Глава 14

Я бачила, що Ілларія та Аларік страждають одне без одного, і мені зовсім не хотілось повторити їх долю. Кожного дня вони намагалися розмовляти одне з одним, вдавати, що все добре, але в їхніх очах і рухах читалася втома, невпевненість і біль, який неможливо приховати.

Кожен жест, кожне невимушене мовчання говорили про те, що вони втрачають частину себе, намагаючись уберегти один одного від ще більшого болю. І в нас усе мало бути інакше. Ми мали шанс діяти інакше, бути чесними і відвертими.

Тому я прийняла рішення терміново поговорити з Крістіною. Час нарешті розповісти правду Заку настав. Він заслуговував знати, хто він насправді, і чому його життя склалося так, як склалося. Крістіна мене ніби й чекала. Мені здавалося дивним, як вона відчувала мій прихід, наче передбачала його. Можливо, ангели не могли бачити майбутнє, але вони точно відчували, коли їхні дії стануть вирішальними.

– Дай вгадаю, – почала вона з легкою усмішкою, яка майже не приховувала тривоги. – Ти хочеш поговорити про Зака.

– Не зовсім, але його це точно стосується, – відповіла я спокійно, намагаючись контролювати хвилювання, яке розросталося всередині. – Я прийшла поговорити про нашу з вами домовленість. Я більше не можу приховувати те, що ви живі, від нього. Це неправильно. Він заслуговує знати. І я не можу розповісти йому, бо пообіцяла вам, але так більше продовжуватися не може.

Крістіна глибоко вдихнула і присіла, ніби збираючись із силами, перед тим як відповісти. Я прекрасно розуміла, що жінці не просто дається навіть ця розмова. Вона також хотіла бути поруч із сином, проте робила це для його безпеки. Але я не хотіла мати секрет від хлопця, якого кохаю. Тим паче такий, що стосується його.

– Дарсано, послухай, - врешті почала Крістіна. – Це все не так просто… Я приховую це лише заради його безпеки. Зрозумій це.

– Він ваш рідний син, який зовсім поруч. Невже в вас немає ніяких материнських почуттів до нього? – я вже не могла стримуватися, слова вилітали самі собою. – Зак і так ріс без вас. Йому завжди не вистачало матері. А ще він вважає себе винним. Винним у вашій «смерті», бо ви ж захищали його. А таке відчуття, ніби вам байдуже. Ви навіть не хочете з ним поговорити?

Крістіна заплющила очі, і я побачила біль, який вона намагалася приховати роками. Можливо мої слова і були жорстокими, та зараз вона має зрозуміти – Зак вже дорослий. Він здатний себе захистити.

– Ти думаєш, я з власної волі тримаюся подалі від свого сина? – її голос був тихим, але сильним. – Я так часто бачу його, але не можу навіть підійти. Я весь час приглядала за ним. Я люблю його, це моя єдина дитина. І я готова заради нього на все. Навіть продовжувати залишатися в тіні, адже так буде краще для Зака.

Я відчула, як моє серце стискається від протиріччя, яке жило між нами. Проте він заслуговує знати правду. І я більше не могла мовчати.

– Звідки ви можете знати, що краще для нього? Вас не було поряд п’ятнадцять років. Ви не знаєте, яким він виріс, про що мріє, чим захоплюється, крім військової справи, – я зробила паузу, намагаючись заспокоїти голос. – Крістіно, мені справді шкода, але ви зовсім не знаєте свого сина. Не знаєте, наскільки він чудовий. І якщо й далі прийматимете такі рішення, то ніколи й не дізнаєтеся про нього.

Вона щось хотіла сказати, але в той момент прогриміло надворі. Черговий напад. Я встигла почути скрегіт металу й розірваний крик, і серце защеміло. Час було мінімальним — я кинулася назовні, адже минулий раз це не закінчилося нічим хорошим.

Студенти та викладачі вже вступили у битву з демонами. Я впізнала їх – Світлочі. Демони ці були небезпечні, але слабкі до світла. Проте цього разу небо було затягнуте хмарами, сонця не було видно, і магія наших друзів, хоч і потужна, не могла стримати їх усіх одночасно.

Зак і Матіас боролися з усіх сил. Я бачила, як Зак стискав зуби, намагаючись сконцентруватися, але його руки тремтіли, серце билося шалено швидко. Він відчував, що наша сила може не вистачити, і страх проник у кожен його рух. Матіас намагався підтримувати його, об’єднуючи потоки магії, але темрява навколо наростала, немов живий організм, що поглинав все світло.

Демони несли хаос, створювали пастки, атакували з усіх боків. Ми втомлювалися швидко, удари ставали дедалі слабшими, кроки повільнішими, а дихання важким. Ми не могли допустити поранень — але вони з’являлися. Ровена, Олівер і ще одна друга курсистка ледве трималися на ногах, і я бачила їхні обличчя — страх і рішучість змішалися у неприродній гармонії.

Моя магія світла горіла всередині мене, але навіть її було мало, щоб відштовхнути цих тіней. Вогняні хвости демонів світлилися в темряві, немов крики душ, і нам здавалося, що вони всюди. Я відчувала холодний піт на шиї, удари в серці прискорювалися, адже кожен з нас міг стати наступною жертвою.

Чарльз намагався стримати силу цих демонів, проте навіть його зусиль було недостатньо. Ми могли просто не витримати цього нападу. Зак, побачивши, як я намагаюся відштовхнути тінь, відчув прилив обурення і одночасно страху. У його очах був біль від неможливості захистити всіх і водночас рішучість, що народжувалася з глибини серця.

Я бачила, як його очі, сповнені тривоги, шукали відповідь, а мої думки кидалися між страхом і надією. «Ми не можемо втратити їх. Ми не маємо права», — думала я. І тоді відчула, як моя магія і сила віри у друзів, у світло, що завжди знайде шлях, почали збиратися в одне ціле.

І коли вже надія майже згасла, раптом засяяло яскраве світло, яке розсікло темряву. Воно обплело простір навколо нас, наповнюючи все теплом і силою, що здавалося, могла змінити хід бою. Демони скрикнули, відчувши силу, яку вони не могли подолати. Навіть хмари, здавалось, відступили під натиском світла.

Я дивилася на друзів — їхні обличчя освітлювало раптове сяйво, і я відчула прилив надії. Хоча битва ще не закінчена, цей момент показав: ми можемо боротися, навіть коли здається, що темрява поглинає все. І, можливо, тепер настав час для правди — і для Зака, і для нас усіх. Бо світло, як і правда, завжди знайде шлях.