Розділ ІІ

Різдво в Королівській Академії… Хто б міг подумати, що колись цей навчальний заклад переживатиме не найкращі свої часи. Ще рік тому всі думали лише про навчання, забави та казкову атмосферу свят, а зараз усе змінилося.

Після того, як Легіон відкрив себе світові, напади стали регулярними у різних куточках усіх тридцяти п’яти світів. Тепер вони могли діяти відкрито, і це означало лише одне — небезпека була всюди, навіть там, де ще вчора панував спокій. Кожен правитель залишався зі своїми народами, намагаючись захистити їх від цього хаосу, але мої батьки не могли залишити нас одних. Навіть у стінах Академії ніхто не міг розслабитися. Ми, як вони кажуть, майбутнє наших світів.

Я вдивлялася у світ за вікном, де сріблястий сніг вкривав дахи будівель, і серце моє стискалося. Хоч на Валорію ще не було жодного нападу, ми знали, що Натаніель має з нами рахунки. І це лише питання часу, коли його плани почнуть втілюватися.

Мама заспокоювала мене: мовляв, поки там Марк, мій прадідусь, нам нічого не загрожує. Вони в будь-яку мить перенесуться туди, якщо щось станеться. І вампіри, переважна більшість яких саме воїни, могли постояти за себе. Але серце моє все одно тремтіло за народ, за тих, кого я зобов’язана захищати.

Дивно, адже не пройшло й трьох років від того дня, як я дізналася, що є принцесою Валорії. Можливо, глибоко в душі я завжди це відчувала. І я не хотіла, щоб із ними сталося щось погане. Залишалося лише сподіватися, що все саме так, як говорить мама.

Академія зустрічала нас холодом і світлом, що відбивалося від снігу. У коридорах лунав тихий шелест кроків, а запах хвої та спецій від прикрас заповнював повітря. Лише наша група та кілька надійних викладачів залишилися, бо не можна було залишати це місце без охорони.

І ось ми святкуємо перше Різдво всі разом. Я сподіваюся, що не останнє. Хоча хотілося б, щоб наступного разу свято пройшло в більш спокійних умовах. Але навіть сьогодні атмосфера відчувалася напруженою. Що було абсолютно не дивно.

Зак нарешті поговорив із Крістіною. Ні, він не почав знову називати її «Мамою», але він почав розуміти її позицію. Усвідомив, що якщо уявити, що її хотів знищити власний чоловік, якого вона так довго кохала, стає не по собі. І вона дійсно захищала його ціною власного спокою, нехай і довелося залишити його на деякий час. І поки що все залишалося тихо. Та чи буде так надалі? Питання зависло в повітрі, немов непрошений гість.

Сьогодні була різдвяна вечірка, і мені хотілося виглядати святково. Я одягла білу сукню до колін із довгими рукавами та мереживним верхом. Низ сукні був трохи пишним — доволі гарно, особливо для Різдва. Під поясок я сховала свій улюблений кинджал Драгомірів, а меч за допомогою магії перетворився на підвіску на браслеті. Не варто забувати, який зараз час.

Навіть Ілларія вирішила вдягти зелену спідницю та червону сорочку, щоб відповідати святковій атмосфері. Вона сиділа на своєму ліжку, гладячи Вафельку, яка голосно муркотіла, мов маленький паровозик. За допомогою телекінезу Ілларія чухала одночасно животик, вушко та спинку кота. Це був рідкісний дар, властивий зверненим вампірам, і я завжди дивувалася, як легко їй вдається поєднувати магію та дрібниці повсякденного життя.

Я хотіла щось сказати їй, але раптом мій зір заволокло туманом, і я опинилася в іншій реальності. Все відбувалося надзвичайно швидко — неможливо було усвідомити, що відбувається. Я стояла у головній залі Академії, у моїх руках був меч. Судячи з оточення, це була сьогоднішня ніч.  Але моя біла сукня була заляпана кров’ю та місцями порвана. Наді мною стояло велике чудовисько, ніби насміхаючись. Його очі палали червоним вогнем люті.

Воно було схоже на дракона, але паща його була бридкою, спотвореною, і я вперше бачила щось подібне. Воно гарчало, дивлячись на мене, і десь далеко я чула звуки битви. І голос, що промовив мені одне слово: «Сьогодні». Я отямилася вже на своєму ліжку. Наді мною схилилася стурбована Ілларія.

— Що сталося? — запитала вона, і її очі були наповнені хвилюванням. — Чому ти так на мене дивишся?

— Я стояла і… бачила, ніби сьогодні має відбутися битва, — прошепотіла я, все ще намагаючись збагнути, що сталося. — Там було страшне чудовисько…

— Пам’ятаєш, ти розказувала, що Кай Азимут залишив тобі якийсь подарунок? — промовила Ілларія, стаючи з ліжка. — Може, це воно? Може, ти бачиш майбутнє, як колись Ізабель? Це було би… дивно. Але, можливо, корисно.

— В будь-якому випадку, потрібно все розказати Крістіні, — відповіла я, відчуваючи, як тремтіння поступово відступає. — І тоді лише приймати рішення.

Я відчула холодок тривоги. Ця нова здатність була жахливою. Не хотілося знову пережити кошмар, який промайнув у моїй уяві. Інколи знати майбутнє — це більше прокляття, ніж благословення. Воно може зламати тебе, поки ти намагаєшся його зрозуміти. І все ж, тепер це було реальністю, яку доведеться прийняти.

Ніч опустилася на Академію, і світло ліхтарів відкидало довгі тіні на сніговий покрив. Вогні святкових свічок мерехтіли в темряві, створюючи ілюзію спокою, якого насправді не було. У повітрі пахло хвоєю і прянощами, але під цим святковим маревом тремтів страх, тривога, невідомість. Серце моє вирувало, і одночасно я відчувала рішучість: завтра почнеться щось нове, і я повинна бути готовою. Адже навіть якщо це передчуття, я буду зустрічати його зі зброєю в руках, із друзями поруч і з магією, що тепер стала частиною мене. І нехай світ повільно занурюється у тьму, ми залишимося світлом для тих, кого любимо, і захистимо те, що ще не втратили.