Глава 2

Я стояла біля стіни, попиваючи пунш, але тепло і спокій свята відчувалися десь дуже далеко. Тут панувала зовсім інша атмосфера — напруга висіла у повітрі густим туманом, наче сама зала чекала на щось страшне, що мало статися.

Кожен присутній тримав себе у готовності, і навіть на перший погляд милі усмішки видавали внутрішню напруженість. Люди оточували мене, і я помічала, що навіть найсміливіші з них — не позбавлені страху, прихованого глибоко під маскою спокою.

Якщо придивитись, можна було помітити, що очі Себастьяна палають, мов дві жарини, готові вибухни у будь-який момент. Фенікс міг випустити свою силу, але він тримав її в собі, очікуючи сигналу. Реббека стояла поруч з Меліссою, рука на поясі, де спокійно визирав меч. Вони мило розмовляли, але очі Реббеки були холодні та рішучі — будь-хто, хто стане на її шляху, не пережив би зустрічі з нею. Всі чекали, і це очікування тиснуло на мене важким тягарем.

Я ж стояла, охоплена тривогою. Моє останнє видіння не давало спокою, постійно верталося у голові, немов тінь, що не хоче залишити мене в спокої. Я намагалася вмовити Зака не йти на свято, але він навіть слухати не хотів. Він буде битися разом з усіма, і я повинна зробити все, щоб він вижив. Я не могла дозволити його смерті.

Навіть коли здавалося, що світ трохи заспокоївся, повітря стало легшим, а сміх і розмови лунали тихіше, моє передчуття не підводило. Це лише затишшя перед бурею. І ніхто не знав, що принесе нам нова година.

І раптом — спершу здалеку — тихий гуркіт, який нагадував удар великого каменю. Потім звук ставав дедалі ближчим і гучнішим. Я відчула, як земля здригнулася під ногами. В залу увірвалися нижчі демони — створіння з викривленими тілами, блискучими холодними очима, що світилися ненавистю. Ми були готові зустріти їх, кожен вдаряв, блокував, кидав магію. Подарунок Кая Азимута — дар передбачення — допомагав мені бачити рухи ворога і передбачати атаки.

Я миттєво витягнула меч і кинулася в бій. Демони були небезпечні, але піддаватися паніці не можна. Їхні рухи передбачувані, і ми почали вигравати. Кожен наш удар, кожна магічна атака працювали, мов скоординований танець смерті. Серце трохи заспокоїлося: можливо, я справді помилилася щодо страшного видіння.

Аж тут… через вікно, руйнуючи частину стіни, влетіло страшне чудовисько. Воно було точнісінько таким, як у моєму видінні: величезне, з бридкими лусками, очима, що світилися ненавистю, і кігтями, готовими розірвати все на шматки. Серце стискалося від жаху. Монстр приземлився прямо переді мною, і час завмер. Нам довелося боротися не лише за життя, а за саму Академію.

Піднявши меч, я кинулася на чудовисько, але воно легко відмахнулось. Лише моя вампірська швидкість дозволила уникнути смерті — якби не вона, я б перетворилася на млинець. Серце калатало, кров вирує в жилах, а страх і рішучість змішалися всередині мене. Монстр виявився набагато сильнішим, ніж я уявляла. Ми намагалися задіяти всі удари, магію та стратегію, але нічого не допомагало.

Я бачила, що Зак готується нанести удар. Серце стискалося. Його сміливість могла стати фатальною. Я не могла втратити його, Легіон вже забрав моїх прийомних батьків. І я не могла допустити цього ще раз.

— Ні, Зак! — крикнула я, голос тремтів від страху. — Навіть не намагайся! Це погано закінчиться! Треба вигадати щось інше!

І тоді підбіг батько, величний і спокійний, попри всю небезпеку. Він ніколи не тікав від битв. Не дивлячись на те, що його підготовка була не ідеальною, та тато міг використовувати свою магію.

— Дарсано, — промовив він. — Мені потрібен твій дар, аби знищити цього монстра. У мене є план. Я виштовхну його за допомогою повітря, а ти маєш розсунути земну твердь, аби він впав туди. Впораєшся?

Я лише кивнула, відчуваючи прилив страху і відповідальності. Це єдиний шанс — інакше ми всі помремо. Кивнувши Заку, я підбігла до вікна і стрибнула. Хвилинне відчуття польоту, і мене підхопили сильні руки. Він зрозумів. Краєм ока я помітила крила хлопця, його рішучість. Потім він поставив мене на землю, і я чекала сигналу батька.

Монстр стрибнув за мною. Час уповільнився. Я бачила кожен його рух, кожен розмах кігтя. Серце калатало так, що здавалося, його чує вся Академія. Потрібно впоратись, аби врятувати всіх.

— Давай! — крикнув батько.

Я поклала руку на землю, відчуваючи магію, яка текла крізь мене. Сила рвалася назовні, і спершу земля не слухалася. Монстр вже був дуже близько, його лапи ще трохи і приземлились би. Зібравши всю силу, я ще раз потягнулася до магії — і на моїх очах величезна тріщина розсунула землю посередині зали, ширшаючи з кожною секундою. Монстр впав у пастку, а ми всі трохи розслабилися.

Але святкувати було зарано. За допомогою магії я зсунула земельну твердь назад, і місце колишньої тріщини знову стало рівним. Чудовиська не залишилося. Тіло здавалось неймовірно важким, кров прилила до голови — і світ поволі зник. Я втратила свідомість, лежачи на холодній підлозі, а навколо ще пахло димом і магією.

Коли я отямилася, закутана у теплі руки Зака, зрозуміла, що ми вижили. Але відчуття перемоги було змішаним із страхом: я знала, що це лише початок, і справжня боротьба ще попереду. Всі навколо теж були напружені, обмінювалися поглядами, намагаючись осмислити пережите. Я відчула, як усвідомлення того, що ми витримали цю атаку, змішалося із тремтінням у руках і ногах. Свято вже не було святом — воно перетворилося на випробування, що показало нам усю силу ворога і нашу власну відповідальність.