Глава 3

На Різдво ніхто не постраждав, і завдяки спільній магії зал доволі швидко відновили. Незначні поранення ми обробили і залікували, кожен стежив за тим, аби ніхто не залишився без допомоги. А Людміла, яка виявилася неабиякою майстринею у справах одягу та зачісок, привела до ладу весь наш одяг, розгладжуючи тканину, прибираючи попіл і сліди бою, ніби нічого й не сталося.

Було цікаво спостерігати, як майстерно вона вправлялася з тканинами та нитками, а її спокій і посмішка вселяли відчуття домашнього затишку навіть посеред цього хаосу. Кожен рух Людміли здавався невимушеним і легким, але водночас спостерігати за нею було як дивитися на майстерне плетіння заклинання — все мало свій порядок і сенс.

Ми продовжили святкування. Навіть смішно ставало від того, як могли так спокійно розважатися, знаючи, що небезпека чекає на кожному кроці. Сміх і жарти змішувалися із приглушеними поглядами настороженості, а чарівне світло прикрас відбивалося в очах кожного з нас, мов спалах надії.

Я спостерігала за студентами, як вони намагалися розслабитися, і одночасно відчувала легкий тремтіння в грудях — все ще залишався страх, що над головою висить невидима загроза.

Але серце трохи розслаблялося, коли я бачила, що Зак поруч. Його присутність була як опора, мов невидима броня, що захищає від тривог. Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як прилив тепла і спокою розливається всередині. Дякувала Каю Азимута за чудовий подарунок — дар передбачення, який врятував нас у найважчий момент.

— Знаєш, твій дар неабияк допоможе, — посміхнувся Зак, коли ми танцювали під тиху мелодію, що лунала від магічного оркестру. — Скажімо так, це стане нашою перевагою перед Легіоном. А те, що вони ще й не знають про це — взагалі ідеально. Тепер ми на крок попереду.

Я опустила погляд на його руки, які обережно тримали мої, відчуваючи легке тепло. Я згадала кожну мить, коли він рятував мене, кожне випробування, через яке ми пройшли разом.

— Але я не можу це контролювати… — тихо промовила я, намагаючись відчути свої власні сили. — Хіба що рідкісні передбачення… А от управляти всім повністю навряд чи вийде. Це взагалі вперше, коли я отримала видіння.

Зак нахилився ближче, його погляд був сповнений впевненості та ніжності. Він вірив в мене більше, ніж я сама. Ось в цьому і була сила кохання.

— Але я вірю, що в тебе все вийде, — прошепотів він, притискаючи мою руку до серця. — І його можна розвинути. Тепер ти ще більше особлива.

Він ніжно поцілував мене, і світ навколо неначе завмер. Я відчула, як його серце б’ється поруч із моїм, ритм збігається із моїми власними думками і тривогами. Це відчуття безпеки було рідкісним і цінним — як ковток свіжого повітря після бурі.

— Я кохаю тебе, Емі, — додав він, дивлячись прямо в очі.

Я посміхнулася, притягуючи його в обійми, відчуваючи тепло його тіла і спокій поруч із ним. Ми так часто говорили одне одному ці слова. Колись я не бачила в такому сенсу. Та лише тепер зрозуміла усю цінність цього моменту.

— І я тебе теж, — прошепотіла я. — І не лише через дар… а просто тому, що ти є.

Канікули швидко закінчилися, і студенти поверталися, готові до нового семестру. Було приємно бачити їхнє хвилювання і прагнення довести себе. Дехто тренувався вдома, хтось привіз артефакти, здатні допомогти в навчанні чи бою.

Особливо відчувалося, що навіть першокурсники хочуть бути корисними, хоча знань і досвіду їм бракує. Їхнє прагнення було миле і водночас надихало старших — вони були готові рости і навчатися, розуміючи, що війна вже зовсім близько.

Я була вірна собі і обрала коротку червону сукню, що підкреслювала мої форми і водночас дозволяла рухатися в разі небезпеки. Принцеса вампірів має відповідати своєму статусу, думала я, примружуючись у дзеркалі.

Ілларія ж цього разу обрала чорний брючний комбінезон — зручний, стриманий, але елегантний, нагадуючи про її рішучість. Її спина була випрямлена, постава горда, а очі — пильні. Вона завжди вміла виглядати впевнено, навіть коли серце билося шалено від хвилювання.

— Дві вампірши розпочинають останній семестр свого навчання в Королівській Академії, — посміхнулася Ілларія, оглядаючи зал. — Особливо я чекаю уроків Зоріни, Джейкоба та Крістіни. Має бути цікаво, адже ми тепер готуємося до війни.

Мої батьки вирішили залишитися в Академії на якийсь час, передаючи знання іншим, і це було справді необхідно. Легіон усе ближче, і небезпека тепер була постійно поруч. Крістіна викладала предмет Роуена, мама — Натаніеля, а батько вів новий факультатив для розвитку здібностей. Я також чекала цих предметів, хоча знала, що для інших це буде сюрприз.

— А вони зроблять мені поблажку, враховуючи, що я їх донька? — посміхнулася я, намагаючись жартувати. — До того ж у нас тут постійна небезпека, тож привілеї мали б бути.

— І не мрій, — засміялася подруга. — Навпаки, тобі потрібно краще вчитися, аби не осоромити батьків. Це мене треба пожаліти — я колишня дівчина їхнього племінника, змушена бути вампіром. Я так страждаю!

Та я бачила, що насправді Ілларії подобався її новий стан. Вона ніби народилася заново, відчувала себе сильнішою, витривалішою. Попри потребу в крові і спалахи агресії, нове життя відкрило перед нею безліч можливостей. Вона вже будувала плани на майбутнє: вечірки у Валорії, тренування, нові відкриття магії та власних здібностей. Лише одне залишалося складним — пояснити все Реджинальду.

Я ж усвідомлювала, що ми всі готуємося не лише до навчання, а й до майбутньої боротьби, яка змусить нас проявити максимум сил. Під час уроків, практики та тренувань кожен рух, кожен прийом можуть стати вирішальними у справжньому бою. І хоча у всіх ще є час навчитися контролювати свої дари, я відчувала — наша сила, єдність і віра в один одного стануть найкращою зброєю.

Свято минуло, але відчуття тривоги залишалося поруч. І водночас з ним росло тепло від того, що ми пережили його разом, що вижили і готові йти далі, незалежно від того, що нас чекатиме попереду. У серці проростала рішучість, а очі блищали вірою в майбутнє, яке ще попереду. Ми були готові зустріти все, що готував Легіон, і я знала: разом нам не страшні навіть найтемніші випробування.