Глава 20

На шостий день наших пошуків Себастьяну вдалося знайти інформацію стосовно того, як позбутися цього ангела. Ми стільки часу провели в бібліотеці, що я вже навіть і не сподівалася на те, що це принесе хоч якийсь результат.

З кожним днем надія ставала все примарнішою, а ангел усе так само хотів мене вбити, немов його терпіння мало межі, а моє життя було лише його випробуванням. Кожен ранок починався з тихого страху, що сьогодні він зробить неможливе, і я залишусь лише тінню свого «я», якщо він переможе.

— Не хочу, але мушу, — поправив Кай. — Я пов’язаний закляттям. Чому ти ніяк цього не запам’ятаєш? Я б пішов, якби міг.

Я відчула знайоме відчуття тиску в голові — його голос у моїй свідомості змушував серце калатати швидше. Інколи я забувала, що він тут, що він живе всередині мене. Це складно — ділити своє тіло з кимось, навіть якщо це твій предок. А Аларік так уже живе багато років. Як йому вдається не зійти з розуму — я не розуміла. Та сподівалася, що все це тимчасово. Адже мені справді хотілося вижити.

Було стільки планів на майбутнє, і навіть у серці прокидалася жага помсти Легіону, який убив моїх прийомних батьків і, можливо, причетний до мого зникнення в дитинстві — хоча підтверджень цьому немає. Аларік таки знайшов певну інформацію, яка давала надію, що правда не далеко від нас. Таке не пробачають. І ось нарешті з’явився якийсь шанс, маленький промінь у морі темряви.

Ми підійшли до Себастьяна, який, перечитавши всі записи, почав пояснювати нам усе, що знайшов. Його голос був спокійний, але в очах світився невеликий тривожний вогник — він розумів, наскільки складне завдання нам доведеться виконати.

— Кажуть, ніби в зачарованому лісі Рейвії у Нульовому світі захований артефакт, що допоможе тобі позбутися Кая Азимута. Це, звичайно, легенди, але є згадки очевидців, які вже робили подібне. Артефакт здатен виконати одне твоє бажання, проте воно має бути щирим і від усієї душі. Там багато нюансів, — він уважно подивився на мене, мов на крихкий скляний предмет. — Але є одна проблема: для цього треба, щоб у ліс увійшло шість воїнів. Лише тоді дух покаже тобі шлях.

Я мимоволі відчула хвилю тривоги. Шість воїнів? Де знайти стільки сильних, готових ризикувати? А головне — чи встигнемо? Пульс прискорювався, а серце стискалося в грудях. Я згадувала всіх наших друзів і відчувала, як страх змішується з невеликим проблиском надії. Можливо, це шанс, на який ми чекали.

— А обмеження по часу якісь є? — перепитав Зак. — Тобто з того часу, як ми увійдемо в ліс, скільки ми можемо там залишатися?

— Ні, обмежень немає. Ви можете пробути там хоч рік, — сказав Себастьян. — Хоча краще зробити це якомога швидше.

Зак задумався, стискаючи кулаки. Я бачила його напруження: він розумів, що будь-яка затримка може коштувати мені життя. Його очі блищали рішучістю, а в повітрі відчувалася готовність боротися за мене навіть ціною власного здоров’я.

— Ну добре, це вже непогано, — почав Зак. — Воїнами можемо бути я, Емі, Саймон і Роуен. Я їм розкажу, вони допоможуть. Батько теж, думаю, приєднається. За це можна не хвилюватися. Ну і візьмемо когось із близнюків Райдер. Ось і буде шестеро.

— Вони воїни по праву народження, — пояснив Себастьян. — До лісу мають увійти ті, хто тренувався досягти майстерності. Інакше нічого не спрацює, а ліс може позбутися небажаних гостей. Навіть не знаю, кого можна знайти.

Я зітхнула, відчуваючи холодок страху. Часу залишалося обмаль, а завдання здавалося майже нереальним. Мої думки літали між минулим і теперішнім: хто зможе пройти це випробування, і чи вистачить нам сил?

— Думаю, з цим вам зможу допомогти я, — відповіла Реббека. — Принаймні спробую. Але не впевнена, що вам підійде.

— Ти? — я скептично глянула на неї. — Яким чином? Нам ж треба воїн, що тренувався та має майстерність.

— Так, Емі, я. І не треба дивитися так на людину, яка хоче вам допомогти, — посміхнулась вона. — Ходімо, я вам покажу.

Ми прийшли до тренувальної зали, де вже нікого не було. Сонне світло вечірнього сонця пролягало крізь великі вікна, відбиваючись на блискучих мати, і створювало враження, ніби ми опинилися в іншому світі. Всім було цікаво, що нам збирається показати Реббека.

На тренуваннях вона себе проявляла нормально, проте я б не назвала її воїном. Скоріше — дівчина, що вміє себе захистити, проте не більше. Однак останнім часом я бачила стільки неймовірного, що вже не дивувало, коли ті, кого ти знаєш, можуть робити щось несподіване.

— Емі, дозволиш позичити ненадовго в тебе хлопця? — запитала Реббека. — Обіцяю, скоро поверну його цілим і неушкодженим.

Я кивнула, і Зак вийшов до неї. Реббека посміхнулась і сказала: «Нападай!» Зак був здивований, проте почав наносити удари. Її рухи були точні, швидкі, і вона легко відбивала кожен удар. Знову і знову — і я вже розуміла, що це не просто випадковість. Вона знала, як використовувати власну вагу, як балансувати, і навіть атакувала так, що Зак реагував уперше на таку техніку.

— І це все, на що здатен один із найкращих випускників Академії Непростих? — посміхнулася вона. — Я розраховувала на щось більше.

Зак став більш сміливим, почав застосовувати складніші комбінації ударів, але Реббека їх відбивала, навіть додаючи власні контр приходи, які я бачила вперше. Його серце билося швидше, і кожен рух вимагав концентрації, проте дівчина залишалася спокійною, неначе танцюючи по мату. За кілька хвилин Зак опинився на матах. Я майже відкрила рот від здивування. Принцеса Олберну тільки що перемогла одного з найкращих воїнів Академії! Чи я сплю?

— Мені просто пощастило, — протягнула вона йому руку, допомагаючи піднятися. — Якби ти підготувався, перемога була б за тобою.

— Де ти такому навчилася? — вражено сказав Зак. — Я ніколи не бачив такої техніки. Це мене неабияк здивувало.

— Мене виховував дядько, випускник Академії Непростих. Колись він навчався з Зоріною Драгомір, тоді там були зовсім інші прийоми. Студентів готували до війни, напади були буденністю. Зараз усе трохи інакше — навіть королівські родини вивчають бойове мистецтво, — посміхнулася вона. — Так що, вам потрібен шостий воїн?