Глава 22

— Ми на місці, хоча я абсолютно нічого не бачу. Та портал не помиляється. І наші координати показують, що перехід пройшов успішно, — сказав Натаніель, звіряючись зі своєю Сферою. — Але куди йти далі, я уявлення не маю.

Я бачила, що всі були розгублені. Ми знаходилися на чужій території, де ніколи не були. Повітря відчувалося густим і насиченим магією, немов сам ліс намагався визначити, хто увійшов у його межі. Кожен вдих наповнював легені невідомими ароматами: суміш смоли, сирої землі, тонкої, майже невловимої нотки магії, яка змушувала шкіру покриватися мурашками, а волосся ставало на дибки.

Дерева тяглися догори, переплітаючи гілки так щільно, що світло майже не пробивалося. Жодних стежок, жодних слідів — лише дерев’яна стіна, що витягалася вгору і здавалася безкінечною, немов стіни чужого світу.

Але правда залишалася незмінною: ніхто не знав, де саме захований артефакт. Ще й Кай мовчав, як на зло. Навіть мої постійні питання його зовсім не турбували. І чому, коли потрібно замовкнути, він говорить безперестану, а тепер вирішив залишити мене саму впоратися з цим? Хіба не він казав, що не хоче мене вбивати, а тому я маю знайти вихід? Ну що ж, впораюся й без нього.

Довірившись якомусь передчуттю, я пішла вперед, а інші йшли слідом, але кроки їх стали тихішими, немов ліс їх поглинав. Легка імла обволікала мене, і здавалось, що земля під ногами трохи підноситься, а потім зникає. Кожен звук — шелест листя, тріск гілки — лунав надто голосно, створюючи відчуття, що я йду у живому, дихаючому лабіринті.

Та от стало занадто тихо. Навіть кроки моїх друзів ніби зникли у повітрі. Обернувшись, я побачила, що знаходжусь абсолютно одна, а всі інші кудись зникли. Дерева почали рости ще густіше, переплітаючись гілками і затінюючи землю. Легкі тіні здавалися рухомими, і здавалося, що ліс спостерігає за мною, немов живий організм, що визначає кожен мій рух.

Якась тривога почала підніматися всередині. Легенди про цей ліс, які я чула ще в Академії, пророкували зникнення людей у його глибинах. Тільки я могла з моїм щастям потрапити у таку небезпеку. Мої пальці мимоволі стискали рукоять меча, серце калатало, ніби хотіло вирватися назовні. Дихання прискорилося, а розум наповнився думками: що, якщо я не зможу знайти друзів, що, якщо ліс змусить мене пройти крізь пастки, яких я не розумію?

— Прибери меч, я не збираюся тобі нашкодити, — промовив раптово голос, який здивував мене своєю глибиною та спокоєм. — Та й хіба тобі не говорили, що спочатку треба вислухати? Цікава з тебе королева вийде.

Я почала роззиратись, але нікого не побачила. Все було так само, як і хвилину назад: густі дерева, м’який туман, що стелився по землі, і чути було лише шелест листя під вітром. Можливо, мені просто почулося або це якась магія, що охороняє ліс від небажаних гостей. Але моє передчуття підказувало, що я і справді в безпеці.

За мить переді мною виникла жінка. Її поява була такою раптовою, ніби ліс сам створив її з туману та світла. Вона мала довге біле волосся, що тяглося по землі, блідно-блакитні очі і шкіру білосніжну, як перший сніг. Біла, простора тканина балахона спадала до землі, а босі ноги ніби не торкалися ґрунту.

Могутність її сили змушувала мене тремтіти — відчуття було таким сильним, що я хотіла відійти, та ноги ніби приросли до землі. Вона була древньою, набагато старшою за все, що я зустрічала, і навіть повітря навколо неї вібрувало енергією, немов щось невидиме підживлювало її присутність.

— Моє ім’я Евітана, я хранителька зачарованого лісу, — промовила вона, її голос був ніжним, але звучав у голові наче відлуння одночасно. — І так, ти маєш рацію, я набагато старша за більшість світів і рас, про які ти читала. Що привело тебе до мене, дитя?

Я була настільки вражена, що навіть не могла говорити. Евітана могла читати мої думки. Хоча чому я дивуюся? У мене є більш важливі питання: де мої друзі? Чи з ними все добре? Сподіваюся, що нічого не сталося. Адже вони тут через мене.

— З ними все добре, і твої супутники в абсолютній безпеці. Ти перенеслася до мене лише на якийсь час, — сказала вона. — Твої друзі лишилися там, де ти їх лишила. Бачу, ви не ознайомились з правилами, перш ніж йти сюди. Помилка, що може дорого коштувати.

— В нас було мало часу… — почала виправдовуватися я, відчуваючи, як страх і обов’язок змішалися в грудях. — Ми ледве знайшли вас…

— Я знаю, дитя. Я прочитала це в твоїх думках. І ти справді тут лише тому, що знаходишся у відчаї, — відповіла жінка, м’яко посміхнувшись, її усмішка була одночасно теплою і суворою. — Проте для чого ти привела з собою двох зрадників, служителів Легіону? Вони становлять загрозу для кожного.

Що? Я мало не впустила меч. Невже хтось серед них… Та ні, такого не може бути. Я довіряю кожному з них, адже ми разом пройшли стільки всього. Я відчуваю їхню чесність, силу і рішучість. Але Евітана не могла помилятися, її очі читали правду глибше, ніж будь-яка магія.

— Так ти не знала, що вони не на твоєму боці, — вона співчутливо похитала головою. — Але я бачу, що у тебе добре серце, і ти прийшла з благою метою. Я дозволю тобі відшукати місце, де захований артефакт. Але не довіряй нікому, крім себе. Навіть найближчий друг може опинитися ворогом, адже інколи страх і бажання вижити змінюють людей.

Слова Евітани пронизали мене холодом і одночасно надихнули. Я відчула важливість кожного кроку, кожного вибору. Цей ліс не прощав помилок, і навіть ті, кого я вважала друзями, могли стати небезпечними. Я зібрала всі свої сили, стискаючи меч, і знала: тепер усе залежало лише від мене, від моєї рішучості та від того, наскільки я зможу відрізнити істину від обману.

Мої очі звикли до темряви лісу, і я помітила, як світло пробивається крізь густі крони дерев, утворюючи химерні малюнки на землі. Кожен крок відгукувався тихим шурхотом сухого листя, і я чула, як десь далеко, за деревами, хтось або щось спостерігає за мною. Ліс живий — і тепер я усвідомила, що його випробування тільки починаються. Моя рішучість, мої страхи і навіть мої найсміливіші надії зійшлися у цей один момент: крок у невідоме, крок, який визначить долю не лише мою, а й усіх, кого я люблю.