Глава 15

За мить все закінчилось, і рештки демонів зникли. Яскраве світло буквально знищило їх, залишивши після себе лише туманний слід гарячої енергії, який поступово розсіювався, залишаючи в повітрі легкий запах озону, гарі й магічної сили. Ще би, адже воно було надзвичайно сильним, і сила цієї енергії пробуджувала внутрішнє відчуття тривоги та благоговіння водночас. Однак я не одразу зрозуміла, звідки воно йшло.

Крістіна. Жінка стояла перед нами, намагаючись не дивитися нікому в очі. Її постава була тихою і стриманою, ніби вона соромилася своєї сили, але сама її присутність давала надію, тремтливу, крихку, але реальну. Значить, вона все ж вирішила розкрити себе, аби врятувати інших. В ній ще залишалося щось добре, людяне, попри роки та таємниці, що огортали її як туман.

– Крістіна. Ти жива, ти зараз тут, – прошепотів Натаніель, очі його світилися сумішшю здивування та радості, перемішаних із тривогою. – Ти… Я мав здогадатися. Директор з’являється у вигляді світла. Ще й ця таємничість… Але як…

– Привіт, Натаніель, – невпевнено посміхнулася вона, її голос звучав тихо, майже ледь чутно. – Я знаю, що для тебе це несподіванка. Але я тут. Рада вас бачити…

Я ж поглянула на Зака, який просто завмер на місці від шоку. Його погляд став далеким, як у людини, що раптом усвідомила, що весь світ перевернувся. Та жодна емоція не відобразилась на обличчі, тільки затиснуті губи та напружені плечі видавали внутрішню боротьбу.

Він намагався стримати себе, бо перед ним стояла жива мати, та вона зникла з його життя на п’ятнадцять років. Поступово до нього доходило, що Крістіна весь цей час була поруч, у Академії, і жодного разу навіть не намагалася говорити з ним. Це відчуття зради пробивало серце глибоко і гостро, немов тонкий ніж, що залишав невидимі рани.

– Заку, синку… – почала вона тихо, намагаючись знайти слова, які могли б полегшити ситуацію, проте її голос звучав так само сором’язливо і невпевнено, мов маленька дівчинка перед суворим учителем.

– Ні, не треба мені такого говорити, – рішуче перебив він її. – Я вам не син. Моя мати померла п’ятнадцять років тому. А ви лише директор Королівської Академії, – кожне слово давалося йому важко, кожен звук був наповнений гнівом, образою й болем. – Ви для мене ніхто.

Крістіна здригнулася від його слів. Її плечі похитнулися, очі блищали сльозами, але вона намагалася стримувати себе. Вона хотіла підійти, доторкнутися, сказати хоч одне слово підтримки, але страх і сором тримали її на місці, мов камінь тиснув на груди.

– Я хотіла як краще… – зітхнула вона, голос тремтів і проривався крізь відчай. – Хотіла врятувати тебе.

– Як краще? – його очі блищали від болю, гнів і розпач зливалися в одному погляді. – Ви серйозно в той момент думали про мене? Коли на моїх очах рідну матір вбили, а я весь цей час думав про те, що міг зробити, аби врятувати вас? Я ріс без матері. В мене був лише батько, поки ви були тут. Вам ця Академія була важливіша за рідного сина. Тому ви не маєте ніякого права мене так називати.

Зак просто розвернувся та пішов, а я поспішила за ним. Я розуміла його відчуття: зрада, гнів, біль і відчуття самотності знову охопили його. Його мати зрадила його не через байдужість, а через обставини, які були йому невідомі. Якби вона розповіла йому сама, а не з’явилася під час бою, усе могло б скластися інакше.

Я наздогнала його лише біля входу в Академію. Холодне повітря бивало по обличчю, змішане з запахом тліючого дерева та магії, що залишилась після бою. Темрява надворі ще дихала небезпекою, хоча демони зникли, залишивши після себе лише тишу та відлуння битви.

– Заку, почекай, – тихо сказала я, відчуваючи, як серце стискається в грудях. – Вислухай хоча б її…

– Навіщо? – він відвернувся, обличчя залітало тінями суму, розчарування і гніву одночасно. – Яке взагалі може бути виправдання для тієї, що на п’ятнадцять років покинула власну дитину? Коли зникла ти, Зоріна ні на мить не переставала думати про доньку, шукаючи її. А тут Крістіна знала, що я поруч. І навіть не поговорила…

– Вона мала на те свої причини, – я намагалася захистити її, розуміючи всю вагу ситуації. – До того ж вона приглядала за тобою та допомагала.

І тоді до мене дійшло: я тільки що видала себе. Зак дивився на мене, мов через прозоре скло, очі його наповнені сумнівом і розчаруванням, кожен вдих його був важким, як камінь на серці.

– Тобто ти знала, – пробурмотів він втомлено, голос тремтів від емоцій. – Ти знала, як для мене це важливо, і навіть нічого не сказала. Навіть не натякнула…

– Я пообіцяла їй зберегти таємницю, – прошепотіла я, відчуваючи, як сльози підступають до очей. – Це сталося не так давно, але я весь час намагалася вмовити її розповісти тобі. І сьогодні прийшла ще раз поговорити…

– Ти могла зробити це сама. Ти могла мені розповісти, – він відводив погляд, втома і роздратування вилилися в кожен рух. – Ти бачила, як мені було без матері… Як я звинувачував себе в її смерті. І все одно… Все одно нічого не зробила. Навіть не натякнула…

Я стояла, відчуваючи, як щемить серце, відчуваючи власну провину. Зак був правий: навіть з найкращими намірами я залишила його наодинці з болем. І весь цей час я знала правду, проте не обирала його, а цей секрет.

– Пробач, Емі. Та зараз я не можу говорити з тобою. Та й не хочу, – він відводив погляд, голос трохи тихішав, але все одно тремтів від переживань. – Ти зробила мені дуже боляче. Тому нічим не краща за неї. Таких людей я не хочу бачити біля себе.

І він просто пішов, залишивши мене на підлозі входу в Академію, з холодним відчуттям порожнечі всередині. Невже це кінець? Я відчувала, як серце тремтить, а думки плутаються. Ні, все не могло закінчитися ось так. Заку просто потрібен час, і ми обов’язково поговоримо. Але тепер я розуміла: доведеться чекати, терпіти його біль і поважати межі, поки він сам не буде готовий відкритися.

Світ навколо ніби затих, лише відлуння битви та магії ще трималося в повітрі. Я сіла, вдихаючи холодне повітря, відчуваючи запах пороху, диму і тліючої трави. Думки плуталися, серце тріпотіло, а холодний вітер, що розвівав моє волосся, робив цю порожнечу ще відчутнішою. «Він сильний. Але йому боляче. І його гнів цілком заслужений», – подумала я.