Глава 21

Сьогодні ми мали вирушити до Ревії. Як і сказав Зак, Натаніель, Саймон та Роуен з радістю погодилися допомогти нам. Їхня готовність підтримати мене вселяла певне відчуття безпеки, але всередині тремтіло передчуття того, що це буде не проста подорож. Я не могла позбутися дивного передчуття, яке підказувало, що краще не повідомляти хлопцям, що Реббека також воїн.

Хоч вони могли здогадатися самі. Ніби вона йде лише тому, що нам знадобиться її магія, її здібності, які важко передбачити, але вони не бачили, що за її спокійною посмішкою приховані роки тренувань і вміння, відточені до автоматизму, здатні врятувати життя у найнебезпечніший момент.

Зак усе підлаштував так, ніби в книзі знайшли інформацію, що вистачить і п’яти воїнів. Тому поки все складалося непогано. Можливо, це виглядало як параноя, але я чомусь відчувала, що саме так потрібно зробити. Та й Кай Азимут мене підтримав у цьому, а він завжди щось знає, про що не варто питати. Його спокій часто збивали мене з пантелику, але саме він дав мені відчуття, що рішення правильне. Подивимося, чи виправданим був цей крок.

З одного боку, було страшно відправлятися туди, проте іншого виходу не було. Це був єдиний шанс вижити, шанс позбутися ангела, який переслідував мене, шанс залишити надію на продовження боротьби проти Легіону. Тому, зібравши невеликий рюкзак, в якому в основному була лише зброя та кілька артефактів, я була готова йти в той ліс.

— Ти впевнена? — вкотре спитала мене Ілларія, її голос звучав тихо, майже тривожно, і в ньому відчувався страх, що майже дзвенів у повітрі. — Ми можемо пошукати інший спосіб. Так, знадобиться більше часу, але…

— Ні, Ілларіє, я маю це зробити, — твердо відповіла я. — В нас немає часу, адже ангел не довго зможе себе стримувати. Просто думай про те, що скоро ми всі знову будемо разом, — я посміхнулась їй, намагаючись приховати страх. — Для чогось Легіон дуже хоче прибрати мене, адже моя сила небезпечна для них. Якщо її розвинути, звісно. Хіба ми доставимо їм таке задоволення?

Моє серце стискалося від думки, що завтра може бути останній день, коли я бачу своїх друзів живими. Страх і відповідальність тиснули на груди так сильно, що важко було зробити навіть найпростішу дію. Я відчула прилив рішучості, зібрала останні крихти мужності і передала її Ілларії. У її очах промайнула тремтяча надія, яку я старалася підсилити усмішкою.

Я попросила Ілларію, щоб, якщо завтра я не вийду на зв’язок, вона зв’язалася по Сфері з мамою та татом і розповіла все. Тоді вони нас одразу знайдуть і врятують. Вони матимуть наше місцезнаходження, але ніхто не знав, як усе піде та що на нас чекатиме. Однак про це знали лише я та Зак, іншим ми вирішили не говорити. Я не знала чому, та все ж вирішила, що поки ми вчинемо так. Це був наш запасний план, який міг стати останньою ниткою у випадку невдачі.

Завершивши останні приготування, я вже збиралася вийти, як Ілларія підійшла до мене та міцно стиснула в обіймах. Її сила була ще непідконтрольна, але на щастя, вона не зламала мені жодної кістки. Її тепло тремтіло, наче розмовляло з моїм серцем, підбадьорювало мене.

— Будь ласка, повернися до нас, — прошепотіла вона, стискаючи мене ще сильніше. — Я не уявляю свого життя без тебе, тому не кидай нас.

— Я постараюся, — відповіла я, стараючись стримати сльози, які мимоволі набігали.

Всередині розривалося від страху й відповідальності одночасно. Мені хотілося запевнити її, що все буде добре, але я й сама не знала, як все закінчиться. Я дійсно сподівалася, що вдасться позбутися Кая Азимута. Тоді йому не потрібно буде мене вбивати, і ми зможемо далі продовжити війну проти Легіону.

На вулиці зібралася майже вся Академія, аби провести нас. Вони були тут, щоб показати, що я не сама. Це додавало мені сил і водночас — відповідальності. Реббека помітно нервувала. Ще б пак: раніше вона лише тренувалася, а тепер на неї чекала справжня пригода, справжня небезпека. Дівчина рідко застосовувала свої бойові здібності, і ніхто не знав, що на нас чекатиме в зачарованому лісі.

Саймон та Роуен про щось тихо переговорювали, Натаніель говорив з Пауеллом, а напруга висіла у повітрі, тиснучи на груди. Я фізично відчувала її: повітря ніби стискало легені, і кожен вдих здавався боротьбою.

— Ти як? — запитав мене Зак, підходячи ближче, його очі сповнені рішучості та ніжності одночасно.

— Не знаю… Я боюся. Раптом щось піде не так? Ти ж знаєш, що ціна занадто висока, — прошепотіла я, притискаючись до нього. — Але добре, що я буду не одна. Та й тут на мене чекатиме підтримка. Тому я просто не маю права підвести нікого.

— Йди до мене, Емі, — хлопець міцно притягнув мене в обійми. — Все буде добре, ми з усім впораємося. Якщо щось, я завжди поряд. Так, є дуже великий ризик і це небезпека, однак ми маємо вірити в найкраще. Пам’ятаєш, що часто казав нам професор Пауелл? Думки матеріальні, тому потрібно налаштовувати себе на те, що все вийде, — його очі блищали від впевненості, він посміхався. — До того ж я тебе не покину. Я кохаю тебе.

— І я тебе, — відповіла я, відчуваючи, як хвиля спокою поступово заповнює душу. — Ти маєш рацію, я маю бути сильною. Але інколи відчуваю, що дуже втомилася.

Він мовчки обіймав мене, показуючи свою підтримку, розуміючи, що слова іноді зайві. Настав час іти. Швидко обійнявши всіх друзів, мені стало трохи легше. Я повинна була бути сильною та впоратися заради них усіх, адже моя смерть підірвала б їхній бойовий дух. Аларік усе ще переживав, бо не хотів мене втратити знову. Думаю, якби можна було, він би відправився зі мною, але це було неможливо.

І ось відкрився портал. Його світіння охопило нас, і холодне відчуття магії пробігло по шкірі, наче попереджало про небезпеку. Зак взяв мене за руку, і я була вдячна йому за підтримку, за те, що він завжди був поруч. Зібравшись із силами, ми ступили у світ магії та невідомості. Відчуття підхопило нас у політ, і повітря ніби заіскрило від енергії, що оточувала портал. Тут починався наш шлях. Шлях, де я мала дізнатися, чи вистачить моєї сили, рішучості та довіри друзів, щоб подолати неможливе.