Глава 12

Після нашого полювання, Ілларія попрямувала у кімнату. Однак я не хотіла йти за нею, адже їм з Аларіком справді потрібно поговорити. Проте я трохи не розрахувала час, і коли підійшла до дверей, то вони ще досі були там. Я справді не хотіла підслуховувати, але так сталося. Можливо потрібно пошукати Зака, але він казав, що сьогодні буде зайнятий. Та краще я б цього не чула. Але через мій вампірський слух - це було не можливо. Я почула розмову Ілларії та Аларіком. І дівчина кричала. Не дуже розумно, враховуючи, що в Академії є ще три вампіри. Думаю, її можна було почути навіть з тренувальної зали.                                                                                                                                          

- Ти хотів як краще? Краще для кого? Для мене? - продовжувала подруга. - Ні, лише для себе. Ти вчинив дуже егоїстично. Я не хотіла такої долі. Краще би ти дав мені померти, аніж перетворив на вампіра. Тобі байдуже на мою думку.                                                                                                                

- Ну вибач, що через мене ти досі жива. Продовжуєш навчання в Академії і на тебе чекає майбутнє. - відповів Аларік. - У твого дядька досі є хоча б одна рідна людина, а в моєї сестри - її найкраща подруга. - продовжував хлопець.                                                                                                                    

- Ти перетворив мене на монстра. - раптово крикнула Ілларія.                                                                    

На мить запанувала тиша. Навіть я не знала як би відреагувала на ці її слова. Вони завдавали болю, і я не уявляю, що зараз відчував Рік. Йому точно було дуже боляче. Невже Ілларія вважає нас монстрами? Ні, я впевнена, що вона сказала це не подумавши. Однак ці слова вже прозвучали, тому повернути їх не можливо.                                                                                                                                 

- Аларік, я... - почала вона.                                                                                                                                 

- Так от ким ти нас вважаєш, монстрами. Для тебе вампіри завжди були небезпекою, і це не здатне нічого змінити. Я би мав зрозуміти ще в перший рік навчання, але намагався вірити в те, що можу тобі сподобатися. - він говорив спокійно. - Знаєш, навіть зараз я не шкодую про те, що зробив. Адже я справді кохаю тебе. Але тепер... Я позбавляю тебе від стосунків з монстром. Може ми й справді не підходимо одне одному.                                                                                                                                    

Брат підійшов до дверей. Я чула, що він зупинився, однак в кімнаті було тихо. Лише дихання Ілларії, яка ще не звикла до того, що їй це не потрібно.                                                                                           

- Якщо хочеш, ти знаєш спосіб як померти вампіру. Але подумай добре. - сказав він. - В тебе є лише один шанс на життя.                                                                                                                                        

Рік вийшов, поглянувши на мене, та поспішив в свою кімнату. Він не сказав ні слова, адже зараз брату було занадто важко. Я поговорю з ним пізніше, коли він захоче цього. Я ж зайшла в середину. Ілларія сиділа на підлозі та плакала. Мені було справді шкода її, проте слова про монстра не давали мені підійти до неї.  Я сіла на своє ліжко, уважно спостерігаючи за подругою. Невже вона так само думає і про мене?                                                                                                                                                        

- Ти все чула... - вона не питала.                                                                                                                       

- Вампірський слух допоміг. - в мене в горлі пересохло. - Його неможливо відімкнути, і інколи він робить лише гірше.                                                                                                                                                        

- Емі, я не вважаю тебе монстром. Та й будь-кого з вампірів. І Аларіка теж. Ви найкращі з тих, кого я знаю. І ніколи не зможете зашкодити комусь. Просто... - вона перевела подих. - Ви вроджені вампіри, тому вам легше себе контролювати. А я ж ні... Я справді монстр, адже одного дня якщо забуду про полювання...                                                                                                                                                     

- Лія, Аларік справді переживав за тебе. Він діяв скоріш на інстинктах. Думаєш, я би не вчинила так само? Якби я не втратила свідомість, то ти би стала вампіром через мене. - і я говорила абсолютну правду. - І найбільше на той момент він боявся не того, що ти перестанеш з ним говорити. Його думка була лише про одне - ти можеш померти. Це і було найгіршим кошмаром Аларіка, адже він так кохає тебе. - продовжила я. - Це був не егоїзм, адже він розумів якою може бути твоя реакція. Він сам сказав мені про це.                                                                                                                                                       

Ілларія відкинула голову, притулившись до стіни. Я знала які думки можуть бути зараз в її голові, адже занадто добре пам'ятаю про що думала я.                                                                                                     

- Я не знаю... Здається, я втратила його. І на цей раз назавжди. - сльози знову потекли з її очей. - І нічого зробити вже не можливо. Та й я не та, якою була раніше. Мені важко впоратися з цим, і потрібен час.