Глава 10

За кілька тижнів в мене знову було видіння. На цей раз воно було набагато страшнішим і реалістичнішим. Я бачила напад на Академію, і за цим стояв Натаніель. Це був не просто бій, а справжня різанина, у якій все здавалося приреченим. Вогонь охоплював будівлі, відблиски мечів змішувалися з хрипами тих, хто падав під ударами демонів. Повітря було насичене запахом крові та диму, і навіть у видінні це відчувалося так сильно, що важко було дихати. Була жорстока битва, в якій не всі вижили. І я цього справді не хотіла.

Весь цей час ми готувалися, шукаючи спосіб обійти його. Але єдиним виходом було — повторити видіння з моєю смертю, стараючись мінімізувати втрати наших воїнів. Я бачила цей сценарій знову і знову: моє падіння давало шанс іншим вижити, хоч би ненадовго. Усвідомлення того, що моя смерть може стати ключем до їхнього порятунку, висіло над свідомістю, мов крижана тінь. Та якщо буде треба, я готова пожертвувати собою заради інших. Це рішення, якого не приймеш легковажно, але воно пульсувало всередині мене, як єдиний шлях.

Закові це, звісно, не подобалося. Він взагалі старався проводити зі мною кожну вільну хвилину, переживаючи, що може мене втратити. Його очі видавали більше, ніж будь-які слова — тривогу, відчайдушне бажання утримати мене біля себе. Кожен дотик його руки був теплим і водночас болісним нагадуванням про те, що може настати мить, коли він залишиться без мене. Його мовчання часом здавалося гучнішим за слова, бо в ньому був страх, який він не міг приховати.

Як і Аларік. Після розставання з Ілларією він довго не міг оговтатися, але з часом прийшов до тями і став майже таким, як був раніше. Його жарти знову з’явилися у розмовах, усмішка час від часу спалахувала на обличчі. Та я знала: він теж боїться. Його очі, коли він думав, що я не бачу, залишалися серйозними, похмурими. Він міг жартувати скільки завгодно, але глибоко всередині розумів, що може втратити і мене, і Академію, яка для нього давно стала домом.

Подруга теж, здавалось, більше не страждає. Її рани затягнулися, і в її очах знову з’явилася рішучість. Вона навіть намагалась підбадьорювати інших, хоча я бачила — уночі, коли всі спали, вона довго сиділа сама, вдивляючись у небо. Лія також готувалася до цього фіналу, і, мабуть, її серце було обтяжене не менше, ніж моє.

Але я хвилювалася, що може нічого з цього не вийде. Адже майбутнє, яке я бачила, не обіцяло нам перемоги. Ми мали запасний план, навіть кілька, і я сподівалася, що хоч один із них спрацює. Та видіння вперто нагадувало: доля підготувала для мене інший фінал.

І ось настав момент, коли ми стояли перед Натаніелем та усією ордою демонів, прокажених та інших потвор, яких він привів із собою. Темрява за його спиною клубилася, немов жива, вивільняючи все нових і нових істот. Їхні тіні тягнулися по землі, немов руки, що намагаються схопити нас і потягнути в безодню. Очі демонів палали червоним вогнем, їхні тіла були спотворені ненавистю, а кожен їхній крок лунав, наче удар по серцю. Атмосфера була просякнута смертю. І тепер моє видіння справджувалося.

— Готові до поразки? — спитав Натаніель з дикою посмішкою, ніби смакував кожне слово. Його голос був водночас спокійним і жорстоким, таким, від якого мороз ішов шкірою. — Навіть шкода, що помре стільки студентів та навіть перша вампірша. Я ж за стільки часу навіть звик до вас. Ви стали для мене частиною життя, — він зробив паузу, щоб насолодитися нашим напруженням, а потім додав, з холодним відтінком у голосі. — Хоча ні, мені зовсім не шкода.

Я вже витягнула меч, приготувавшись битися. Метал відсвітив полум’я, віддзеркалюючи хаос навколо. Значить сьогодні все тут і має закінчитися. І я не впевнена, що готова до цього, але всі ми знали, що одного дня цей день настане. Я відчула, як мої пальці стискають руків’я настільки сильно, що кістки почали боліти. Хоча в мене був невеликий страх, та почала з’являтися якась впевненість у власних діях. Я вбирала в себе кожен подих, кожен звук, налаштовуючись на вирішальний момент.

— Але в мене є пропозиція, і вона має вам сподобатися, — посміхнувся він, піднявши руку, щоб зупинити своїх монстрів. — Скажімо так, це ваш єдиний шанс. Драгомір має виступити проти мене. І тоді… можливо, я подумаю над тим, аби зберегти решті життя.

Ось воно. Те, за що я так сильно хвилювалася. Ми знали, що саме так і буде. Він хоче битву один на один, і я вже знаю, що програю. Але моє завдання інше — виснажити його, дати шанс на перемогу іншим. Нехай я і помру, та моя жертва не має пройти марною. Ми мусимо звільнити світ від Легіону, що вбив моїх прийомних батьків. За них помститься хтось інший, але я зроблю перший крок. Я захищу Королівську Академію, навіть якщо це буде моя остання дія.

Повітря навколо стало таким густим, що здавалося — ним можна різати, наче ножем. Я зробила крок уперед, готова прийняти виклик, вже відкриваючи рота, щоб відповісти. Та раптом пролунав голос, твердий і гучний, мов удар дзвону:

— Я приймаю твій виклик, Натаніель Оверлук.

І це сказала не я. На мить усе завмерло. Демони стихли, навіть вітер припинив розгойдувати гілки зруйнованих дерев. Мої очі широко розкрилися від несподіванки. Хтось інший вирішив виступити замість мене. І тепер усе могло змінитися.

Я різко обернула голову й побачила, як з-поміж наших воїнів уперед виходить мама. Зоріна Драгомір йшла рівно й спокійно, її кроки були впевненими, хоч очі палали тією самою рішучістю, яку я бачила у власних видіннях. Вона підняла підборіддя, зустрічаючи погляд Натаніеля так, ніби між ними не стояли сотні демонів.

— Це не твоя битва, доню, — сказала вона тихо, але кожне слово вдарило в мене сильніше, ніж крики ворогів. — Ти ще маєш жити.

Світ у ту мить похитнувся. Я відчула, як щось всередині мене розривається — бажання кинутися вперед і зупинити її змішалося з відчуттям полегшення, що, можливо, не я піду на смерть. Але ж я бачила видіння… Там була моя смерть, а не її. І якщо все зміниться, то які наслідки це матиме для нас усіх?