Глава 9

Про розмову з Натаніелем я хотіла промовчати, але пам'ятаючи колишній досвід, коли я не розказала Заку про те, що його мати жива, я все-таки вирішила. Краще я буду повністю з ним чесною, інакше це знову може прийти до ненайкращих наслідків. І хлопець сприйняв це не дуже добре, адже така пропозиція була образливою для воїна. Я і не збиралася погоджуватися. Та я все ж сумнівалась, що Зак готовий буде виступити проти власного батька, який його виростив. Але ж йому і не треба боротися проти нього. Це лягає на мої плечі, але я зовсім не готова до цього. Та й тікати нікуди, а я й не збиралась. Ми вистоїмо в цій війні з гідністю.                                                                                                 

Чергове тренування, яке було схоже на попередні. І таких буде ще багато, адже ми маємо довести до ідеалу мою підготовку. Рано чи пізно станеться та сама битва, яка і вирішить наше майбутнє. До того ж це було необхідно для нас всіх, адже зовсім скоро я маю виступити проти Натаніеля, а його підготовка в рази сильніша за мою. Тут знадобиться будь-яка допомога. Я ж намагалася навіть не думати про те, що мені доведеться вбити людину. Одна справа, коли я знищую монстрів чи демонів, які не мають душу. А інша - того, хто стільки часу для мене був ніби другом. Це ж перша людина в Академії, кому я почала довіряти. Тепер ми маємо зійтися в битві, де виживе лише хтось один. І будь-який фінал для мене не стане перемогою.                                                                                                      

На черговому тренуванні з мамою мій зір знову затуманився, і я провалилась в темряву. За стільки часу я вже звикла до того, що видіння можуть прийти в будь-який момент. Вже за мить я опинилась на дворі Академії. Та навколо стояла абсолютна тиша. Повсюди були розвалини, знищені дерева та тіла. І серед них я побачила одне, яке було найбільш знайоме. Моє тіло, що не подавало жодних ознак життя. А над усім цим насміхався Натаніель. Це означало одне - він переміг. Згодом я змогла роздивитися й моїх близьких, які збиралися нанести удар, та мене вже не врятувати. Тільки я хотіла щось більше роздивитись, як все повернулось назад. І я сиділа на лавочці, а поряд була мама. Вона знала, що це було чергове видіння.                                                                                                                                      

- Я бачила свою смерть. - прошепотіла я. - Від Натаніеля. Жахливе видовище. Моє тіло, яке не рухалося і його хижа посмішка.                                                                                                                        

Але Зоріна Драгомір не виглядала здивованою, а лише уважно дивилась кудись перед собою. Здається для не це не стало новиною. Та вона ж не могла бачити майбутнє. Хоча не варто забувати, що мама має мімікрію, а значить може на якийсь час отримувати здібності інших. Чи знала вона, що так має статися?                                                                                                                                              

- Я теж її бачила. Коли навчалась в Академії, на нас напали. Тоді мені довелося керувати големом, і щось сталося, адже я на мить зазирнула в майбутнє. І лише тепер розумію, що це було. Я бачила смерть своєї доньки від рук найкращого друга. - вона видихнула. - Я не дозволю тобі вийти один на один з Натаніелем. Я не хочу цього...                                                                                                            

Але що тоді робити? Якщо це буде єдиним способом, то я обов'язково цим скористаюся. Навіть якщо доведеться пожертвувати своїм життям...