Зак

Мені досі не вірилось, що мій батько — Легіонер. Це не те, що можна легко прийняти. Ще вчора я думав, що моє життя нарешті набуває стабільності: матір жива, Дарсана під моїм контролем, і я вчився довіряти друзям. А сьогодні все перевернулося з ніг на голову. Тільки недавно я дізнався, що моя мати жива, і ось тепер — батько, мій власний батько, той, кого я завжди вважав прикладом, виявляється ворогом.

В голові кипіло все одночасно: зрада, розгубленість, шок і ненависть. Я намагався знайти хоч якийсь сенс у всьому цьому хаосі, але він вислизав від мене, мов вода. І найгірше — мені доводиться битися проти нього. Щось підказує мені, що це ще не останній раз. І що, якщо нам таки вдасться перемогти? Що потім? Ми маємо його вбити? Чи просто знешкодити?

У моїй голові прокручувалася ця думка сотні разів, наче він був темним дзеркалом, в яке я не хотів дивитися. Вона просто зависла, мов туман, і давила на груди, стискуючи серце так, що здавалося, ось-ось зупиниться дихання.

Та про це думати довелося недовго. Коли батько та Роуен зрозуміли, що не можуть з нами впоратися, а ще коли Дарсана вийшла з захисного кола, сили точно стали нерівними. Вони просто створили портал і втекли, залишивши нас тут, одних, у світі, який став пасткою. Ми стояли мовчки, відчуваючи, як холод прокрався крізь шкіру, а з серця поступово зникала впевненість. Занадто пізно ми зрозуміли, що ніхто з нас не вміє переноситися. Ми застрягли тут.

— Всі цілі? — спитала Емі, напружено озираючись навколо. — Є поранені?

— Ми в порядку, — відповіла Реббека, кинула швидкий погляд на Саймона, наче переконуючись, що він теж неушкоджений. — Але як нам тепер звідси вибратися?

Ніхто не міг нічого сказати. Здавалось, виходу немає. Ми застрягли в цьому світі, і тепер не знали, як повернутися. Повітря наповнював страх і невпевненість. Усі дивилися на один одного, шукаючи хоч якусь надію, але її не було. Кожен глибоко всередині відчував безвихідь, і лише вогонь вогнища кидав короткі тіні на обличчя, відображаючи їх тривогу.

Та раптом Емі скрикнула, широко посміхнувшись, і це було так дивно, що на мить я відволікся від власних думок. Навіть в такий момент вона знайшла в цьому щось позитивне. Дивовижна якість, на яку здатна була лише ця дівчина.

— Якщо ми до завтра не прибудемо в Академію, вони повідомлять моїм батькам, — сказала вона, повернувшись до мене. — І ті обов’язково знайдуть нас. Ти ж знаєш, мама відшукає мене де завгодно.

Я глибоко зітхнув, сподіваючись, що все буде саме так. Не хотілося шукати вихід самому — на це могли піти роки. І якщо в нас є час, то в Реббеки та Саймона його точно менше. Ми вирішили ночувати прямо тут, на галявині, бо так нас легше буде знайти. Використовуючи магію, нам вдалося облаштувати більш-менш нормальні спальні місця.

На диво, ніхто не хотів ще лягати. Навіть Саймон сидів біля вогнища, мовчки дивлячись на полум’я, ніби воно могло відповісти на його думки. А говорити про що не знали, бо всі були перевантажені пережитим. Кожен із нас несвідомо відчував вагу того, що сталося, і розумів: завтра нам доведеться діяти.

— Реббека, — раптово запитала Емі. — Чому ти приховувала від усіх, що ти воїн? Це дивно. На мить я навіть подумала, що ти зрадник, коли мені повідомили про це.

— Не знаю, — відповіла Реббека, відводячи погляд. — Я звикла приховувати це від усіх. Про це знали лише дядько і я сама.

— А батьки? — спитав я.

— Батьки ненавидять мене. Через мою старшу сестру Моріону, — сумно посміхнулась вона. — Вона спадкоємиця, їхня улюблениця. А я народилася з сильним даром, і це їх дратувало. Мій дядько займався моїм вихованням. Він зробив з мене воїна. А я знала, що одного дня це може врятувати мені життя. Тому й приховувала всю підготовку. І бачите, зараз все спрацювало ідеально.

Невже кожен тут мав свою трагічну історію? Я почав порівнювати їх з собою. Батько хоча б любив мене. Незважаючи ні на що, я це точно знав. Він не віддав мене Легіону, хоча в мені текла кров ангела. Він турбувався про мене. Емі теж мала люблячих, хоч і не рідних, батьків. А Саймон… я промовчу.

Я притягнув Емі ближче до себе, ніби захищаючи від усього світу. Вона була моїм єдиним оплотом у цьому хаосі. Батько став ворогом, а мати — загадкою, яку я досі не міг пробачити. І тут ще Роуен виявився зрадником… Ми були друзями з першого курсу. Та тепер… все змінилося.

Але залишились ті, хто не зрадив. Саймон поруч, мої нові друзі з Академії теж. І з ними ми впораємося з усіма проблемами. Тільки разом ми зможемо повернутися назад, вижити та підготуватися до наступного удару. А до того часу — ми триматимемося. Ми будемо пильними, ми будемо сильними, і ніхто не відбере у нас майбутнього, яке ми ще не встигли захистити.

Ніч опустилася на галявину, холодна та мовчазна. Полум’я вогнища м’яко освітлювало наші обличчя, створюючи ілюзію безпеки. Я ж знав, що це лише ілюзія. Вона тримала нас у теплі, але не захищала від того, що чекає попереду. Я обійняв Емі сильніше, відчуваючи її присутність, і вперше за довгий час відчув, що, можливо, ми зможемо вистояти.

В голові крутилося ще одне: що буде, коли ми повернемося до Академії? Як реагуватимуть наставники, як зустрінуть батьки, і чи знайдемо ми шлях до тих, хто нас залишив у темряві? Страх і тривога змішувалися з рішучістю. І я знав: завтра ми будемо готові боротися — не лише за себе, а й за тих, кого любимо. І тоді, можливо, ми знайдемо шлях додому.