Глава 6

Майже два тижні ми тренувалися без усяких нападів та пригод. Це був час спокою, рідкісний і навіть дивний після всього, що сталося раніше. Студенти демонстрували доволі високі результати, чим неабияк мене дивували.

Їхня наполегливість і прагнення навчатися вселяли надію, але водночас додавали тривоги: адже, незважаючи на відсутність атак, небезпека завжди була поруч. Кожен з них, кожна риса характеру, кожен рух були ніби маленьким сигналом того, що ми не просто готуємося до тренувань — ми готуємося до реальної війни.

А ще складніше ставало тому, що я паралельно навчалася сама і тренувала власні сили. Кожен урок вимагав концентрації, кожен рух був випробуванням. Якби я не була вампіром, то вже давно б падала від виснаження. Навіть зараз, після всіх перемог і поразок, моє тіло іноді підводило, і я мусила відновлювати його магією.

До того ж, дар передбачення мені так і не вдалося розвинути так, як хотілося. Він залишався непередбачуваним, часто мовчав у найважливіші моменти. Іноді я відчувала, що він просто спить, іноді — що чекає на особливу подію, на яку не можна вплинути. Але останнім часом він мене не турбував, і це давало хоча б ілюзію безпеки. Значить, поки що ніхто не збирався нападати на нас. Але як я помилялась…

Коли я була на тренуванні з мамою, мій зір різко затуманився. Цього разу відчуття було особливо сильним, наче хтось рвонув завісу між сьогоденням і майбутнім. І я вже знала, що зараз станеться. Скажу навіть більше, я чекала цього. Бо весь час боялась, що напад станеться, а ми не були готові.

Я опинилася в королівському замку Валорії, але він був не той, що я пам’ятала. Повсюди лежали обвалені конструкції, уламки каміння, підбиті стіни, знищені фрески й прапори, що колихалися на вітрі. Повітря було густе від пилу, а запах диму і крові вдарив у ніс.

Я побачила Марка — він стояв на руїнах балкону, щось захищаючи від чоловіка з темними очима й холодною усмішкою. Легіонер, зрозуміла я, але чоловік поруч виглядав інакше. Його обличчя було приховане тінню, але енергетика, яка виходила від нього, змушувала серце стискатися. Я не могла впізнати його, а відчуття страху і невідомості пронизало мене до кісток.

Надворі гриміли вибухи, і я підбігла до вікна, щоб роздивитися більше. Битва між вампірами та демонами була хаотичною й жорстокою. Вампіри не були готові до такого нападу, їхні ряди рвалися, загинуло кілька бійців, а поранені падали серед уламків. Я бачила, як когось розривала хвиля магічної енергії, хтось в останній момент ухилявся від смертоносного удару, а хтось падав із криками, зникнувши в клубах пилу. Кожен рух був небезпечний, кожен крок міг стати останнім.

Та як би я не намагалася запам’ятати деталі, мій зір відновився, і я опинилася знову на тренуванні. Наді мною схилилась стурбована мама, її очі сповнені тривоги, руки стискали мої, немов хотіли передати частину сили й рішучості.

— Що ти бачила? — спитала вона тихо, але наполегливо.

Вже всі в Академії знали про прояви мого дару, і тому ніхто не здивувався. Але я досі була налякана, і слова застрягли в горлі. Перед очима стояла картина нападу на цілий народ, і моє серце стискалося від страху. Треба було взяти себе в руки і розповісти все, аби не стало занадто пізно.

— Валорія… — прошепотіла я, намагаючись тримати голос рівним. — Вона в небезпеці. Я бачила напад, і це не закінчиться добре. Все станеться в найближчий час.

Мама кивнула, і я зрозуміла, що вона вже діяла в унісон зі мною. В рекордно короткий термін усі вампіри були мобілізовані та готові до оборони. Відчуття спільності, що виросло серед нас за ці два тижні тренувань, давало силу і впевненість: ніхто не сумнівався в тому, що мій дар справді попередив про щось серйозне.

Мама та тато одразу почали шукати способи організувати оборону. Нам довелося швидко оцінити територію, перевірити бар’єри, розставити охорону та магічні пастки. Вампіри готувалися так швидко, ніби напад уже тривав у наступну секунду. Я відчувала тремтіння у всьому тілі, адже в очах бійців читалася така ж напруга, що й у мене. Хто знає, можливо, часу справді було менше, ніж мені здалося спочатку.

Ми перенеслися у Валорію разом із батьками, Заком, Реббекою та Аларіком. Ми мали допомогти на випадок, якщо ситуація виявиться гіршою, ніж у моєму видінні. Решта лишилися в Академії на випадок непередбачуваних обставин. Ми були готові прийняти будь-який удар.

Наступного дня він послідував. Битва розпочалася раптово. Демон і Легіонер, який ними керував, не очікували, що їх зустрінуть із такою організацією та підготовкою. Бійці кидалися вперед і назад, магічні хвилі виривалися із рук, збиваючи ворогів із ніг. Я бачила, як мої союзники відчайдушно захищають позиції, використовуючи комбінації магії та клинкових прийомів.

Хоча я й не впізнала Легіонера, було зрозуміло, що навіть для Легіону він не був видатним стратегом. Нам вдалося швидко нейтралізувати їхню групу, захопивши лідера для допиту. Але отримана інформація нічого не дала.

Марк, який завжди цінував мої здібності, був неабияк здивований моєму новому дару. Він казав, що така сила була в предків, а найсильніший її носій — Кай Азимут. Лише ніхто не знав, як він навчався контролювати її. І хоча мій дар ще не підкорявся повністю, він уже встиг врятувати нас і попередити про небезпеку.

— Тобі потрібно розвивати дар, — промовив Марк, оглядаючи поле бою. — Сьогодні це врятувало Валорію. А скільком країнам ти ще зможеш допомогти…

Я кивнула, відчуваючи в собі рішучість. Навіть якщо дар передбачення мовчав більшість часу, він міг стати ключем у найважливіший момент. А поки ми живі, поки наші союзники готові боротися, шанс на перемогу залишався.

І я знала: попереду ще буде багато боїв, але тепер ми готові. Наша підготовка, наші тренування і єдність давали сили не лише мені, а всій команді. І навіть якщо видіння мовчать у критичні моменти, наші дії сьогодні вже стали кроком до захисту нашого дому та народу.