Глава 14

Я бачила, що Ілларія та Аларік страждають одне без одного, і мені зовсім не хотілось повторити їх долю. Кожного дня вони намагалися розмовляти одне з одним, вдавати, що все добре. Проте я бачила наскільки це важко. І в нас все має бути не так. Тому, я прийняла рішення терміново поговорити з Крістіною, адже час нарешті розповісти правду Заку. Він заслуговує на це. А вона мене ніби й чекала. Цікаво, щось можливо приховати від ангелів? Хоча Крістіна точно не могла бачити майбутнє, а значить просто усвідомлювала, що я цього захочу.                                                                                                     

- Дай вгадаю, - почала вона. - Ти хочеш поговорити про Зака.                                                                      

- Не зовсім, але його це точно стосується. Я прийшла поговорити про нашу з вами домовленість. - відповіла я. - Я більше не можу приховувати те, що ви живі від нього. Це не правильно. Він заслуговує на те, аби знати. І я не можу йому розказати, адже пообіцяла вам. Та так більше продовжуватися не може.                                                                                                                                                                 

- Дарсано, послухай. Це все не так просто... - почала вона. - Я приховую це лише заради його безпеки. Зрозумій це.                                                                                                                                                       

- Він ваш рідний син, який зовсім поруч. Невже в вас немає ніяких материнських почуттів до нього? - я вже не витримала. - Зак і так ріс без вас. Йому завжди не вистачало матері. А ще він вважає себе винним. Винним в вашій смерті, бо ви ж захищали його. А таке відчуття, ніби вам байдуже. Ви навіть не хочете з ним поговорити?                                                                                                                                

- Ти думаєш я з власної волі тримаюся подалі від свого сина? Я так часто бачу його, але не можу навіть підійти. - вона втомлено присіла на крісло. - Я весь час приглядала за ним. Я люблю його, це моя єдина дитина. І я готова заради нього на все. Навіть продовжувати знаходитися в тіні, адже так буде краще для Зака.                                                                                                                                         

- Звідки ви можете знати, що краще для нього? Вас не було поряд п'ятнадцять років. Ви не знаєте, яким він виріс, про що мріє та чим захоплюється крім військової справи. - я розуміла, що час зупинитися, проте не могла. - Крістіно, мені справді шкода вас. Бо ви зовсім не знаєте свого сина. Не знаєте наскільки він чудовий. І якщо й далі прийматимете такі рішення, то ніколи й не дізнаєтесь про нього.                                                                                                                                                                 

І тільки вона щось хотіла сказати, як надворі прогриміло. Черговий напад, і зовсім не вчасно. Я ж кинулась туди, адже минулий раз це не закінчилось нічим хорошим. Я встигла вчасно, адже студенти та викладачі якраз почали битву з демонами. І я впізнала їх - це Світлочі. Ми будемо знайомитися з усіма видами чи що? Але ці демони бояться світла. Їх можна було вбити і так, проте це доволі складно. До того ж було досить хмарно, і сонця не видно. Дуже швидко ми всі втомилися, але демонів було ще дуже багато. Хіба в нас немає того, хто має магію світла? Зак та Матіас старалися з усіх сил, але їх магії було недостатньо. Нам би знадобилась допомога ангела. Але Крістіна навіть і не думає допомагати.                                                                                                                                                    

Та поступово ми почали програвати. Ні, на щастя втрат поки що не було. Але були важко поранені. І якщо терміново щось не зробити, то ми втратимо їх. Ще трошки, і Ровена, Олівер та якась другокурсниця скоро точно не витримає. Я бачила, як вони намагаються битися з останніх сил. Ми маємо щось придумати. Просто зобов'язані. Академія не має пасти перед Легіоном. Але виходу немає. І коли вже остання надія пропала, засяяло яскраве світло.