Глава 15

За мить все закінчилось, і рештки демонів зникли. Ще би, яскраве світло знищило їх. Однак я не одразу зрозуміла звідки воно йшло. Крістіна. Жінка зараз стояла перед нами, намагаючись не дивитися нікому в очі. Значить вона все ж вирішила розкрити себе, аби врятувати інших. В ній ще залишилось щось хороше.                                                                                                                                                     

- Крістіна. Ти жива, ти зараз тут. - прошепотів Натаніель. - Ти... Я мав здогадатися. Директор з'являється у вигляді світла. Ще й ця таємничість. Але як...                                                                         

- Привіт Натаніель, я знаю, що для тебе це несподіванка. Але я тут. - невпевнено посміхнулась вона. - Рада вас бачити...                                                                                                                                             

Я ж поглянула на Зака, який просто завмер на місці від шоку. Проте жодна емоція не відобразилась на його обличчі. Хлопець навіть і не подивився на мене. Він намагався стримати себе, адже зараз його мати виявилася жива і стояла зараз перед ним. Та поступово до нього почало доходити, що Крістіна весь час була тут, в Академії. І жодного разу навіть не намагалася поговорити з хлопцем. І це справді було боляче.                                                                                                                                                      

- Заку, синку... - почала вона.                                                                                                                          

- Ні, не треба мені такого говорити. - перервав її він. - Я вам не син. Моя мати померла п'ятнадцять років тому. А ви лише директор Королівської Академії. - кожне слово давалося хлопцю дуже важко. - Ви для мене ніхто.                                                                                                                                              

- Я хотіла як краще... - в очах Крістіни стояли сльози. - Хотіла врятувати тебе.                                         

- Як краще? Ви серйозно в той момент думали про мене? Коли на моїх очах рідну матір вбили. А я весь цей час думав про те, що міг щось зробити, аби врятувати вас. - зірвався він. - Я ріс без матері. В мене був лише батько, поки ви були тут. Вам ця Академія була важливіша за рідного сина. Тому ви не маєте ніякого права мене так називати.                                                                                                         

Зак просто розвернувся та пішов, а я ж поспішила за ним. Я розумію, що він зараз відчував. Його зрадила рідна матір, не з'являючись в житті сина, хоча він був так близько. Якби вона йому розповіла сама, а не з'явилась під час битви, все могло би скластися інакше. Може, я теж не дуже розумію Крістіну, проте ж ми не знаємо всієї ситуації. Але я теж вважаю, що вона мала самостійно розповісти. Однак треба її хоча б вислухати. Має ж бути пояснення. Наздогнала я його лише біля входу в Академію.                                                                                                                                                          

- Заку, почекай. - він зупинився. - Вислухай хоча б її...                                                                                 

- Навіщо? - я бачила, що він був ще й засмучений. - Яке взагалі може виправдання для тої, що на п'ятнадцять років покинула власну дитину? Коли зникла ти, Зоріна ні на мить не переставала думати про доньку, шукаючи її. А все говорило про те. що ти померла. - продовжував він. - А тут Крістіна знала, що я поруч. І навіть не поговорила.                                                                                                                  

- Вона ж мала на те свої причини. - я почала її виправдовувати. - До того ж вона приглядала за тобою та допомагала.                                                                                                                                                   

І лише коли я сказала це, до мене дійшло. Я тільки що сама себе здала. Однак я і так не збиралася це приховувати, адже рано чи пізно Зак би дізнався, що я була в курсі того. що його мати жива. Хлопець не зводив з мене погляду.                                                                                                                               

- Тобто ти знала. - він втомлено потер перенісся. - Ти знала, як для мене це важливо, і навіть нічого не сказала. Навіть не намагалася.                                                                                                                       

- Я пообіцяла їй, що збережу цю таємницю. Це сталося не так давно, але я весь час вмовляла її розповіси тобі. - прошепотіла я. - Проте пообіцяла нікому не казати. І сьогодні пішла до неї, аби ще раз поговорити з нею...                                                                                                                                              

- Ти могла зробити це сама. - мене лякала відсутність його емоцій. - Ти бачила, як мені було без матері... Як я звинувачував себе в її смерті. І все одно... Все одно нічого не зробила. Навіть не натякнула...                                                                                                                                                     

Здається, я розуміла до чого він хилить. Однак я навіть не хотіла про це думати. Не хотіла втрачати Зака через те, що його матір поставила мене в таке становище. Але тут не лише вона винна. Я і справді могла хоча б натякнути.                                                                                                                    

- Пробач Емі. Та зараз я не можу говорити з тобою. Та й не хочу. - він відводив погляд. - Ти зробила мені дуже боляче. Тому нічим не краща за неї. - Зак відвернувся. - Таких людей я не хочу бачити біля себе.