Глава 9

Про розмову з Натаніелем я хотіла промовчати, але пам’ятаючи колишній досвід, коли я не розказала Заку про те, що його мати жива, я все-таки вирішила. Краще я буду повністю чесною з ним, інакше це знову може привести до непередбачуваних наслідків.

Такий вибір важко дався, адже перед очима відразу з’являлися образи з минулого: ситуації, коли правда принесла хаос і біль, коли один промовлений секрет змінив усе навколо, зруйнував плани і довіру. Але я знала, що мовчання зараз не врятує нікого. Не можна було більше ховатися, не можна було відкладати рішення.

Хлопець сприйняв це не дуже добре — для воїна, який виховувався в традиціях честі та боротьби, така пропозиція була образливою. Я і не збиралася погоджуватися. Це взагалі абсурд. Не для того ми стільки готувались. Та і зраджувати близьких – навіть і думки такої не було.

Проте у моїй голові постійно крутилася думка: а що, якщо Зак відчуватиме роздвоєність між почуттям обов’язку до мене і відданістю власному батькові? Чи зможе він виступити проти того, хто його виховав, дав настанови і навчив бути сильним? Я розуміла, що цього йому робити не доведеться. Вирішальна битва лежить на моїх плечах, і я ще не готова до цього психологічно.

Та й тікати нікуди, а я й не збиралася. Ми вистоїмо в цій війні з гідністю, навіть якщо втрати будуть важкими. Я відчувала тремтіння у руках і легку дрож у колінах, але всередині пульсував рішучий вогонь — я не здамся, навіть коли весь світ буде проти мене. Моя душа наповнювалася сумішшю страху і рішучості, відчуттям, що час для роздумів закінчився, і залишився лише шлях дії.

Чергове тренування було схоже на попередні. І таких буде ще багато, адже нам потрібно довести мою підготовку до досконалості. Рано чи пізно настане та сама битва, яка вирішить наше майбутнє. До того ж це необхідно для всіх нас, бо скоро доведеться виступати проти Натаніеля — людини, чия підготовка значно перевищує мою. Тут знадобиться кожен навик, кожен прояв сили, кожен шанс на виживання. Тренування ставали не просто вправами — вони перетворювалися на боротьбу з власними страхами, на відточування розуму і тіла, на виявлення слабких місць, які я повинна була усунути.

Я намагалася навіть не думати про те, що доведеться вбити людину. Одна справа, коли ти знищуєш монстрів чи демонів, що не мають душі, а зовсім інша — коли стоїш перед тим, хто колись був другом, наставником, людиною, якій довіряла.

Натаніель був першою людиною в Академії, кому я відчувала близькість, кому могла розповісти про свої страхи і сумніви. Тепер же ми маємо зійтися у битві, де виживе лише хтось один. І будь-який результат, навіть перемога, для мене не стане справжньою перемогою. Кожен вдих нагадував про ціну, яку я повинна буду заплатити, і про ту самотність, що з’явиться після цього.

На черговому тренуванні з мамою мій зір знову затуманився, і я провалилася в темряву. За стільки часу я вже звикла до того, що видіння можуть прийти в будь-який момент, без попередження. Та й зараз я була їм рада, бо отримаю хоч якесь попередження.

Вже за мить я опинилася на дворі Академії. Але довкола стояла гробова тиша. Повсюди були розвалини, знищені дерева, уламки споруд і тіла — сповнені жаху та страху. Кожен крок в цьому видінні здавався реальним, і серце калатало від відчуття безвиході. Серед них я побачила одне, яке було найбільш знайоме. Моє тіло, нерухоме, холодне, без жодних ознак життя. А над усім цим височів Натаніель, посмішка на обличчі якої була одночасно насмішкою і знаком перемоги. Це видовище означало одне: він переміг.

Згодом я змогла роздивитися й моїх близьких, що зібралися, аби нанести останній удар, але їх уже було неможливо врятувати. Лише тоді, коли я хотіла глибше роздивитися цю жахливу сцену, все повернулося назад. Я знову сиділа на лавочці, поряд була мама. Її очі уважно спостерігали за мною, без страху, лише спокійно і зосереджено. Вона знала, що це було чергове видіння, частина мого дару, і розуміла, що мені важко.

— Я бачила свою смерть, — прошепотіла я, ковтаючи ком у горлі. — Від Натаніеля. Жахливе видовище. Моє тіло, нерухоме, і його хижа посмішка…

Але Зоріна Драгомір не виглядала здивованою. Її погляд був спрямований кудись у далечінь, як ніби вона передбачала, що це станеться. Здавалося, для неї це не стало новиною. Хоча, насправді, вона не могла бачити майбутнє. Але не варто забувати, що мама має мімікрію — здатність на певний час переймати сили інших. Чи використовувала вона її, щоб побачити мій шлях і знати, що так має статися?

— Я теж її бачила, — сказала вона тихо, з важким відтінком суму в голосі. — Коли навчалася в Академії, на нас напали. Тоді мені довелося керувати големом, і щось сталося — я на мить зазирнула в майбутнє. Лише зараз розумію, що це було воно. Я бачила смерть своєї доньки від рук колишнього найкращого друга… — її голос тремтів від тих спогадів. — Я не дозволю тобі вийти один на один з Натаніелем. Я не хочу цього.

Я дивилася на маму, відчуваючи водночас подяку та страх. Її слова вселяли в мене рішучість, але водночас нагадували про тягар, який мені доведеться нести. Серце калатало, ніби хотіло вирватися з грудей, а розум одночасно розкладав усі деталі на логічні кроки: підготовка, тренування, стратегії, союзники, слабкі місця супротивника. Якщо це буде єдиним способом захистити тих, кого я люблю, я скористаюся ним. Навіть якщо доведеться пожертвувати своїм життям…

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як сила і страх змішуються в одному потоці, ніби дві стихії, що одночасно намагаються захопити контроль. Серце калатало, а розум обережно формував стратегію. Я знала: ця битва не буде про перемогу або поразку, вона буде про виживання, про готовність стояти до кінця. І навіть коли темрява видінь нависала над моєю свідомістю, я зрозуміла, що готова зустріти долю лицем до лиця, якою б жорстокою вона не була.