Глава 23

Як виявилось, мене не було всього кілька секунд, хоча мені здалося, що пройшло більше часу. Друзі навіть не встигли нічого помітити, проте я тепер дивилась на них по іншому. Евітана сказала, що серед нас двоє зрадників, прислужників Легіону. В мене не було приводів не довіряти їй, однак тут ті люди, в кому я не сумнівалася. Принаймні раніше. І хто ж це може опинитися? Зак? Ні, йому я вірю. Він кохає мене, а я його. Він не може зрадити, і в цьому я навіть не сумніваюся. Як і Натаніель. Його дружина мала ховатися через Легіон, він виховував самостійно сина. А от Реббека... Вона приховувала те, що  має військову підготовку. Для чого? Хоча внутрішній голос мені підказував, що вона не становить для нас загрози. А Саймон та Роуен. Я так заплуталася. І справді тепер не знаю, кому мені можна довіряти, а хто Легіонер. Як з усім розібратися...  Евітана і справді нам допомогла, адже десь за пів години ми вийшли на галявину, на які росло одне єдине дерево. А думки ні на мить не покидали мене. Хто зрадник...                                                                                                                                                          

Це дерево вічного лісу. - пояснив Кай Азимут. - Саме воно приховує артефакт та може відповісти на будь-яке твоє питання і показати те, що приховано. Проте, підійти до нього може лише одна людина, що буде надійно захищена магією дерева.                                                                                   

- Я маю підійти до нього самостійно, без вас. - сказала я. - Кай... Кай каже, що це єдиний правильний варіант.                                                                                                                                                             

- Ми чекатимемо тебе тут. - посміхнувся Натаніель. - Сподіваюся, що все пройде добре і ти знайдеш медальйон.                                                                                                                                                        

Зібравшись з силами, я підійшла до нього. Треба відпустити усі свої хвилювання та зосередитися на тому, що для мене важливо. Дерево виглядало дуже великим, з пишною зеленою листвою. Я би навіть перестала дихати, якби мені потрібно було це. І тільки я підійшла до нього, на душі стало так легко та спокійно. Повинуючись якомусь інстинкту, я протягнула до нього руку, та доторкнулась до стовбура. Якась дивна магія оповила мене, змушуючи тремтіти. Але в той же час я відчула родинне тепло...                                                                                                                                                              

- Для чого тобі артефакт? - прогримів голос. - Ти хочеш нашкодити комусь?                                            

- Я хочу звільнитися від душі ангела, що зобов'язаний вбити мене. Він мій давній предок, але його пов'язали якимось закляттям. - прошепотіла я. - Обіцяю повернути його назад та не використовувати в інших цілях.                                                                                                                                                         

Дерево зашелестіло листям, а я не в силах була навіть поворухнутись. Це була древня магія, що нам не під силу. Саме це змушувало нас відчувати себе якоюсь маленькою частинкою величезного всесвіту. І якою б сильною не була людина, завжди знайдеться хтось набагато могутніший. Та за мить все завершилося, і в мене в руках опинився медальйон. Він нагадував сплетіння кількох зірок з рубіном посередині. Кулон був досі теплим.                                                                                                                

Вдягни його, і я стану знову вільним. - сказав Кай. - А потім поклади поближче до дерева. І лише тоді виходь із захисного поля дерева. Так тобі точно ніхто не зашкодить.                                                    

- Емі, ти отримала медальйон? В тебе все вийшло. - спитав Натаніель, а я ж кивнула. - Тоді іди сюди, потрібно якомога скоріше позбавитися Кая Азимута.                                                                                     

- Ні, я маю все зробити тут, під захистом магії дерева. - сказала я. - І повернути його дереву. Я пообіцяла.                                                                                                                                                          

- Віддай мені цей медальйон. - прошипів він. - Негайно.                                                                              

Натаніель намагався наблизитися, проте силове поле не пропускало. Але чому він так себе поводив? Для чого йому це все? Поступово я почала здогадуватися, хто він насправді. Та цього ж точно не може бути...                                                                                                                                                                  

- Емі, будь ласка, будь хорошою дівчинкою, і віддай мені його.  - вже лагідно спробував він. - Ми допоможемо тобі.                                                                                                                                              

- Ні. - вже чіткіше сказала я, все більше впевнюючись, що Натаніель не той, за кого видає собі. - Я сказала, що залишуся тут.                                                                                                                                

- Ну що ж, я хотів по хорошому. - посміхнувся чоловік.                                                                               

І в той же момент він дістав меч. Що ж, здається, я мала рацію в своїх думках і ми знайшли першого зрадника.