Глава 13

Аларік справді прийняв рішення триматися подалі від Ілларії. Він вирішив, що для неї буде краще, якщо дівчина не буде його бачити. Ні, він усе ще обідав з нами та сидів поряд на заняттях, і іноді посміхався, розмовляючи з іншими, але щось у його погляді, у тиші, що супроводжувала кожен його рух, говорило про те, що всередині він переживає щось важке. Брат ніби закрився від усіх, залишаючись у своїх думках, і я відчувала, як ця стіна емоцій огортає його, не пропускаючи нікого.

Я бачила, що вони обидва страждають через цю ситуацію. Якщо з Ілларією все було зрозуміло — вона перебуває в стані нового життя, з її новими страхами і сумнівами, — то я щиро хвилювалася за брата. Йому потрібно було зібратися, зрозуміти, як рухатися далі, і головне — не втратити себе у вирі власних почуттів. Адже його кохання до Ілларії не зникло, і саме через це рішення триматися на відстані давалося йому так болісно.

Тому я й прийняла рішення поговорити з Аларіком. Знайшла його, як і завжди, у саду. Це було його улюблене місце, простір, де він міг залишитися наодинці з собою, де не треба було нікого вражати силою, нікого контролювати.

Я знала, що Рік часто приходив сюди малювати, ловити світло й тіні серед дерев, слухати шелест листя та спів пташок. Зараз він сидів на низькій гілці старого дуба, руки спиралися на коліна, погляд втуплений у землю. Я піднялася на гілку поруч, тихо присівши, аби не злякати його, і відразу відчула глибину його суму.

– Аларік, ти як? – спитала я тихо, бо не хотіла порушити його світ.

– Чесно, якось дивно себе відчуваю… навіть не знаю, як пояснити це, – відповів брат, не піднімаючи очей. – Емі… я її досі кохаю… І навряд чи ці почуття колись зникнуть. Вони набагато сильніші, ніж мені здавалося спочатку. І я не можу їх позбутися.

Я вдихнула глибше, намагаючись підібрати слова, які могли б хоч трохи полегшити його біль. Проте чи буде хоч щось доречне в цій ситуації? Я зовсім не засуджувала його, адже вчинила б так само. Аларік просто хотів врятувати кохану. Та Ілларія цього поки що не розуміє.

– Так що в цьому поганого? Це ж навпаки просто чудово, – посміхнулась я, хоча серце стискалося від переживань за нього. – Ілларія теж кохає тебе. Проте, їй потрібен час, щоб звикнути до себе нової. Все в вас налагодиться. Ось побачиш. Тепер ви зможете бути завжди разом.

Аларік підняв погляд, і я помітила, як напруга у його плечах трохи зменшилася, але сум у очах залишився. Його очі були глибокими, як темне озеро, в якому відбивалася кожна хвиля його внутрішнього болю. Я знала, що він бореться зі своїми емоціями, і відчувала, як важко йому було прийняти реальність, що стосунки, які він цінував понад усе, тепер виявилися розірваними невидимою рукою обставин.

– Більше ні… Все вже не буде так, як раніше, – його голос став тихим, але глибоким. – І справа не в тому, що Ілларія стала вампіром. Настає момент, коли розумієш, що немає сенсу в подальших стосунках. Час рухатися далі. Вона ніколи не пробачить мені того, що я зробив. А навіщо це все, якщо ми постійно будемо мучити один одного?

– Значить, це все… – прошепотіла я, відчуваючи, як серце стискається від співчуття. – Ти вирішив не продовжувати…

– Мені треба поговорити з нею. Зустрінемося пізніше. Вибач, але я маю йти, – сказав він, стрімко зістрибнувши з дерева.

Його рухи були точними, але в них відчувалося тремтіння душі. Він зараз хотів нарешті з усім розібратись, і я вирішила йому не заважати. Їм обом це потрібно, а вже потім будемо бачити.

Я залишилася сидіти на гілці, вдихаючи аромат саду, змішаний із запахом свіжої землі і листя, намагаючись заспокоїти думки. Кожен подих приносив суміш болю і тривоги, але й водночас певну ясність: тепер усе було на своїх місцях, залишалося лише прийняти рішення дорослих людей. Спеціально прогулялася садом ще хвилин десять, щоб дати їм можливість поговорити без сторонніх очей.

І цього разу я точно знала, що мені краще не підслуховувати. Це їхня особиста справа, в яку я не мала права втручатися. Я розуміла, що наша ситуація зовсім інша: я дала обіцянку Заку, і правда мала залишитися між нами. Але тоді виникало питання — чи готові ми до того, що нас чекає попереду?

Коли я повернулася до кімнати, то побачила лише Ілларію. Вона стояла біля великого вікна, дивлячись кудись у сад, наче намагаючись знайти там відповідь на свої питання. Її постава була стійкою, але очі видавали втому, біль і відчай, і я відчула, як моє серце стискається.

– Поговорили? – спитала я тихо.

– Поговорили, – її голос був спокійний, але в ньому відчувався легкий сум, тонка струна туги, яка вібрувала у кожному слові.

– І що тепер? – я не могла зрозуміти по її вигляду, що саме сталося.

Вона лише похитала головою, і я відчула холодок у серці: значить, рішення було остаточним. Я підійшла та міцно обійняла її. Вона не витримала, і тіло дівчини здригнулося від плачу. Так багато всього звалилося на неї одночасно: перетворення, нові відчуття, розставання. Це було майже нереально — вони кохають одне одного, а водночас змушені відпустити.

– Так дивно буде бачити його, і розуміти, що він вже не мій хлопець… – прошепотіла Ілларія, притискаючи обличчя до моєї грудей. – Я не скоро зможу звикнути до цього, адже Аларік був поруч так довго. Я ще досі не усвідомила, що це вже все.

– Може, ще все налагодиться? – обережно спробувала я дати їй надію.

– Ні, тепер це остаточно кінець… Можливо, до цього все йшло, – вона витерла сльози і глибоко зітхнула. – Треба вчитися жити далі…

Я сиділа поруч, намагаючись передати тепло своїх рук і серця, розуміючи, що цей вечір стане точкою перелому. Час лікує, але це буде довго. Чи зможуть вони залишитися друзями? Я сумнівалася. Бо кохання не зникне, навіть якщо розставання змусило їх піти різними шляхами. Попереду були довгі ночі боротьби з власними почуттями, страхами, із голодом і змінами. Але я знала одне: вони переживуть це, бо обидва сильні, хоч зараз і слабкі від болю. І поки що залишалося лише сподіватися на те, що час дійсно лікує.