Глава 17

Отямилася я в кімнаті, і вона була не моєю, а Зака. Стільки разів я була тут, але це було коли ми ще зустрічалися, і тепер усе виглядало дивно — якось навіть ніяково лежати в ліжку хлопця, який сидів поруч і спостерігав за кожним моїм рухом, наче боячись зробити щось неправильне.

Мої очі мимоволі шукали будь-яку знайому деталь, аби переконатися, що я справді тут, що це реальність, а не спотворений сон, у якому я можу прокинутися в будь-який момент і зрозуміти, що все втрачено. Я намагалася піднятися, і Зак одразу ж подав мені руку. Відчуття його дотику було дивним і знайомим одночасно: тепло його долоні, сила хватки, підтримка… І водночас це викликало хвилю страху — чи зможу я впоратися з тим, що сталося, чи вистачить мені сили не зламатися під вагою пережитого?

Поступово до мене почали повертатися спогади того, що сталося. Я втратила свідомість після того, як до мене притиснули якусь незнайому річ, і відразу відчула потік енергії, що буквально наповнював мене зсередини.

Ця енергія була холодною, одночасно чужою і знайомою, вона пронизувала все моє тіло, змушуючи кожну клітинку тремтіти від незрозумілих, майже больових відчуттів. Здавалося, що сама суть мого «я» розкривається під її натиском, і я втрачаю контроль над собою, над своїм тілом, над думками.

Зак стурбовано дивився на мене, і його погляд змушував прислухатися до власних відчуттів. Серце калатало швидше, дихання стало уривчастим, а думки плуталися, немов у темному лабіринті, де немає жодного виходу, і кожен крок може стати фатальним. Я почала усвідомлювати, що цей стан — не лише фізичний біль, а й щось, що зачіпає глибоко всередині, у душі.

— А він теж тебе кохає, — промовив голос у моїй голові, несподівано і чітко, наче хтось заглянув у мої найпотаємніші думки. — Можливо навіть набагато сильніше, ніж ти думаєш.

Я відскочила від цього голосу, серце забилося ще сильніше, а руки затремтіли. Невже це зараз почула лише я? Ні, ну це вже щось дивне. В вампірів буває божевілля? Чи це якась дивна магія?

— Так, я що, сходжу з розуму? — прошепотіла я, відчуваючи, як тремтіння охоплює все тіло. — Що це за голос? Я зійшла з розуму після того, як втратила свідомість? Чи це чийсь жарт?

Безліч питань кружляло в голові, але жодної відповіді. Я прагнула хоча б нитки логіки, за яку можна було б триматися, але її не було. Всі мої уявлення про реальність розсипалися на дрібні уламки.

— Я не “воно”. І я тут з чіткою метою, — продовжив голос, холодний і безжальний, наче лезо, що розрізає повітря.

Мене здригнуло від цих слів, і я відчула, як з’являється тремтіння у всьому тілі, наче лід проникає в м’язи і кістки. Щось в цьому було древнє і небезпечно. І це мені зовсім не подобалось.

— Емі, що сталося? — занепокоєно запитав Зак, обережно торкаючись мого плеча. — Ти виглядаєш так, ніби побачила страшного монстра.

Не одразу я помітила, що крім нього, у кімнаті були ще Крістіна, Пауелл і Ілларія. Їхні погляди були наповнені тривогою і здивуванням, а у їхніх очах читалося невимовне очікування того, що я можу зараз розповісти. Тепер доведеться пояснювати не лише голос, а й усе, що з ним пов’язане.

— Я не знаю, щось зі мною відбувається, — промовила я, голос тремтів від страху і напруги. — Я чую голос у своїй голові. І він каже, що знищить мене.

У кімнаті настала моторошна тиша. Ніхто не розумів, про що я говорю. І я сама не мала пояснення. Повітря стало густим і важким, кожен звук навколо — далеким і нечітким, наче світ відсунувся в тінь, залишивши мене наодинці зі своїми страхами.

— Ми можемо перевірити, чи справді це голос і що саме він хоче, — сказала Крістіна, підходячи ближче, і я відчула тепло її підтримки. — Але мені потрібна твоя згода.

— Ні, — рішуче перервав Зак. — Ми не будемо цього робити. Це занадто боляче. Я не хочу, щоб Емі переживала це.

— Про що ви говорите? — запитала я, плутаючись у словах. — Що це за дивні загадки? Мені і так вистачає проблем.

— Пам’ятаєш перевірку душі Максиміліана, коли ми його схопили? — запитала Крістіна, і я кивнула. — Ось це і є єдиний шлях дізнатися хоч якусь інформацію. Ангел проникає в твою душу і читає навіть те, що ти намагалася приховати. Але це не лише неправильно, а й неймовірно болісно. Відчуття таке, наче тебе розриває на сотні шматочків. І час для тебе сповільнюється, кожна секунда тягнеться, мов вічність.

— Якщо це вихід, я згодна, — прошепотіла я, серце калатало шалено. — Можливо, це просто чийсь жарт. Але якщо цей голос належить тому, хто справді хоче мене вбити… Робіть, що маєте.

— Ти впевнена? Ми завжди можемо знайти інший вихід, — прошепотів Зак, очі його блищали від хвилювання.

Я лише кивнула. Мені хотілось дізнатись правду, і якщо це найшвидший варіант, то я готова витримати все. Мені потрібні відповіді, і ця перевірка допоможе.

— Добре, — сказав він нарешті. – Але це маю зробити я. Тільки вийдіть усі, будь ласка.

Інші кивнули, але їхні погляди довго ще залишалися на мені. Вони хвилювалися, але я знала, що тепер це між Заком і мною. Я хотіла, щоб саме він це зробив, бо довіряла йому більше, ніж будь-кому.

Зак простягнув мені щось, що треба було зажати зубами, аби під час болю не закричати. Легка присутність його руки на моїй на мить заспокоїла серце, але біль почав набирати силу, невблаганний і спустошливий. Кожна клітинка мого тіла кричала від цього потоку енергії. Хотілося розчинитися, зникнути у темряві, віддатися безжальній владі болю.

Присутність Зака, його спокійна рішучість, тримала мене. Я мусила бути сильною заради нього. Він не мав знати, наскільки це боляче, бо страждатиме разом зі мною. Час тягнувся вічністю, поки нарешті біль почав стихати. Зак важко впав на ліжко, закрив очі, вдихаючи важко. Йому було так само нестерпно, як і мені. Ми мовчки ділили один з одним цей біль, без слів, лише дотиком і поглядом.

— То ангели ще лишилися? — спитав голос у голові, нотки цікавості та недовіри звучали одночасно.

Я відчула суміш роздратування і здивування. Ангели, які, за переказами, давно зникли, тепер тут, і цей голос не знав про це. У його інтонації звучало щось стародавнє, суміш засмучення і недовіри. Але зараз усе залежало від того, що дізнається Зак. Я знала: відповідь буде вирішальною.