Глава 16

Невже це кінець? Ми з Заком більше не будемо разом, і все через те, що я залишилася вірною своїй обіцянці. Лише кілька днів тому я співчувала Ілларії, що вони з Аларіком розсталися, а тепер була на її місці. І це просто нестерпно.

Хотілося просто повернути час назад і все змінити. Але таким даром жоден з нас не володіє. Доведеться звикати жити далі. Хоча, можливо, я просто зарано драматизую. Зак сказав, що йому потрібен час, аби подумати. І можливо все буде добре. Він зрозуміє, що я не могла вчинити інакше, що це була не моя зрада, а обставини, які поставили нас обох у складну ситуацію.

– Ну як він міг так вчинити з тобою? Ще й образитися, – досі не могла заспокоїтися Ілларія. – Ти ж пообіцяла зберегти таємницю. І якби ти розповіла, то такий вчинок не гідний принцеси, – вона стримувала гнів у голосі, але він проривався крізь слова. – Він має злитися на свою матір, яка і приховувала все. Але аж ніяк не на тебе. Йому треба терміново заспокоїтися.

– Скажи йому це, – сумно посміхнулася я. – Хоча я не впевнена, що він зараз захоче чути хоч когось. Йому потрібен час. Але, здається, між нами все закінчено. І я нічого не можу з цим зробити. Тепер він може робити, що хоче. Зак вільний хлопець, і я вже не маю до нього ніякого відношення. На жаль, це правда нашого життя.

– Але це так неправильно… – обурилась Ілларія, обличчя її червоніло від переживань. – Він би мав вислухати тебе. Так, я розумію його стан, але це не дає йому право так чинити.

– Не правильним було ваше розставання з Аларіком, – невесело посміхнулась я. – Адже ви і справді створені одне для одного. Ще й через такий привід все закінчилось. А наше цілком логічне. Тому навіть не варто переживати.

Я встала та почала шукати кеди, адже мені потрібно було вийти на вулицю. Мій розум почав закипати, думки кружляли без упину, а серце тремтіло від сум’яття. Потрібно було трохи подихати свіжим повітрям, дати собі простір від усіх цих емоцій, аби привести думки в порядок. Мені хотілося відчути вітер на обличчі, почути шелест листя під ногами, просто відчути себе живою, а не уламком власного розбитого серця.

– Ну і куди ти? – стривожено спитала подруга. – Емі, тільки без дурниць, а то я знаю твій характер. Я справді хвилююся за тебе.

– Не бійся, зі мною все буде добре, – розсміялась я, намагаючись приховати внутрішню тривогу. – Всього лише прогуляюся, а потім повернуся в кімнату.

Ілларія, здається, видихнула, адже вона мені довіряла. Хоч як би там не було, я вже зробила одну хорошу справу – заспокоїла подругу. Насправді я просто хотіла побути сама. Все вибило мене з колії, адже я справді кохаю Зака. Шкода, що повністю усвідомила це лише після нашого розставання. Але ми ще не говорили про це, і я не знаю, як до цього реагувати. Сльози самі покотилися по обличчю. Я не хотіла вірити, що це кінець. Мені його так не вистачає, а пройшло лише кілька годин.

Якщо зараз Зак був би поруч, він би спитав, хто мене образив, і без жодного сумніву готовий був би знищити будь-кого, хто посмів це зробити. Але він більше навіть не хоче мене бачити. І все через те, що я погодилася зберігати чужий секрет. Секрет, що перетворив наше життя на хаос і біль.

Я присіла на лавочку, аби трохи подумати. Повітря навколо було прохолодне, але ще відчувався залишковий запах диму та гарячого каміння після бою, що лише посилювало моє нервове напруження. Серце калатало шалено, але я намагалася зберегти спокій, вдихаючи довгі порції нічного повітря, що пахло змішаною свіжістю трав і попелом. Моє вампірське чуття підказувало: хтось поряд. І це далеко не друг.

Я повільно потягнулася до кинджалу, тримаючи його під рукою, серце билося так швидко, що, здавалося, його почують усі навколо. І дуже вчасно, адже з тіні з’явився силует. Зблиснув ніж, але я швидко зреагувала і відбила його удар.

Цей хтось був у капюшоні, і він напав мене несподівано. Все повторювалося, як страшний сон минулого – історія, що ніколи не мала закінчення. Того разу ми так і не змогли з’ясувати, хто саме нападав. Ми думали, що це Максиміліан, але тепер у мене не було жодної впевненості.

Мені вдавалося відбиватися, проте його удари були сильніші, більш досвідчені. Запах, що доносився від нього, був знайомим, занадто знайомим. Я не раз його відчувала в Академії. Так, це був зрадник. Але хто він? Чому саме зараз з’явився?

Руки тряслися від напруження, ноги хотіли піти з-під контролю, серце билося настільки швидко, що в грудях відчувався біль, але я трималася. Адреналін обпік кожен нерв, відчуття гостроти і небезпеки пробуджувало інстинкти. Я відчувала кожен рух противника, кожен порух його тіла, намагаючись знайти слабке місце.

Та не надовго. Раптово щось гаряче притиснулося до мого лоба, і темрява відразу заповнила свідомість. Світ став нечітким, віддаленим, і я втратила контроль над тілом. Залишалося лише відчуття холодної байдужості зрадника, його владного впливу і власної безсилої відчайдушності. Останнє, що я змогла відчути перед повним зануренням у темряву, – це страх, який пронизав мене наскрізь, і глухий крик душі, який ніхто не почув.

Світ навколо розтанув у порожнечі, лишаючи лише відлуння власного серця, що калатало в такт з чужою тінню. Я розуміла, що боротьба ще не закінчена, що це лише початок чогось набагато більшого, небезпечного і невідомого.