Глава 4

Цілий тиждень мене не турбували видіння. З однієї сторони це було добре, адже на нас ніхто поки не збирався нападати. Але з іншої... Що, якщо щось станеться, проте мій дар вирішив промовчати. Я ще досі не знаю, як це все працює. Навіть на уроках я не могла повністю сконцентруватися на цікавих предметах. Всі думки поверталися до того, як це можна контролювати. Треба звернутися до тата, від точно зможе мені допомогти. Однак в нього зараз є не менш важливі справи. І тільки я подумала про те, чи можу я якось викликати дар, як мій зір затуманився. І я знову кудись провалилась. Що ж, потрібно просто розслабитися і я отримаю всі відповіді. Отямилась я в якійсь темній кімнаті, де нічого не було крім крісла, на якомусь хтось сидів. І я не бачила зовнішності, та й запаху не впізнавала. Хто це? Це був точно чоловік, і він мав корону. Це точно не представник тої раси, які в нас є в Академії. Поряд з ним ж стояв Натаніель.                                                                                                                     

- Чому вона досі жива? - спитав голос. - Ти мав чітке завдання. І не виконав його. Як я можу очікувати від тебе величних звершень, якщо ти не здатен на таке.                                                                              

- Я намагався...  - почав Натаніель. - Але вона...                                                                                          

- Всі твої спроби були марними і абсолютно ні до чого не призвели. Це дівчисько заважає усім нашим планам. Її треба знищити і негайно. Поки на нашому боці неочікуваність. - чоловік був дуже злий. - Не підведи мене на цей раз, інакше я покінчу з тобою.                                                                                     

- Добре. Цього разу я зроблю все правильно. - сказав він. - Я знищу Дарсану.                                            

Це останнє, що я почула, адже наступної миті я повернулась. Чому видіння закінчується на самому потрібному моменті? Треба буде більше дізнатися про цей дар, та зараз в мене є більш важливі справи. Я все розказала Крістіні, від чого жінка була дуже здивована. Вони не знають про мій дар, і це зіграє нам на руку. Ми позбавили їх головного козиря - ефекту несподіванки. Але тепер треба очікувати, де і як вони вирішать напасти, аби знищити мене. Не найприємніша новина. Та нас перервав стук в двері, і з дозволу Крістіну, до кабінету увійшла групка студентів першого та другого курсу. Вони всі виглядали досить рішуче, а значить збираються про щось поговорити.                                              

- Добрий день, в вас щось термінове? - привіталась директор. - Ми тут трохи зайняті, тому якби ви зайшли пізніше...                                                                                                                                               

- Не зовсім термінове, але... - почала низенька блондинка з трохи розкосими очима. - Ми хочемо додаткові заняття з бойових мистецтв. Нам потрібно це, аби ми могли боротися разом з вами проти Легіону.                                                                                                                                                              

- Не лише ми, а й усі інші студенти. - поправив її хлопець, дуже схожий на неї. - Ми хочемо захищати Академію нарівні з ними. - він вказав на мене. - Перша битва була на їх першому курсі, і вони з усім впоралися. То чому би й нам не зробити це.                                                                                                   

- Але ж це велика небезпека... - сказала я. - Ви можете постраждати.                                                         

- Це небезпечно для всіх нас. І не залежить від того вміємо ми битися чи ні. - знову сказала блондинка. - Легіон знищить і наші народи. І хто ж усіх захистить, як не королівська родина? - а в її словах був великий сенс. - Так можна?                                                                                                                               

Крістіна уважно подивилась на мене, а я ж злегка їй кивнула. Студенти мають рацію. Коли ми вперше зіштовхнулися з небезпекою, то були такого ж віку. І тоді ніхто не збирався відступати, адже ми знали за що боремося.                                                                                                                                                

- Добре. Я дозволяю. - відповіла Крістіна. - Проте, вас вчитимуть деякі наші третьокурсники та кілька викладачів. Зараз наші працівники мають багато справ, але щось придумаємо. Ми розіб'ємо вас на групи. І завтра я вивішу розклад.                                                                                                                   

Вони ж подякували та поспішили піти, поки директор не передумала. А я відчула якусь гордість за студентів Академії. Раніше я вважала, що представники королівських родин переважно боягузи, що ховаються за воїнами. Однак я помилялася...