Розділ ІІ

Різдво в Королівській Академії... Хто б міг подумати, що колись цей навчальний заклад переживатиме не найкращі свої часи. Після того, як Легіон відкрив себе світові, почастішали напади у різних куточках всіх тридцяти п'яти світах. Тепер вони могли відкрито діяти проти нас, а значить усюди стало небезпечно. І кожен правитель віддав перевагу залишитися зі своїми народами, та не мої батьки. Вони не могли покинути нас одних, адже навіть в Академії ніхто не міг розслабитися. А ми, як вони кажуть, майбутнє наших світів. І хоч на Валорію ще не було жодного нападу, та ми знаємо, що Натаніель має з нами свої рахунки. Тому це лише питання часу. Мама каже, що поки там Марк, мій прадідусь, нам переживати нічого. Вони в будь-яку мить перенесуться туди. Та й вампіри, переважна більшість яких саме воїни, можуть за себе постояти. Але я все одно переживала за свій народ. Так дивно, адже не пройшло й трьох років з того дня, як я дізналась, що є принцесою Валорії. Все-таки, певно, десь в глибині душі, я це завжди відчувала. І я справді не хотіла аби з ними щось сталося. Залишалося тільки сподіватися, що все саме так, як говорить мама. 

У Академії ж лишилась лише наша група та деякі викладачі. Не варто залишати це місце без захисту. І це перше Різдво, яке ми проведемо всі разом. Я сподіваюся, що не останнє. Хоча, хотілось би, щоб наступного разу все пройшло в більш спокійніших умовах. А от Зак нарешті поговорив з Крістіною. Ні, він її не почав знову називати Мамою, та він її почав розуміти жінки, адже якщо уявити, що її хотів знищити власний чоловік, якого вона так довго кохала, стає якось не по собі. Та й вона справді захищала своєю ціною, нехай і довелося залишити його. І поки що, все було спокійно. Але чи буде так і надалі...                                                                                                                                

Сьогодні в нас була різдвяна вечірка, і мені хотілось виглядати відповідно та святково. Я вдягнула білу сукню до колін, що мала довгі рукави і мереживний верх. А от низ був трохи пишним. Доволі непогано, тим паче для Різдва. От тільки під поясок надійно захований мій улюблений кинджал Драгомірів, а меч за допомогою магії перетворився у підвіску на браслеті. Не варто забувати який зараз час. Навіть Ілларія вирішила вдягнути зелену спідницю та червону сорочку для такого випадку. І зараз дівчина сиділа на своєму ліжку, гладячи Вафельку, що голосно муркотіла, ніби маленький паровозик. Вона, за допомогою телекінезу, чухала одночасно животик, вушко та спинку. Так, Ілларія отримала рідкісний дар, який буває у звернених вампірів.                                                     

Я хотіла їй щось сказати, але в той момент мій зір заволокло туманом, і я опинилась в іншій реальності. Все відбувалося настільки швидко, що неможливо було хоч щось усвідомити. Я стояла в головній залі, і в моїх руках був меч. Судячи з мого вигляду, це була сьогоднішня ніч. Та моя біла сукня була заляпана кров'ю та місцями порвана. І наді мною, ніби насміхаючись, стояло велике чудовисько, з червоними від люті очима. Воно було зовнішньо схоже на дракона, але мало більш бридку пащу. Я вперше зустрічала таке. І воно гарчало, дивлячись на мене. Десь, ніби здалеку, я чула звуки битви. І голос, що промовив мені: "Сьогодні". Отямилась я вже, сидячи на своєму ліжку. А наді мною схилилась стурбована Ілларія.                                                                                                                    

- Що сталося? - спитала я. - Чому ти так на мене дивишся?

- Ти стояла та фарбувалась, а потім різко почала падати. Я підхопила тебе та всадила на ліжко, але ти ніби не бачила нічого. Твої очі стали повністю білими. - вона нажахано дивилась на мене. - А за кілька хвилин все стало нормально. Я аж злякалася за тебе. Вже думала кликати на допомогу. Що ти бачила?                                                                                                                                                

- Я не знаю, справді. - відповіла я. - Ніби сьогодні має статися битва. І там був якийсь страшний монстр.                                                                                                                                      

- Пам'ятаєш, ти мені розказувала, ніби Кай Азимут сказав, що лишив тобі якийсь подарунок. Може це воно? - Ілларія встала з ліжка. - Може ти бачиш майбутнє, як колись Ізабель? Це було би непогано.                                                                                                                                                    

- В будь-якому випадку, треба все розказати Крістіні. І тоді лише приймати рішення. - відповіла я.

Значить, так і зробимо. Проте, я була налякана, адже ця нова здібність була жахливою. Я не хотіла знову пережити такий кошмар. Інколи не варто знати своє майбутнє.