Глава 17

Отямилася я в кімнаті, і вона була не моєю, а Зака. Стільки разів я була тут, однак це було коли ми ще зустрічалися. А тепер якось навтіь не зручно лежати в ліжку хлопця який і сидів поряд зі мною, спостерігаючи. Я намагалася піднятися, і Зак одразу ж подав мені руку. Так дивно було торкатися його, та зараз треба взяти себе в руки. Поступово до мене почали повертатися спогади того, що сталося. Я втратила свідомість після того, як до мене притиснули якусь штуку, а потім я відчула енергію, що наповнювала мене. І це було не надто приємно. Зак стурбовано дивився на мене, а я ж збиралася з думками, аби все розповісти.                                                                                                                         

А він ж теж тебе кохає. - промовив голос в моїй голові. - Можливо навіть набагато сильніше, ніж ти думаєш.                                                                                                                                                              

Так, я що сходжу з розуму? Що воно таке? Я зійшла з розуму після того, як втратила свідомість? Чи це хтось вирішив наді мною пожартувати? Так, що занадто багато питань. Мені хоча б одну відповідь отримати.                                                                                                                                                            

Я не воно. І я тут з чіткою метою. - продовжив голос.                                                                            

- Емі, що сталося? - занепокоєно запитав Аларік. - Ти виглядаєш так, ніби побачила якогось страшного монстра.                                                                                                                                                            

Не одразу я його помітила, як і Крістіну, Пауелла і Ілларію. І вони всі переживали. Але тепер доведеться їм пояснювати ще й це.                                                                                                                  

- Я не знаю, щось зі мною відбувається. - відповіла я. - Я чую голос в своїй голові. І він каже, що знищить мене.                                                                                                                                                  

На мить в кімнаті повисла тиша. Ніхто не розумів про що я говорю. До того ж і я сама не мала пояснення, що це за голос і взагалі хоч якоїсь інформації немає. Думаю, питати його навіть не варто, адже навряд чи мені щось розкаже.                                                                                                                

- Ми можемо перевірити, чи справді це голос і що саме він хоче... - сказала Крістіна. - Але мені потрібна твоя згода.                                                                                                                                        

- Ні. - перервав Зак. - Ми не будемо цього робити. Це занадто боляче. Я не хочу, аби Емі переживала це.                                                                                                                                                                      

- Про що ви говорите? - не зрозуміла я. - Що за дивні загадки? Мені їх і так зараз вистачає.                   

- Пам'ятаєш перевірку душі Максиміліана, коли ми його схопили? - я кивнула. - Ось це і є єдиний шлях дізнатися хоч якусь інформацію. Ангел проникає в твою душу і читає навіть те, що ти хотіла приховати. Це не лише неправильно, а й дуже боляче. Таке відчуття, ніби тебе розриває на сотні шматочків. І триватиме для тебе воно цілу вічність.                                                                                                          

- Якщо це вихід, я згідна. Можливо це просто чийсь жарт. Але якщо цей голос належить тому, хто справді хоче мене вбити? - я навіть і думати не стала. - Роби, що маєш.                                                   

- Ти впевнена? Ми завжди можемо знайти інший вихід. - прошепотів Зак, а я лише кивнула. - Добре, тільки вийдіть усі, будь ласка.                                                                                                                          

Інші ж лише кивнули, та поспішили піти. Я хотіла, аби саме хлопець це зробив, адже я йому довіряю. Зак протягнув мені щось, аби я зажала зубами, адже біль буде просто нестерпною. Доведеться потерпіти, і ми отримаємо відповіді. Сподіваюся, що на інстинктах не почну себе захищати і не вдарю Зака. Та я все ж впораюся. Але біль була така, що хотілося закричати. Кожну клітинку мого тіла розривало, і хотілося просто померти. Чи варто було ставати вампіром, адже все одно доводилося відчувати біль. Заспокоювала лише присутність Зака, і я маю бути сильною заради нього. Він не має знати, як я почуваю себе насправді, адже страждатиме. Та стримуватися було не так вже й просто. Здавалося, це відбувалося вічність, але це закінчилося, і Зак важко впав на ліжко, закривши очі. Йому було так само нестерпно як і мені.                                                                                                               

То ангели ще лишилися? - спитав голос.                                                                                                          

Я почула нотки зацікавлення. Навіть якоїсь недовіри. Виходить, він не знав про це. Хоча більшість впевнені і по сьогодні, що ангели давно вимерли, ставши частиною історії. Але щось в інтонації цього голосу було дивним. Я відчула якусь суміш засмучення і недовіри. Та Зак дізнався, що хотів, і зараз все стане відомо...