Глава 8

За тиждень в нас був ще один напад на Академію, який ми доволі легко перенесли, адже наші учні робили суттєві успіхи і навіть могли битися поряд із більш досвідченими захисниками. Звичайно, деякі рухи були ще незграбними, і вони отримували поранення, іноді доволі серйозні, проте загалом це вже був неабиякий прогрес.

Я ними неабияк пишалася: вони були моїми маленькими воїнами, і я відчувала гордість, що змогла виховати таких сильних, відважних учнів. Моя душа трохи розслаблялася, адже бачити їхню рішучість, їхню готовність боротися, надавало мені впевненості, що ми здатні захистити Академію.

І навіть у моменти короткого перепочинку, коли учні перевіряли обладунки чи вправлялися з мечами, я відчувала хвилю гордості й теплоти в грудях — адже вони росли і вчилися, а разом із ними зростала і я. Неймовірні відчуття. Можливо якби я не була принцесою, то все ж потім навчала нове покоління. Після Академії Непростих, звичайно.

Але думки про Натаніеля не залишали мене. Я все ще не знала, чого він чекає, що планує, і мої видіння не давали чіткої відповіді. Мене охоплював страх: може, він щось готує, а ми просто не будемо готові? Кожна тінь у коридорах Академії, кожен шурхіт серед дерев за її стінами здавався мені передвісником його присутності. І хоча я намагалася заспокоїти себе, всередині вирувало відчуття настороженості, наче серце постійно очікувало небезпеки.

Я намагалася налаштуватися на нього, аби побачити, що буде далі. Мій дар мав спрацювати, показати, що нас чекатиме у майбутньому. Я закрила очі, глибоко вдихнула, дозволяючи свідомості відокремитися від тіла, і спробувала відчути хвилю його енергії.

Та все марно — передбачення не спрацювало. Напевно, моє передбачення ще не настільки розвинуте, щоб охопити його хитрі плани. Шкода, що зараз немає Ізабель з нами, адже вона як ніхто інший знала, як працює цей дар і могла б допомогти мені.

Та всі мої питання відпали самі собою, коли я опинилася у священному місці, яке тато показав мені давно. Я часто приходила сюди, щоб побути наодинці, подумати, відчути зв’язок зі стихіями, відновити сили. Мені потрібно було розслабитися: останнім часом на мої плечі звалилося надто багато відповідальності.

Від мене всі чогось очікували, і я боялася підвести тих, кого люблю. Особливо тяжким було питання про Рейгазів — хто їх убив? Реджинальд особисто займався розслідуванням, перевертаючи весь Хейвенберд догори дригом, намагаючись знайти правду. Ми обов’язково дізнаємося її, але поки що це лишалося відкритим питанням.

Я занурилася у свої думки, намагаючись заспокоїти серце, коли раптом відчула присутність когось іншого. Моя рука машинально потягнулася за мечем, який, звісно, не був тут, але реакція тіла не підлягала контролю. Переді мною стояв Натаніель. Його поява була абсолютно несподіваною, і в перші секунди я ледве стримала здивування і злість, що піднімалася всередині.

— Не турбуйся, тут я не можу тобі зашкодити, — промовив він тихо, з посмішкою, яка не торкалася очей. — До того ж у мене ще залишилися принципи. Я не стану вбивати того, хто не має зброї. Та й свідків немає. Я просто прийшов поговорити.

Я відчувала, як серце стискається від суміші гніву, страху і суму. Його слова звучали, немов випробування, спроба переконати мене у чомусь, що я не могла прийняти. В повітрі стояла напруга, я відчувала кожну його думку, кожен рух тіла, що мовби нагадував: він колись був поруч, був наставником, був другом.

— З того часу, як ти нас зрадив, нам більше немає про що говорити, — відрізала йому різко, впевнено, намагаючись приховати тремтіння у голосі. — Хіба що можемо подумати про те, як тобі краще здатися. Хоча, не думаю, що тобі це цікаво. Краще йди там, плануй захоплення світу.

Натаніель лише розсміявся тихо і присів навпроти мене. Я мало не здригнулася, відчуваючи, як пам’ять повертає старі емоції: коли я вперше прийшла до Академії, була розгублена, не знала, хто я насправді. А він допоміг мені, підтримав, став близьким другом, і навіть більш ніж другом. А тепер… тепер я його ненавиджу. Частина мене ще відчувала, що інтуїція підказує — напряму він не винен у смерті моїх прийомних батьків, та це не робило легше.

— А я вважав тебе за свою дочку, — промовив Натаніель, і його голос був наповнений глибоким сумом. — Ти стала для мене справді дуже важливою, і мені подобалися наші тренування. А коли ти ще й стала дівчиною мого сина, я був щасливим. Ми могли б стати родиною…

— І саме тому хотів вбити… — продовжила я, ледве стримуючи сльози, що наверталися на очі.

— Не без цього, — відповів він холодно, але в голосі ще залишалася нотка колишньої прив’язаності. — Легіон уже не можна зупинити, а ти нам заважаєш. Проте я хотів би запропонувати тобі дещо. По старій пам’яті, через моє ставлення до тебе… — він зробив паузу, і я відчула, як час наче затримався. — Я не хочу ні твоєї смерті, ні Зака. Пропоную вам: в цій країні ніхто не живе, вона не має для нас цінності. Заховайтесь тут, і Легіон вас омине. А потім здайтеся на милість нової влади.

Я мало не розсміялася від абсурдності цієї пропозиції. Він серйозно думає, що я погоджуся на втечу? Навіть якби я була настільки наївна, щоб довіряти йому, все одно зрозуміла, що від Натаніеля можна чекати будь-чого.

— Тобто, ти пропонуєш нам втекти? — іронічно підняла я брову. — Залишити всіх у небезпеці, а самій відсиджуватися? Ну вже ні. Я буду боротися на рівні з усіма проти тебе. І якщо ти думаєш, що Зак погодиться — то ти дуже погано знаєш свого сина.

На цих словах я відкрила портал і повернулася до Академії. Десь глибоко в серці я розуміла, що він просто намагався захистити свого сина, бо любив його. Але моя відданість друзям, обов’язок перед учнями і відповідальність за Академію були важливішими за будь-які хитрі пропозиції.

Натаніель міг лише спробувати щось запропонувати, але результат залишався очевидним: ми не здамося, і ніхто не змусить нас сховатися від небезпеки, коли наш народ потребує захисту. Я відчула хвилю рішучості, яка розлилася по всьому тілу, змішана з люттю, страхом і невпинним бажанням діяти. І навіть коли тінь його присутності залишалася зі мною у свідомості, я знала: я готова стояти до кінця.