Глава 13

Аларік справді прийняв рішення триматися подалі від Ілларії. Він вирішив, що для неї буде краще, якщо дівчина не буде його бачити. Ні, він все ще обідав з нами та сидів поряд на заняттях. Брат навіть розмовляв як і зазвичай. Та щось таки змінилось. Я не впізнавала Аларіка, адже він ще ніколи не був таким. Хлопець ніби закрився від усіх, залишаючись в своїх думках. І я бачила, що вони обидва страждають через це. Якщо з Ілларією все було зрозуміло, то от я справді хвилювалася за брата. Головне, аби він зараз зібрався з думками. Тому я й прийняла рішення поговорити з Аларіком. Знайшла я його, як і зазвичай, в саду. Це було улюблене місце хлопця. Я знала, що Рік часто приходив сюди, аби помалювати. Зараз він сидів на дереві, тому я просто забралась туди до нього. І хлопець був ну дуже сумним.                                                                                                                                                 

- Аларік, ти як? - спитала я.                                                                                                                             

- Чесно, якось дивно себе відчуваю. Навіть не знаю як пояснити це. - сказав брат. - Емі, я її досі кохаю... І навряд чи ці почуття колись зникнуть. Вони набагато сильніші, ніж мені здавалося спочатку. І я не можу їх позбутися.                                                                                                                                     

- Так що в цьому поганого? Це ж навпаки просто чудово. - посміхнулась я. - Ілларія теж кохає тебе. Проте, їй потрібен час звикнути до себе нової. Все в вас налагодиться. Ось побачиш. Тепер ви зможете бути завжди разом.                                                                                                                                            

- Більше ні. Все вже не буде так, як раніше. І справа не в тому, що Ілларія стала вампіром. - він уважно подивився на мене. - Настає момент, коли розумієш, що немає сенсу в подальших стосунках. Час рухатися далі. Вона ніколи не пробачить мені того, що я зробив. А навіщо це все, якщо ми постійно будемо мучити один одного.                                                                                                                            

- Значить, це все... - прошепотіла я. - Ти вирішив не продовжувати.                                                           

- Мені треба поговорити з нею. Зустрінемося пізніше. Вибач, але я маю йти. - сказав він та зістрибнув з дерева.                                                                                                                                                                 

Я спеціально ще погуляла в саду, аби дати можливість їм поговорити. І цього разу я точно знала, що мені краще не підслуховувати. Це їх особиста справа, в яку я просто не маю права втручатися. А я ж думала про те, що нас таке ж може очікувати, якщо я не розповім правду Заку. Проте я ж дала обіцянку, і ситуація інакша. Та коли я повернулась, то побачила лише Ілларію. Вона стояла біля вікна, та дивилась кудись.                                                                                                                                          

- Поговорили? - спитала я.                                                                                                                                 

- Поговорили. - спокійно відповіла дівчина.                                                                                                    

- І що тепер? - я не могла зрозуміти по її вигляду, що саме сталося.                                                           

Вона ж лише похитала головою. Значить Аларік на дереві говорив серйозно. Вони розійшлися. Я підійшла та міцно обійняла її. Дівчина ж не втрималась, та розплакалась. На неї одразу стільки всього звалилося. І перетворення, і розставання. Так дивно, адже вони кохають одне одного. Чи здатна така дрібниця вплинути на стосунки? Очевидно, що так. Я навіть не знала, що сказати аби підтримати її. Правильні слова так і не приходили.                                                                                                                

- Так дивно буде бачити його, і розуміти, що він вже не мій хлопець. Я не скоро зможу звикнути до цього, адже Аларік так довго був поруч зі мною. - прошепотіла Ілларія. - Я ще досі цього не усвідомила. Що це вже все.                                                                                                                                                   

- Може ще все налагодиться? - спробувала я.                                                                                                 

- Ні, тепер це остаточно кінець. Можливо до цього все йшло. - Ілларія витерла сльози. - Треба вчитися далі...                                                                                                                                                                 

От тільки чи зможуть вони? Я навіть уявити не можу, як ми будемо з усім цим справлятися далі. Друзями вони навряд чи стануть, адже кохання не зникне. Але час і справді лікує. І зараз залишається сподіватися лише на це.