй це моїм подарунком.                                                         

Він ж лише розсміявся, діставши медальйон та підкинувши його у повітря. Що це таке він задумав? Я не встигла відреагувати, адже все відбувалося так швидко. Ця річ засвітилася, випромінюючи якийсь блакитний холод. Ось це точно нічого доброго нам не принесе.                                                                  

- Шукайте себе в часі в якомусь зі світів. - хижо посміхнувся він. - Сподіваюся, ви будете так само страждати, як і я.                                                                                                                                             

Мама ж пронизала його груди мечем, а світ розірвався світлом. Хіба вампіри так помирають? Чи це знову якась його витівка? Як виявилося, він мав запасний план. І це медальйон і справді був зачарований. Тепер всю Академію та нас мало затягнути у часовий вимір, і ніхто не знав, де ми опинимося, як повернутись та що взагалі з нами буде. Або хтось має пожертвувати собою. Та краще ми витримаємо це разом.                                                                                                                                

- Це зроблю я. - прошепотіла Мелісса, ставши до порталу. - Все одно кожен з вас потрібний тут. А я відчуваю, що маю це зробити. Ізабель казала, що інколи найкраще, що ми можемо зробити - це просто зникнути. А так всі врятуються.                                                                                                                        

- Ні, Меліссо. - сказала я. - Ми зараз щось вигадаємо.                                                                                  

- Я все одно вчиню так, Дарсано. - вона вперше назвала мене справжнім ім'я. - Але я повернусь. Тому не думай на довго позбавитись мене. Не знаю як, та знайду шлях повернутися додому. Та не відмовилася би від допомоги тут.                                                                                                                   

- Нас. - підійшов Грегорі, взявши дівчину за руку. - Ми разом впораємося. Я нізащо не покину тебе, адже занадто сильно кохаю.                                                                                                                          

Він поцілував її ніжно та так відчайдушно, і вони обидва зайшли в портал, який майже одразу зник. Мить, і тепер нас залишилося тринадцять. А я досі не могла отямитися, адже де опиниться Мелісса та Грегорі. На Академію ж опустилась тиша, бо ніхто не зронив ні слова.