Глава 4

Цілий тиждень мене не турбували видіння. З однієї сторони це було добре: на нас ніхто поки не збирався нападати, і Академія могла спокійно відновлюватися після останніх подій. Але з іншої… що, якщо щось станеться, а мій дар вирішить промовчати? Я ще досі не розуміла, як все працює, і кожна нова спроба передбачити майбутнє закінчувалася невдачею або сумнівами.

Навіть на уроках я не могла повністю сконцентруватися на цікавих предметах. Всі думки поверталися до одного: як можна навчитися контролювати дар, як використовувати його на повну? Кожен жест, кожне слово тренерів сприймалося двічі — і щоразу в голові спалахувала думка: «А якщо знадобиться саме зараз, а я не зможу?» Моє серце прискорено билося, коли я дивилася на їхні рухи, намагалася вловити кожну дрібницю, що могла б стати корисною в бою.

Треба звернутися до тата, подумала я. Він точно зможе мені допомогти. Але одразу пригадала його напружений графік, повний зустрічей, нарад і таємних справ. Він завжди був зайнятий. І чекати доведеться, і робити перші кроки доведеться самостійно.

І тільки я подумала про те, чи можу я якось викликати дар, як мій зір затуманився. Світ навколо почав розпливатися, кольори змішувалися в калейдоскопі, і я знову кудись провалилася. Здавалося, що потрібно просто розслабитися, відпустити контроль — і тоді всі відповіді прийдуть самі. Я відчувала, як внутрішній світ стискається і одночасно розширюється, як ніби сама суть часу сповільнювалася навколо мене.

Я отямилась у темній кімнаті. Вона була порожня, крім одного старовинного крісла, на якому сидів хтось. Тінь ховала деталі його обличчя, а запах був чужий і холодний. Це точно був чоловік, і він мав корону, що тихо сяяла холодним світлом. Він не належав до жодної відомої мені раси — це було очевидно. Поряд з ним стояв Натаніель, і його обличчя видавало напруження, страх і розгубленість водночас.

— Чому вона досі жива? — пролунав глухий голос. — Ти мав чітке завдання. І не виконав його. Як я можу очікувати величних звершень, якщо ти не здатен на таке?

— Я намагався… — почав Натаніель, голос його тремтів. — Але вона…

— Всі твої спроби були марними і абсолютно ні до чого не призвели, — різко перебив чоловік. — Це дівчисько заважає усім нашим планам. Її треба знищити і негайно. Поки на нашому боці є неочікуваність. Не підведи мене цього разу, інакше я покінчу з тобою.

— Добре. Цього разу я зроблю все правильно, — прошепотів Натаніель, стискуючи кулаки. — Я знищу Дарсану.

Це останнє, що я почула. Наступної миті темрява відступила, і я повернулася до реального світу. Чому видіння закінчується на найважливішому моменті? Чому ніколи не показує кінця? Мій розум прагнув пояснень, але зараз важливіші справи.

Я розповіла про все Крістіні. Її очі спочатку розширилися від здивування, а потім вона схвально кивнула. Їхня необізнаність щодо мого дару грала нам на руку — ми позбавили ворога головного козиря: ефекту несподіванки. Але тепер доведеться очікувати, коли і як вони наважаться напасти, адже я стала головною мішенню.

Раптом у двері постукав хтось. За дозволом Крістіни, у кабінет зайшла групка студентів першого та другого курсу. Вони виглядали рішуче: спини випрямлені, погляди — пильні, а руки трималися зібрано. Очевидно, вони прийшли не просто так.

— Добрий день, у вас щось термінове? — привіталася директор. — Ми тут трохи зайняті, тому, можливо, краще зайти пізніше…

— Не зовсім термінове, але… — почала низенька блондинка з розкосими очима, що блищали рішучістю. — Ми хочемо додаткові заняття з бойових мистецтв. Нам потрібно це, щоб ми могли боротися разом з вами проти Легіону.

— Не лише ми, а й усі інші студенти, — вставив слово її товариш, високий і впевнений. — Ми хочемо захищати Академію нарівні з вами. Перша битва була на нашому першому курсі, і ми впоралися. То чому б нам не повторити це?

— Але ж це велика небезпека… — сказала я, відчуваючи хвилювання. — Ви можете постраждати. Це не завдання для першого курсу. Це мають бути щасливі моменти для вас.

— Це небезпечно для всіх нас і не залежить від того, вміємо ми битися чи ні, — твердо відповіла блондинка. — Легіон знищить наші народи, якщо ми нічого не зробимо. Хто ж усіх захистить, як не королівська родина?

Її слова мали глибокий сенс, і я відчула гордість і водночас страх. Вони були молодші, але вже готові діяти, брати відповідальність на себе. Я згадала себе у їхньому віці: стільки ж рішучості, стільки ж страху — і водночас жага боротися за тих, кого любиш.

— Добре. Я дозволяю, — промовила Крістіна, дивлячись на мене. — Але вас будуть навчати наші третьокурсники та кілька викладачів. Наші працівники зараз мають багато справ, проте ми щось придумаємо. Вас розділять на групи, і завтра я вивішу розклад.

Студенти подякували і поспішили піти, поки директор не передумала. А я відчула гордість за Академію, за нове покоління. Раніше я вважала, що представники королівських родин — переважно боягузи, що ховаються за воїнами. Тепер бачила інше: тут були молоді люди, готові діяти, навіть коли страшно, і це давало надію.

Я стояла, дивлячись на порожній кабінет, і відчула, як у грудях виростає рішучість. Попереду — небезпека, випробування, майбутні бої. Але тепер я знала: разом ми сильніші, разом — непереможні, а наші дари і мужність стануть зброєю проти Легіону. І навіть якщо видіння мовчать, я відчуваю: настав час діяти.

Повертаючись до своїх думок, я знову відчула, як дар ніби пульсує в мені, очікуючи тренування, очікуючи, щоб я навчилася слухати його правильно. Мої руки, трохи тремтячи, знову склалися у відомі рухи, а думки стали чіткішими. Настав момент не лише чекати, а діяти. Настав час навчитися бути справжнім щитом для тих, кого я люблю, і для тих, хто на мене покладається.