Глава 25

Ми самостійно не могли вибратись, тому чекали, доки Ілларія все розповість моїм батькам. І от тоді вони точно дістануть нас звідси. Здавалось якась магія оберігала нас всю ніч, і ми почувались в абсолютній безпеці.

На ранок нас і справді дуже швидко знайшли, хоча навіть не потрібно було сумніватися в цьому, адже мої батьки ніколи б не залишили нас тут. Вони завжди знали, де ми, завжди слідкували за кожним нашим кроком, за кожним шелестом, що видавав наш рух.

Мама виглядала так, ніби була готова прибити кожного, хто наважиться перешкодити нам. Її очі палаючи люттю, а ті дрібні морщини на лобі здавалися глибшими, ніж зазвичай, віддаючи суворістю, яку не можна було ігнорувати. І коли вона дізналася, хто зрадник, її рішучість досягла апогею — вона вже була готова вирушати на пошуки Натаніеля, хоча прекрасно усвідомлювала небезпеку цієї справи.

Ще би, він ж був її найкращим другом з дитинства, людиною, якій довіряла беззаперечно, і думка, що він міг стати ворогом, розривала її серце. Та й жінка прагнула захистити не лише свою родину, а й народ, який залежав від сил Академії.

Але зараз ми мало що могли зробити самостійно, і навіть наші серця билися від відчаю, адже часи ставали дедалі небезпечнішими, немов темрява, яка невпинно наближалася, вже простягала свої руки до нашого світу.

Повернувшись до Академії, ми переповіли всім погані новини. Поширюючи правду, відчували, як напруга проникає у кожен куточок нашого навчального закладу: хтось зітхав глибоко, хтось скептично дивився у підлогу, а хтось стримував емоції, намагаючись зберегти холодний розум.

Атмосфера стала густою, мов повітря перед бурею, і кожен учень, кожен наставник відчував невидимий тиск, що тягнув вниз, змушуючи серце калатати частіше. І якщо хтось не захоче повертатися до Академії, усі зрозуміють, що це нормальна реакція на страх. Починаються небезпечні часи, бо тепер ми кожної миті очікуємо нападу.

Але ніхто не збирався здаватися. Принаймні так вони говорили зараз, і це трохи заспокоювало. Тільки справжні принци та принцеси ніколи не відступлять перед небезпекою. Я сподівалася, що ми не будемо самі у цій боротьбі, що поруч завжди буде підтримка, що кожна наша дія має сенс у цьому світі, де хаос і порядок борються між собою.

До того ж, наша група нікуди не поїде на зимові канікули — ми лишаємося охороняти Академію. Це було наше свідоме рішення, спільне і непохитне. Батькам, звичайно, дозволено було приїхати, проте після того, як на Раді повідомили про небезпеку, королівські родини віддавали перевагу лишатися з народом, під наглядом і у готовності до всього.

Кожен готувався до чогось свого, розуміючи, що навіть якщо ми зможемо перемогти Натаніеля, Легіон нікуди не зникне. Все лише починається. Це більше не було легендою, тепер кожен відчував наближення небезпеки. Війни були завжди, але цього разу все інакше.

А от Драгоміри приїдуть, адже у Валорії буде Марк, який одразу зреагує, якщо щось станеться. Та й вампіри можуть себе захистити. Ми готувалися до війни, і це відчуття напруженості проникало в кожну клітину мого тіла, як ніби самі стіни Академії вібрували, передчуваючи щось небезпечне. Кожен крок у коридорах здавався обтяженим, кожен шепіт учнів і наставників — значущим, кожне падіння листа з дерева у внутрішньому дворі — символом швидкоплинності часу.

Я знайшла Зака на даху Академії. Дивно, колись це було наше з Грегорі місце — ми часто сюди забиралися, щоб сховатися від турбот і просто дихати вільним повітрям. А тепер я тут з іншим. Хоча, можливо, він приводив сюди і Меліссу.

Хлопець сидів на краю даху, плечі нахилені, погляд спрямований вниз, наче вивчаючи нескінченність ландшафту, який піднімався і опускався перед його очима, відчуваючи кожен подих вітру. Його обличчя було сумним, і я знала, що причина цього — не просто випадкова тривога, а справжній шок. Його батько виявився зрадником, і це руйнувало все, що він вважав стабільним, змушуючи його душу тремтіти від розчарування.

— Ти в порядку? — спитала я, сідаючи поруч і обіймаючи його. Мій погляд намагався передати розуміння і підтримку, а серце билося в унісон із його. — Зак, ти ж знаєш, якщо тебе щось хвилює, ти завжди можеш поговорити зі мною. Я поруч і готова тебе вислухати.

— Я знаю і дуже ціную це. Але… В один момент все те, у що я вірив, руйнується. І не так просто прийняти цей факт, — відповів він тихо, слова його сповнені глибокого суму. — Це все так дивно… Мати, яку я втратив п’ятнадцять років тому, насправді жива. Батько Легіонер, що мало не вбив її, а тепер збирається знищити усіх, хто стане на його шляху. Оце в мене сімейка.

Я відчула, як його слова пролилися холодом по моєму спинному хребту, але одночасно в серці запалало тепло — тут, поруч, він все ще довіряє мені. Моя рука міцно обхопила його, і я відчувала, що саме це тепло, ця тиша між нашими думками, здатна зупинити будь-яку бурю.

— Я розумію, що тобі зараз важко все це прийняти, — сказала я, ще міцніше притискаючи його до себе. — Але все буде добре. Ми з усім розберемося разом. Просто потрібен час, щоб зрозуміти, як рухатися далі.

Зак підняв погляд на мене, і я бачила в його очах не лише смуток, а й вдячність, і легке полегшення, що він не один. Ми обмінялися мовчазним розумінням, що попереду будуть випробування, але тепер ми готові зустріти їх разом.

— Як добре, що ти в мене є. Навіть не уявляю, як би впорався з цим сам. І що ж я того зробив у житті, що заслужив таку неймовірну дівчину? — промовив він, притягуючи мене ближче. — Я кохаю тебе. Потрібно було частіше тобі говорити про це.

— Як і я тебе, — відповіла я, і наш поцілунок був тихим обіцянням, що ми витримаємо будь-які випробування разом.

Так, далі нам буде дуже важко, адже тепер ми точно знаємо, що Легіон існує, і він ще ніколи не був настільки небезпечним. Наші плани більше не належать лише нам — на них впливає кожен крок ворога, кожен союзник і навіть кожна дрібниця навколишнього світу. Як все складеться далі, не знає ніхто, адже наше життя вміє підкидати несподівані сюрпризи, ніби випробовуючи нас на витривалість і відвагу.