Глава 5

Крістіна таки дотримала своє слово, і інші студенти отримали змогу додатково вивчати методи боротьби. Навіть наші однокурсники були раді цьому. Навчали ж я, Зак, мама, Саймон, Реббека, Лулу та Ронан. Професор Пауелл та Крістіна, хоч і були колись студентами Академії Непростих, та все ж разом з моїм батьком та Людмілою викладали додаткові заняття з розвитку магії.

Чесно кажучи, я дуже нервувала. Мама та Зак навчали моїх одногрупників, мені, Реббеці та Саймону дістався другий курс, а близнюкам — перший. У моїй групі було аж вісім студентів. Багато, та я впевнена, що ми впораємося.

Вони були такими різними: різні раси, колір шкіри, здібності. Проте зараз їх об’єднувала головна мета — захистити Академію та свої народи. Кожен з них дивився на мене, ніби шукаючи відповіді в моїх очах, очікуючи, що я зараз продемонструю якийсь магічний трюк або видовище.

— Доброго дня, — привіталася я, намагаючись посміхнутися. — Рада вас тут бачити. І ви всі великі молодці, що вирішили боротися та захищати свій народ.

Вони вже зібралися на подвір’ї, адже тренування проводили саме тут. Вісім пар очей були прикути до мене, уважні й пильні. Я відчула легкий тремтіння в колінах: очікування від мене чогось надзвичайного давало тиск. Але я не могла дати їм цього, бо сама ще не знала, як їх навчати. Та й невідомо, наскільки підготовлені вони: більшість студентів ніколи не готувалися до реальної небезпеки. Хоча, зізнатися собі, ми всі лише нещодавно зіштовхнулися з нею вперше.

— Що ж, сьогодні ми тут зібралися з чіткою метою, — почала я, намагаючись говорити впевнено. — Тому, думаю, не будемо витрачати час на безглузді теревені. Пропоную швиденько познайомитися і відразу приступити. Краще ми дізнаємося одне одного через тренування. Моє ім’я Дарсана, я принцеса Валорії, хоча мене виховували як воїна.

— Ми чули твою історію, і вона справді вражає, — посміхнулася блондинка з розкосими очима, яку я бачила в кабінеті Крістіни. — Це так круто! Хотіла б бути такою ж, як і ти.

— А ти правда билась із Максиміліаном? — запитав інший студент, високий хлопець із темним волоссям. — Я чув, що він тепер боїться навіть промовляти твоє ім’я.

— А на першому курсі ти навіть не знала, ким є? — ще один приєднався, трохи сором’язливо, але з цікавістю.

— Так, це все правда, — відповіла я, посміхнувшись, намагаючись зняти напруження. — Але стосовно факту з Максиміліаном нічого не можу сказати, адже я його не бачила після того, як його відправили у В’язницю імені Емілі Вартас. Можливо, колись розкажу більш детально про те, що сталося минулого року. Але давайте залишимо це на потім. Зараз ми зосередимося на тренуванні. По черзі я викликатиму кожного, і ми перевіримо ваші здібності.

Я помітила, як в їхніх очах спалахнула рішучість, змішана з хвилюванням і навіть страхом. Деякі студенти злегка похитувалися на місці, інші стискали руки в кулаки, намагаючись стримати нерви. Але всі були готові рухатися далі.

Кожен приготувався до того, що зараз на них чекатиме. Серед них виявилося кілька доволі непоганих воїнів, які дійсно могли показати певні успіхи. Наприклад, Марія — блондинка з розкосими очима — вже проявляла природну спритність і швидку реакцію. В її рухах відчувалася внутрішня дисципліна, яка, без сумніву, знадобиться у справжньому бою. Решта теж мали потенціал, хоч і різний.

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як серце стискається і розширюється одночасно. Це був не просто урок: це була перевірка, можливість навчитися довіряти собі і своїм здібностям, а також відчути командний дух, який стане незамінним у майбутніх битвах.

— Добре, — сказала я, підходячи до центру подвір’я. — Спершу я покажу основні рухи і прийоми, а потім кожен з вас спробує повторити їх. Не бійтеся робити помилки. Кожен невдалий рух — це урок, і саме так ми станемо сильнішими.

Почали з базових вправ: удари руками, ухили, кидки, балансування. Я спостерігала, як вони намагаються повторити рухи. Декому виходило чудово з першого разу, інші плуталися і трохи втрачали ритм. Я підходила до кожного, виправляла положення рук чи ніг, показувала, як правильно перенести вагу тіла.

Марія вражала своєю спритністю: вона з легкістю ухилялася від моїх швидких ударів, а її контратаки були точними. Я помітила, як її очі горіли азартом і рішучістю. Інші студенти теж робили помітні кроки вперед: хтось почав краще координувати рухи, хтось зумів застосувати магічну енергію для посилення сили удару.

Реббека і Саймон активно допомагали тим, хто відставав, підказували та демонстрували ще раз. Я бачила, як студенти починають підтримувати одне одного, і це давало відчуття єдності. Маленькі перемоги Марії, точні удари Реббеки, акуратні ухили Саймона — усе це складалося у командну роботу.

Я дивилася на них і відчувала гордість. Це були мої студенти, моя група, і від нас залежало, чи виживе Академія під час наступних атак. Їхні обличчя світилися рішучістю, а я відчула, що навіть якщо видіння мовчать і дар ще не підкорився повністю, ми вже рухаємося у правильному напрямку.

Попереду було багато роботи, безліч уроків і тренувань, але я знала одне: разом ми сильніші, і кожен із них готовий боротися за своє життя, за свої народи, за наш дім. І це відчуття єдності надавало сил і впевненості, яких мені так не вистачало в перші дні керівництва групою.

Поступово тренування ускладнювалися: ми додали магічні прийоми, комбінації ударів і рухів із захисними закляттями. Я помітила, як деякі студенти почали вловлювати ритм бою, інтегруючи свої здібності у реальні дії. Марія вдосконалювалася швидше за інших, але і інші почали демонструвати непоганий прогрес.

До кінця тижня ми зуміли не лише відпрацювати базові прийоми, а й побачити, хто з них здатний діяти спільно в команді. Їхні очі світилися азартом, а посмішки та вдячність були найкращою нагородою за мою працю. Я зрозуміла: попереду будуть ще складніші випробування, але тепер я впевнена — ці студенти готові йти разом зі мною до кінця.