Глава 12

Після нашого полювання Ілларія попрямувала у кімнату. Я ж не хотіла йти за нею одразу: їй і Аларіку дійсно потрібно було залишитися наодинці, обговорити те, що сталося. Проте я трохи не розрахувала час, і коли підійшла до дверей, то вони ще досі були там.

Я справді не хотіла підслуховувати, але сталося так, що через мій вампірський слух я чула все, навіть те, що зазвичай люди не змогли б почути. Можливо, варто було б знайти Зака, але він казав, що сьогодні буде зайнятий, і краще було залишитися осторонь. Та через здібності, що давала моя сутність, уникнути цього було неможливо.

Я почула розмову Ілларії та Аларіка. Дівчина кричала, і навіть здалеку відчувалося, як її голос розриває нічну тишу. Не дуже розумно, враховуючи, що в Академії залишалися ще три вампіри, здатні почути її крик на відстані. Я відчула легке тремтіння повітря, коли її емоції передавалися крізь стіни — страх, гнів, розпач, біль. Її слова прорізали простір, наче лезо, гострі та щирі, без прикрас, і я відчувала кожен її порив.

– Ти хотів як краще? Краще для кого? Для мене? – продовжувала кричати подруга. – Ні, лише для себе. Ти вчинив дуже егоїстично. Я не хотіла такої долі. Краще би ти дав мені померти, аніж перетворив на вампіра. Тобі байдуже на мою думку!

– Ну вибач, що через мене ти досі жива, – спокійно відповів Аларік. – Продовжуєш навчання в Академії і на тебе чекає майбутнє. У твого дядька досі є хоча б одна рідна людина, а в моєї сестри – її найкраща подруга.

– Ти перетворив мене на монстра! – раптово крикнула Ілларія, і її голос вибухнув, як розрив блискавки в тумані ночі.

На мить запанувала тиша. Я навіть не знала, як би відреагувала сама, якби це почула особисто. Слова завдавали болю, і я лише уявляла, що відчував Рік. Йому, напевно, було неймовірно важко. Невже Ілларія вважає нас монстрами? Ні, я впевнена, що вона сказала це не подумавши. Але слова вже прозвучали, і їх не можна повернути.

– Аларік, я… – почала вона, але речення загубилося серед важкої тиші.

– Так от ким ти нас вважаєш – монстрами. Для тебе вампіри завжди були небезпекою, і це не зміниться, – говорив він спокійно, без звичного гніву. – Я мав би зрозуміти ще в перший рік навчання, але намагався вірити, що можу тобі сподобатися. Знаєш, навіть зараз я не шкодую того, що зробив. Адже я справді кохаю тебе. Але тепер… Я позбавляю тебе від стосунків з монстром. Може, ми й справді не підходимо одне одному.

Брат підійшов до дверей, і я почула, як він ненадовго зупинився. У кімнаті панувала тиша, лише дихання Ілларії, яка ще не звикла до того, що їй це не потрібно стримувати. Її серце билося швидше, ніж будь-коли, і я могла чути його прискорений ритм навіть без особливих спроб.

– Якщо хочеш, ти знаєш спосіб, як померти вампіру. Але подумай добре, – його голос був тихим, але відчутно важким. – В тебе є лише один шанс на життя.

Рік вийшов, поглянув на мене і поспішив у свою кімнату. Він навіть не подивився на мене. Брат ледве стримувався, певно зараз він розтрощить кілька меблів. Та Рік не сказав жодного слова — зараз йому було занадто боляче. Я вирішила поговорити з ним пізніше, коли він буде готовий.

Я зайшла всередину кімнати. Ілларія сиділа на підлозі, обхопивши коліна руками, і плакала. Її плечі тремтіли, а очі сяяли від сліз, що не наважувалися впасти на підлогу. Мені було шкода її, але слова «монстр» не дозволяли мені підійти занадто близько. Я сіла на своє ліжко, уважно спостерігаючи за подругою. Невже вона так само думає і про мене?

– Ти все чула… – її голос був тихим, ледве чутним.

– Вампірський слух допоміг, – відповіла я, відчуваючи, як горло пересохло. – Його неможливо вимкнути, і іноді це робить лише гірше.

– Емі, я не вважаю тебе монстром. Та й будь-кого з вампірів. І Аларіка теж. Ви найкращі з тих, кого я знаю. І ніколи не зможете зашкодити комусь. Просто… – вона перевела подих, намагаючись знайти правильні слова. – Ви вроджені вампіри, тому вам легше себе контролювати. А я… я ні. Я справді монстр. Адже одного дня, якщо забуду про полювання…

Я підійшла ближче, намагаючись бути поруч, не лякаючи її. Я навіть уявити не могла, наскільки це важко. Ще вчора ти знала ким є, а сьогодні вже маєш звикати до нової сутності. Я не могла не підтримати її. Зараз Ілларії це було потрібно.

– Лія, Аларік справді переживав за тебе. Він діяв швидше на інстинктах. Думаєш, я б не вчинила так само? Якби я не втратила свідомість, ти б стала вампіром через мене, - пояснила я. – І найбільше його лякало не те, що ти перестанеш з ним говорити. Його думка була лише про одне – ти могла померти. Це був його кошмар, адже він так кохає тебе.

Ілларія відкинула голову і притулилася до стіни. Я знала, що зараз у її голові вирували думки: «Я втратила його. І, можливо, назавжди. Я більше не та, якою була. Мені важко впоратися з цим, потрібен час… Я мушу навчитися жити з цим новим тілом, новими відчуттями, новим життям. Але я зможу, чи ні?»

Її руки трималися за коліна так міцно, ніби хотіли втримати себе від падіння в безодню страху і розпачу. Я бачила, як у її очах змішалися страх, злість, біль і невелика іскра цікавості — нової сили, що тепер пульсує в її венах.

Її розум блукав у хаосі нових відчуттів: кожен порух тіла здавався незнайомим, кожен подих приносив у свідомість спогад про втрату людяності, а водночас і неймовірну гостроту всіх відчуттів. Вона відчувала, як кров теплішає в жилах, як серце, що не б’ється вже так, як раніше, прагне пульсувати з новою силою. І хоча страх стискав її груди, відчуття влади над тілом та нових можливостей змушували серце битися трохи швидше.

– Ох, подруго, – я підійшла й обійняла її, відчуваючи, як її тіло тремтить. – Вам просто потрібно нормально поговорити, без звинувачень. Потрібно з усім розібратися. Все ще буде добре. Ви ж така чудова пара, і ваші почуття дуже сильні.

– Ну так, просто поговорити, – вона повернула посмішку, хоч вона була крихкою і напівприхованою. – Я ж тепер маю цілу вічність, аби з усім розібратися.