Глава 11

Як тільки Ілларія відкрила очі, вона старалася сфокусувати свій погляд, але він тремтів і ніби не хотів тримати образ реальності. Аларік не встиг піти до того, як вона отямилась, тому так і стояв, навіть не дивлячись на дівчину. Я ж намагалась не рухатися, бо розуміла: будь-який різкий рух може спровокувати її або налякати ще сильніше.

Мить Ілларія дивилася на мене та Аларіка, а потім різко підвелася і забилася в куток. Її рухи були надто швидкими для звичайної людини, і в них відчувалася неймовірна гострота нової сили, що тепер текла її венами. Її перелякані червоні очі тривожили мене, а тіло стиснулося від страху за подругу і водночас від захвату перед тим, що вона ще жива. Зараз їй важко буде сприйняти навіть своє відображення. Краще це зробити вдень, коли очі стануть звичними.

Я все намагалася себе переконати, що це все та сама Ілларія, моя подруга та чудовий метаморф… Ні, метаморф — це неправильно, вампір, поправила себе я. І справді, я розуміла, що в дівчині змінилася лише зовнішність, її внутрішній світ залишався знайомим. Це все та сама Ілларія, яку я знала, лише тепер із новою темною силою, що пульсує в її жилах.

– Що ти зі мною зробив? – прошепотіла вона, голос тремтів, а в очах з’явилася невидима межа між страхом і гнівом. – Чому я ще досі жива?

– Я тебе перетворив на вампіра, – твердо сказав Аларік. – Ти помирала, і я не міг вчинити інакше. Та й тепер вже нічого не зробиш. Ти одна з нас, і чим швидше ти звикнеш до цього, тим краще буде для тебе.

– Краще би я померла, – прошепотіла вона. – Я не хочу бути вампіром.

Ці слова прозвучали для брата як грім серед ясного неба. Його плечі злегка стиснулися, а потім він різко відвернувся і поспішив геть. Але я бачила біль у його очах, відчувала його розпач і безсилля. Він хотів врятувати свою кохану, навіть якщо вона тепер могла його ненавидіти. А для Ілларії це було неймовірно важко.

Дівчина схопилася за горло, ніби намагаючись приборкати нову спрагу, що прокидалася всередині, і я розуміла: тепер їй доведеться вчитися жити з цим, навчитися контролювати нову силу, яка тремтіла в її крові, що тепер пульсувала не так, як раніше. Вона сиділа, обхопивши коліна руками, і я побачила, як її тремтіння з кожною секундою стає меншим, але не зникає зовсім.

– Ходімо зі мною, – сказала я, намагаючись говорити спокійно, хоча серце шалено билося. – Тобі треба на полювання, якщо хочеш втамувати голод. Інакше можеш когось поранити.

Подруга глянула на мене великими очима, повними страху і нерозуміння, але потім кивнула. Вона розуміла, що це і справді потрібно зробити. Аларік залишився в кімнаті. Проте щось мені підказувало, що коли ми повернемось, то його вже там не буде.

Ми тихо вийшли з Академії й рушили до лісу, де місячне світло ледь освітлювало стежки між деревами. Під ногами хрустіла трава, а тиша ночі здавалась майже гнітючою, але нас це не лякало: ми були наодинці з природою, і це давало певне відчуття свободи. Два хижака у своїй стихії.

Повечерявши кількома маленькими тваринами, ми присіли в саду поруч із старим ставком, де вода відбивала бліде світло місяця. Тут нікого не було, інші вампіри знали про ситуацію і не наважилися б нас потривожити. Ілларія все ще була в шоці, а я чудово її розуміла. Мені було простіше, бо я знала, що рано чи пізно це мало статися, але для неї все сталося одномоментно, без підготовки.

Я спостерігала, як вона напружено розгортала руки, роздивлялася свої пальці, обмацувала себе, наче вперше відчуваючи нове тіло. Вона була такою ж ніжною, звичною Ілларією, але її шкіра тепер була блідою, а рухи – надзвичайно швидкими, точними, як у хижого створіння. Її погляд, колись теплий і відкритий, тепер був сповнений страху, цікавості й невпевненості. Я розуміла Аларіка: він рятував дівчину, і його любов була очевидною – він не міг дозволити їй померти, навіть якщо його рішення мало зробити її ворогом самого себе.

– Ти як? – спитала я, намагаючись приховати тривогу у голосі. – Як себе почуваєш?

– А ти вгадай, – посміхнулася Ілларія, але посмішка була крихкою, майже жалюгідною. – Хоча, думаю, відповідь очевидна. Я померла… але сиджу тут і розмовляю. Відчуваю себе інакше. І та спрага… на щастя, вона пропала, але ненадовго. Та й спати я більше не зможу, а я дуже люблю це, – подруга похитала головою, немов намагаючись примиритися зі змінами. – Тепер все зміниться. Моє життя не буде колишнім.

– Рік хотів як краще, – пояснила я тихо, спостерігаючи, як місячне світло грає на її блідому обличчі. – Він боявся тебе втратити.

– Він вчинив досить егоїстично, перетворивши мене на вампіра, – Ілларія глибоко видихнула, її пальці стиснули край плаща. – Я розумію, що він не міг мене спитати в тій ситуації, але все ж… Краще би я померла, і на цьому все закінчилося. Тепер уже нічого не зробиш. Аларік вирішив за мене, і мені доведеться далі жити з цим.

Вона намагалася посміхнутися, і мені здалося, що це перша справжня посмішка за вечір. Їй знадобиться час, аби звикнути до всього. Я пам’ятаю свої перші дні, і це було неймовірно складно. А я ж народилась вампіром, і моя ініціація була лише питанням часу.

– Сподіваюся, тебе влаштує подруга вампір? – сказала вона.

– Ніби в мене є вибір, – розсміялась я, намагаючись додати легкості в розмову. – Тебе ж в свій час влаштувала. Та й на нас чекають нові пригоди. Тому не хвилюйся, все буде добре.

Ілларія знову посміхнулася, і я відчула, як відчуття страху та тривоги трохи відступає. Так, їй буде важко, бо дівчина не вроджений вампір, і тепер її життя повністю змінилося. Але я знала, що ми впораємося. Разом ми зможемо подолати темряву, яка тепер невід’ємно супроводжує її, і знайти нову рівновагу в цьому світі. Вона поруч, жива, і це вже неймовірно.

Місячне світло обгорнуло нас холодною срібною ковдрою, а повітря наповнилося тихим шелестінням дерев. Я відчувала, що ця ніч стане початком нового життя. Не тільки для Ілларії, але й для нас усіх, тих, хто лишився живим після бою.

Ми сиділи там довго, розмовляли про дрібниці, про нові відчуття, про страх і надію, що тепер перепліталися у її червоних очах. І я розуміла: все буде непросто, але разом ми пройдемо через будь-яку темряву, яка на нас чекає.