Глава 23

Як виявилось, мене не було всього кілька секунд, хоча мені здалося, що пройшло цілу вічність. Друзі навіть не встигли нічого помітити, проте я тепер дивилась на них по-іншому. Евітана сказала, що серед нас двоє зрадників, прислужників Легіону. В мене не було приводів не довіряти їй, однак тут ті люди, в кого я не сумнівалася раніше, ставали загадкою.

І хто ж це може опинитися? Зак? Ні, йому я вірю. Він кохає мене, а я його. Він не може зрадити, і в цьому я навіть не сумніваюся. Як і Натаніель. Його дружина мала ховатися через Легіон, він виховував самостійно сина, і його погляд завжди видавав щирість. А от Реббека… Вона приховувала те, що має військову підготовку. Для чого? І внутрішній голос мені підказував, що вона не становить загрози. А Саймон та Роуен… я так заплуталася. Вони завжди здавалися порядними, відданими, але тепер мені було важко відрізнити істину від обману.

Мої думки крутились у вирі сумнівів і тривоги. Як зрозуміти, хто Легіонер? Як відчути це безпомилково? Навіть найменший натяк на брехню, внутрішня невпевненість у словах чи очах могли бути вирішальними. А що якщо я помилюся? Хто тоді постраждає? Серце калатало, а думки, немов бджоли, літали у голові, заважаючи зосередитися.

У голові вирували картини можливих зрад, і я наче бачила їх у мить, передчуваючи невидимі пастки, що чатували за звичайними обличчями. Але я мусила тримати себе у спокої, бо кожна хвилина могла коштувати дорого.

Евітана і справді нам допомогла. Десь за півгодини ми вийшли на галявину, де росло одне єдине дерево, величне та незвичайне, з густою, сяючою кроною і стовбуром, що здавався живим, немов дихав у такт із лісом. Навіть тут мої думки не залишали спокою: хто зрадник? Хто серед них готовий зрадити у критичний момент?

— Це дерево вічного лісу, — пояснив Кай Азимут, його голос звучав рівно і впевнено, але тепер у ньому з’явилася нотка тривоги, немов він сам усвідомлював ризик. — Саме воно приховує артефакт і може відповісти на будь-яке твоє питання та показати те, що приховано. Проте підійти до нього може лише одна людина, що буде надійно захищена магією дерева.

— Я маю підійти до нього самостійно, без вас, — сказала я, відчуваючи, як серце калатає, а дихання стає рівномірним. — Кай… Кай каже, що це єдиний правильний варіант.

— Ми чекатимемо тебе тут, — посміхнувся Натаніель, але я помітила у його очах щось, що здавалося невидимою тінню, легкою, але тривожною. — Сподіваюся, що все пройде добре і ти знайдеш медальйон.

Я зібралася з силами й підійшла до дерева. Його стовбур був широченним, кора сяяла приглушеним зеленувато-золотим світлом, а гілки простягалися над головою, утворюючи наче купол із сяючої листяної тканини. Повітря навколо густіло, наповнювалось дивною енергією, і кожен крок здавався важким і одночасно неймовірно легким, немов я йшла крізь час і простір одночасно.

Доторкнувшись до стовбура, я відчула, як магія обплела мене, немов легка, але одночасно нестримна хвиля. Дивна теплота прокотилася тілом, змушуючи тремтіти, а на душі стало спокійно, як ніколи раніше. Серце заспокоїлося, а думки наче розсіялися, залишивши лише ясність і концентрацію.

— Для чого тобі артефакт? — прогримів гучний, багатогранний голос, що лунав одночасно у голові і навколо, немов сам ліс заговорив зі мною. — Ти хочеш нашкодити комусь?

— Я хочу звільнитися від душі ангела, що зобов'язаний вбити мене, — прошепотіла я, ледве стримуючи тремтіння, бо слова відлунювали у моїй голові. — Він мій давній предок, але його пов'язали якимось закляттям. Обіцяю повернути його назад та не використовувати в інших цілях.

Дерево зашелестіло листям, і повітря стало щільним, насиченим давньою магією. Я ледве могла рухатися — усе тіло підкорялося силі, що її неможливо було осягнути. Кожна клітина наче відчувала її присутність, магія текла по венах, огортаючи розум і серце. Це була величезна, древня сила, яка змушувала відчувати себе маленькою часткою безмежного всесвіту. І навіть якщо я була сильною, завжди знаходиться хтось могутніший, хтось, хто спостерігає, випробовує і перевіряє.

За мить усе завершилося. У моїх руках опинився медальйон — сплетіння зірок із рубіном посередині. Його теплота пробуджувала відчуття надії й сили одночасно. Я відчула зв’язок із чимось більшим, ніж я сама, із самою суттю дерева, і серце наповнилося відчуттям цілісності.

— Вдягни його, і я стану знову вільним, — промовив Кай, його голос ледь чутний, але повний рішучості. — Потім поклади його поближче до дерева. І лише тоді виходь із захисного поля дерева. Так тобі точно ніхто не зашкодить.

— Емі, ти отримала медальйон? В тебе все вийшло! — спитав Натаніель, і я кивнула. — Тоді іди сюди, потрібно якомога скоріше позбавитися Кая Азимута.

— Ні, — твердо сказала я. — Я маю все зробити тут, під захистом магії дерева. І повернути його назад. Я пообіцяла.

— Віддай мені цей медальйон, — прошипів хтось раптово, різко, і від цього голосу у грудях відгукнувся страх. — Негайно.

Сила магії не пропускала його, він намагався наблизитися, але невидиме поле відштовхувало. Я відчувала, як всередині щось змінюється, як у погляді Натаніеля виникає щось темне, приховане. Поступово я почала усвідомлювати: він не той, за кого себе видає.

— Емі, будь ласка, будь хорошою дівчинкою, і віддай мені його, — спробував він уже лагідніше, але у голосі відчувався прихований наказ. — Ми допоможемо тобі.

— Ні! — усе чіткіше сказала я, усе більше переконуючись у власних підозрах. — Я сказала, що залишуся тут.

— Ну що ж, я хотів по-хорошому, — посміхнувся він, і тоді з’явився меч, блиск металу засліплював очі.

Серце забилося швидше, адреналін прокотився тілом. Страх і рішучість змішалися в єдину силу. Так, я мала рацію — перший зрадник знайшовся. Мені навіть не вірилось, що це може бути Натаніель. Як? Я йому довіряла ще з першого курсу. Він же стільки всього пройшов. І весь цей час був один з них? Як же добре він ховався.

І тепер усе залежало від того, чи вистачить мені сили й розуму встояти перед ним, поки магія дерева захищає мене і медальйон, який тримав ключ до нашого порятунку та свободи Кая.