Зак

Увесь цей час я робив усе ніби на автоматі. Я прокидався, їв, рухався, відповідав на питання, виконував завдання — але в душі була порожнеча. Зовсім не хотілося нічого, навіть ходити на полювання, яке завжди рятувало мене від власних думок і хоч на деякий час знімало тягар із плечей.

Тепер же навіть це втратило сенс. Я відчував, що більше не належу самому собі. Наче моє життя стало чорно-білим, без фарб, без смаку, ніби хтось вирізав із мене частину душі, а залишив лише оболонку, яка ще якось функціонує.

В один момент усе, у що я вірив, усе, що тримало мене на ногах, — змінилося. Моя матір, яку я особисто поховав п’ятнадцять років тому, виявилася живою. Живою! Ці слова й досі віддавалися в моїй голові дзвоном, наче вони були неправдою, якоюсь страшною жорстокою ілюзією.

Але ні, вона стояла переді мною, говорила, дихала, існувала. І весь цей час вона чудово усвідомлювала, де перебуває, чим займається, більше того — вона керувала Академією, у яку мене так легко запросили. Всі ниточки тяглися до неї. Всі мої запитання знаходили одне єдине пояснення — вона завжди була поряд, але приховано.

Тепер я розумів, чому двері сюди відчинилися для мене без перешкод. Це не збіг. Це не моя удача. Це її рішення. Вона, як справжній ляльковод, тягнула за нитки, спостерігала, як я борсаюсь у темряві власного життя, і чекала слушного моменту, аби з’явитися.

Але чи знав батько? Його реакція на появу матері все сказала. Ні. Він не знав. Він жив із болем, так само як і я. Він тримав у серці її смерть, він сумував, він носив тягар утрати кожного дня. А вона? Вона вирішила просто піти, залишивши нас удвох у цьому морі страждання. Але чому тоді він був так наляканий її появою? Що ховав він від мене? Чому його очі світилися не лише болем, а й страхом?

А Емі? Вона знала. Це я відчував усім єством. Як давно їй розповіли? Як довго вона носила це в собі, мовчала, вдавала, що нічого не сталося? Вона ж пообіцяла мені, що не брехатиме. І справді не збрехала — вона просто не сказала, бо пообіцяла іншій. Справжній вампір завжди тримає своє слово. Тим паче принцеса. Вона тут точно ні в чому не винна. Але чому я навіть не дав їй шансу пояснити? Чому відштовхнув її замість того, аби почути?

Тепер я не готовий із нею говорити. Мені потрібен час. Час, щоб зібрати себе докупи, зрозуміти, де правда, а де лише ілюзії. Я маю розібратись в своїх почуттях та думках. Я точно не буду довго ображатись на Емі. Вона ні в чому не винна, але ж могла все ж мені розказати. Чи може просто не хотіла?

Так я й сидів у кімнаті, у тиші, в оточенні власних думок, коли у двері несміливо постукали. Я не відповів. Тиша, лише моє рівне, важке дихання. Але двері все ж прочинилися, і на порозі стояла вона — моя мати. Я не хотів на неї дивитись, бо це ніби побачив привида.

— Дозволиш увійти? — її голос тремтів, наче вона боялася відмови. — Нам треба поговорити. Я хочу, аби ти вислухав мене. Адже все не так, як здається.

— Це ваша Академія, — холодно відрізав я, відходячи до вікна. — Навіщо питати в мене дозволу? Ви можете заходити куди забажаєте.

Вона обережно оглянула кімнату, наче вперше тут була, і присіла на крісло. Я відчував, як кожен її рух наповнений ваганням. Вона ніби боялася навіть торкнутися речей, що належали мені, ніби розуміла, що втратила право на материнство.

Зовні вона не змінилася. Та сама жінка, яку я пам’ятав шестирічним хлопчиком. Така ж молода, ніби й не минуло тих років. Ми виглядали майже однолітками, але в її очах було те, чого не приховаєш — мудрість і глибокий, невимовний сум. Там жила провина, яку вона намагалася сховати, але яка просочувалася в кожному її слові.

— Я хочу тобі все розказати, — нарешті видихнула вона. — Нехай ти продовжуватимеш мене ненавидіти. Але ти маєш знати правду. Так буде краще для всіх.

Я лише дивився на неї, без емоцій, без руху. Хай говорить. Але я не був певний, що це щось змінить. У мені все ще кричала образа дитини, яку залишили. Я знову був тим хлопчиком, що плакав цілими ночами.

— Як ти знаєш, — почала вона. — Раніше ангелів було набагато більше. Навіть після того, як Валорія стала країною вампірів. Але коли я народилась, ми вже були вимираючою расою. Я навчалась у Академії Непростих, тоді ще юною, і там зустріла кохання. Я закохалася в Натаніеля, твого батька. Ми одружилися, і невдовзі з’явився ти. Все здавалося ідеальним.

Її очі зволожніли, губи затремтіли. Вона наче знову переживала ті часи — щасливі й болісні водночас. В мені прокинулась жалість до неї, але я намагався себе стримувати.

— А потім прийшла ніч полювання. На ангелів відкрили справжнє полювання. І вони прийшли за мною. Але не вбили. Їм я була потрібна живою, бо на мене мали плани, — її голос зламався, але вона знову зібралася. — Виявилося, що є багато непроявлених ангелів, і їхня сила може розкритися лише в присутності іншого ангела. Я була ключем. Чотири роки я провела в їхніх руках. Чотири роки, Заку. А потім утекла. Але повернутися додому не могла. Бо якби вони дізналися, що ти носиш у собі силу, ти б став їхньою мішенню.

Я відчув, як у мене всередині закипає кров. Мені хотілось накричати, розбити щось, або просто вимістити злість на якомусь черговому манекені. Будь що, аби заглушити свої почуття.

— Але чому ви не повернулись, коли моя сила прокинулась? — я вже не стримував емоцій. — Мені потрібна була допомога! Мені потрібна була мати, чорт забирай!

— Легіон шукає мене й досі, — тихо відповіла вона. — І поки я тут, у стінах Академії, я поза їхньою досяжністю. Повернутися тоді — означало б стати мішенню. А якщо б вони дізналися про тебе… — вона зітхнула. — Я хотіла врятувати тебе, Заку. Єдине, що в мене залишалося, — це твоя безпека.

Я слухав, і десь у глибині душі починав розуміти її. Але пробачити? Чи здатен я на це? У мені досі живе той маленький хлопчик, що ночами плакав у подушку, кличучи маму. Той, що вірив, ніби вона повернеться. Той, що стискав зуби, намагаючись приховати тремтіння. Це не можна стерти з пам’яті.