Зак

Увесь цей час я робив все ніби на автоматі. Зовсім не хотілося нічого, навіть ходити на полювання. В один момент все, у що я вірив - змінилося. Моя матір, яку я поховав п'ятнадцять років тому - жива. І весь цей прекрасно усвідомлювала де вона та керувала Академією. Тепер це й пояснює, чому мене так легко запросили на роботу. А батько знав? Судячи з усього - ні. Вона вирішила просто піти, залишивши нас вдвох. Але ж чому він був так наляканий її появою? А Емі... Вона знала. Як давно їй все розповіли? Чому я навіть не дав шансу їй все пояснити? Емі ж просто пообіцяла мені не розказувати. А справжній вампір має тримати своє слово. Тим паче принцеса. Вона тут точно ні в чому не винна. Та я поки не готов поговорити з нею. Мені потрібен час. Отак от я і сидів в кімнаті, коли в двері постукали. На моєму порозі стояла мати.                                                                             

- Дозволиш увійти? Нам треба поговорити. - невпевнено сказала вона. - І я хочу, аби ти вислухав мене, адже все не так, як здається.                                                                                                        

- Це ваша Академія. Навіщо питати в мене дозволу. - я відійшов до вікна. - Ви можете заходити туди, куди забажаєте.                                                                                                                                  

Жінка ж, оглянувши все, обережно присіла на крісло. Вона абсолютно не змінилася. Така ж, як і п'ятнадцять років тому. Зараз ми виглядали майже одного віку, та в очах Крістіни була мудрість. А ще сум.                                                                                                                                                              

- Я хочу тобі все розказати. Нехай ти мене продовжуватимеш ненавидіти. - видихнула вона. - Та ти маєш знати правду. Так буде краще для всіх.                                                                                              

Я ж лише уважно дивився на неї. Що ж, ну нехай розповість. Але я не впевнений, що це щось змінить в моєму ставленні.                                                                                                                                          

- Як ти знаєш, раніше ангелів було набагато більше, навіть після перетворення Валорії на країну вампірів. Та коли я народилась, ми вже були вимираючою расою. Я вивчилася в Академії Непростих, закохалася та одружилася з Натаніелем. Все було чудово, в нас народився ти. - в її очах стояли сльози. - А потім на ангелів відкрили полювання. І саме в ту ніч вони прийшли за мною. Але не вбили. Їм я була потрібна живою, адже ці люди мали плани. - Крістіна сумно посміхнулася. - Як виявилось, є багато не проявлених, а сила відкриється лише з присутністю іншого ангела. Там я провела чотири роки, поки не втекла. Та й додому повернутись не могла. Поки ніхто не знав, що в тобі є сила, ти був в безпеці. Та я приглядала.                                                                                                    

- Але чому ви не повернулись, коли сила прокинулась? - щиро не розумів я. - Мені потрібна була допомога та підтримка. Мені потрібна була мати.                                                                              

- Легіон шукає мене й досі. І поки я тут, то не доступна для них. Повернутися - значило стати мішенню. - відповіла я. - Вони не знали про тебе, а значить не чіпали би. Я хотіла врятувати тебе, Заку.                                                                                                                                                                 

З одного боку я починав розуміти її, та пробачити не знаю чи зможу взагалі. Це було занадто складно. В мені все ще живе шестирічний хлопчик, що залишився без мами. Скільки ночей я плакав та кликав її, а потім засинав, намагаючись стримати тремтіння. Ні, таке неможливо стерти з пам'яті. І тільки я хотів їй щось сказати, як у кімнату увірвався Аларік. І на його руках була непритомна Емі. Кинувшись до них, я взяв дівчину та обережно поклав на ліжко.                               

- Що з нею? - спитав я. - Вона жива?                                                                                                           

- Не знаю. - сказав Аларік, - Я бачив як вона билась з кимось, і він щось приклав до її лоба. Та коли я підбіг, вже нікого не було. Лише непритомна Амелія.                                                                               

- Емі, отямся. - прошепотів я. – Будь ласка.                                                                                                  

- Її запах. - раптово сказав Рік. - Він змінився. Вона все ще вампір, але щось тут не так.                 

Дівчина досі лежала непритомна, не подаючи жодних ознак життя. Ні, я не можу втратити її. Емі, будь ласка, повернися до мене.