Глава 19

Решта сприйняли повну історію доволі спокійно. Довелося деякі деталі пропустити, адже я просто не знала, як це пояснити. Але й так було достатньо. Навіть Ровена лише кивала, хоча завжди боялася таких речей і зазвичай панікувала від будь-яких натяків на магію чи незрозумілі сили. А всі інші викликались допомогти, і я відчувала, як серце стискається від вдячності.

Щоразу, коли дивилася на них, мені ставало зрозуміло, наскільки мені пощастило з одногрупниками. Вони справді підтримують мене, і тепер ми дійсно стали схожими на одну велику дружню родину. Спільна біда зближує, а в нашому випадку — буквально пов’язує долі.

Отак усі разом проводили весь вільний від навчання та тренування час у бібліотеці, розкривали книги, ковтаючи сторінки, шукаючи хоч якусь інформацію. Кожен день ставав дедалі напруженішим. Часом я ловила себе на думці, що серце моє не витримує цього темпу, що думки плутаються, і я не можу знайти жодного спокою. А часу залишалося зовсім мало, і кожна хвилина здавалася важкою та тягучою, мов розтягнуте полотно з тіней і страху.

— Я стримуюсь лише тому, що я твій предок. Та мені з кожним днем усе важче робити це, — нагадав Кай Азимут, і його голос лунав у голові, холодний і водночас насичений якимось стародавнім болем. — Я зв’язаний клятвою і маю тебе знищити. Або ти знайдеш шлях. Тому поспішай, я не знаю, скільки ще витримаю.

Я глибоко видихнула, відчуваючи, як лють і страх змішуються всередині. Ці думки і так крутились в мені кожної хвилини, а він ще й постійно додає мені нових сумнівів. Та в нас обов’язково вийде. Але вірити в це з кожним днем було все важче.

— Я й без нього це знаю, — прошепотіла я самій собі, відчуваючи, як у грудях стискається щось важке. — Тому не треба зайвий раз нагадувати.

Мені стало дивно дратівливо. Ще б пак — я можу от-от померти, а тут зовсім не до веселощів. Серце калатало від страху і роздратування одночасно, думки плуталися, немов у клубку, і мені хотілося кричати. Але кричати нікому, крім себе, і то лише у власній голові. Я сподівалася, що ми встигнемо. Адже помирати зовсім не хотілося. І хоч як дивно, але я вже думала про помсту Легіону за смерть моїх прийомних батьків. Вони, можливо, не мали значення для світу, але для мене — весь світ.

Всі вже були втомлені від безперервних пошуків і довгих обговорень, тож я вирішила хоч пару хвилин провести в саду. Решта пішли спати — глибока ніч накривала замок темною ковдрою, а місяць лагідно відсвічував на травах, створюючи тіньові орнаменти на кам’яних доріжках. А де поділися решта вампірів — уявлення не мала. Втім, зараз це було не важливо.

— Емі, можна приєднатися? — почувся знайомий голос, і я обернулася. Це був Зак. Його тінь відкинула довге дерево на землю, і він стояв, трохи збентежений, але рішучий. — Я би хотів з тобою поговорити.

Я відчувала його присутність, проте на душі було важко. Після того, як він проник у мою душу, я намагалася уникати його, боячись, що він побачив щось, чого не мав би бачити. Може, він зрозумів, що я зовсім не та людина, з якою хочеться будувати стосунки? Може, він побачив темряву в мені, яку я намагаюся приховати від усіх? Хоч ми й розійшлися, я боялася, що справжня глибина моїх емоцій могла його налякати. Проте я кивнула, і Зак присів поруч.

— Емі, — почав він тихо, майже шепотом, щоб не порушити нічну тишу. — Я бачив дещо у твоїй душі…

Я відкрила рот, хотіла щось сказати, але слова губилися. А що взагалі буде доречно в цій ситуації? Сказати, що я кохаю його? Та він мав би і сам це побачити. Але чомусь Зак вирішив мовчати.

— Послухай, те, що ти побачив, це… — я не встигла закінчити, бо він несподівано нахилився ближче.

Не говорячи ні слова, він поцілував мене, притягнув ближче. Серце завмерло від несподіванки й одночасно від хвилі трепету. Я відчула, як всі страхи, нервозність і втома відступають хоч на мить. Після розриву я навіть і мріяти не могла про такий момент — тепер ми обидва були тут, разом, і на мить це відчуття було майже нереальним. Можливо, він таким чином просто прощався зі мною, а може — підтверджував, що наші почуття залишилися. Я закрила очі і на мить дозволила собі розслабитися.

Зак відсунувся трохи, глибоко вдихнув, і я побачила в його очах ту саму щирість і тепло, яке завжди викликало у мене безмежне відчуття захисту та безпеки.

— Я кохаю тебе, як і ти мене. Тепер я це знаю точно. Коли ти вирішила мені не розповідати, я вважав, що мої почуття для тебе нічого не значать, тому ти і мовчала, — промовив він тихо, але впевнено. — Це зараз я розумію, що ти справді пообіцяла нікому не розказувати. Справжній вампір тримає своє слово. Я не мав би ображатися на тебе за це, адже сам вчинив би так само. Який я був дурний, що мало не втратив тебе. Чи зможеш пробачити мене?

Я лише кивнула, посміхаючись, бо образи тут просто не було. Я не тримала зла на Зака, і не було жодної потреби в словах. Він знову ніжно поцілував мене, і я відчула, як тепер хоч трішки мій світ налагодився. Хоч би що сталося далі, я знову мала його поруч, і це давало хоч невеликий, але такий потрібний спокій.

Водночас, у бібліотеці, частина групи тихо обмінювалася поглядами через відчинене вікно, намагаючись не порушити нічну тишу. Крістіна стояла поруч із Ровеною, її руки були стиснуті в кулаки, серце калатало від хвилювання. Вони всі хотіли мені допомогти.

Я глибоко видихнула і відчула, що серце б’ється трохи легше. Ми разом. І поки ми разом, можливо, є шанс не лише вижити, а й знайти шлях до перемоги над Легіоном і всіма нашими ворогами. Ніч навколо здавалась тихою, але кожен подих, кожен шурхіт у саду нагадував, що наша боротьба лише починається.