Глава 10

Отямилась я знову в лазареті. Спочатку навколо мене було тихо і холодно, лише слабке світло лампи ледь освітлювало стіни, забарвлені у холодні відтінки сірого та білого. Повітря пахло дезінфікуючим засобом і чимось ще, неприємним і незнайомим, змішаним із ледь відчутним запахом старого дерева та металу.

Напевно, це буде те місце, яке я колись згадуватиму з теплотою, хоча зараз мені хотілося плакати від безсилля й страху, який стискав груди і не дозволяв дихати. Можливо, я навіть відтворю таку кімнату в Валорії, якщо колись матиму час на спогади. Все-таки, стільки часу тут провела, стільки ночей прокидалася в страху, спостерігаючи за тінями на стінах, чекаючи, коли прийде новий день. Кожна деталь – ледь чутний скрип підлоги, запах свіжого бинта, холодне полотно ліжка – тепер відкладалася в пам’яті, немов частина мене. Це, можна сказати, моя друга кімната, де я пережила біль втрат і водночас знаходила затишок, маленький острів безпеки посеред хаосу зовнішнього світу.

Поступово до мене почала повертатися пам'ять. Кадри бою спливали перед очима, як зламаний калейдоскоп: ми билися, відчували втому й біль, крики й шепіт магії змішувалися в єдиний хаос, а запах диму і гару переплітався із кров’ю і страхом. Раптово…

О ні, Ілларія. Меч пронизав її, і я пам’ятала цей момент надто добре, як маленький укол у серце, що знову повторювався щоразу, коли я намагалася дихати. Вона лежала майже нерухомо, очі закриті, дихання ледь помітне, і весь світ здавався тьмяним і безбарвним.

Я почала озиратися навколо, намагаючись знайти хоч якийсь знак життя, проте дівчини ніде не було. Таке могло бути лише в одному випадку… але я відмовлялася в це вірити. Лія мала вижити. Там було стільки людей, хтось би допоміг, хтось би підняв її. Мені терміново потрібно все з’ясувати, і я вже робила перший крок до того, щоб піднятися з ліжка, твердо вирішивши йти і шукати подругу, відчуваючи, як ноги тремтять, а серце б’ється шалено, немов хоче вирватися з грудей.

Аж тут біля мене опинився Аларік. Його обличчя було спокійне, але в очах відчувалося щось важке, невимовне, яке відразу змусило мене зупинитися. Він тихо, але рішуче поклав руку на моє плече, змусивши лягти назад. Його дотик був холодний, але водночас заспокоював, і я відчула, як тремтіння трохи відступає.

– Ілларія, що з нею? – одразу спитала я, не стримуючи страху, що душив мене зсередини, голос тремтів і ледве доходив до моїх власних вух. – Той прокажонний її…

Аларік глибоко видихнув і відвів очі. Його погляд був важким, як камінь, що тягне вниз, і я відчула, що зараз почую щось страшне. Проте він не був знищений. А значить дівчина жива. Однак щось таки тривожило мого брата.

– Рана виявилась занадто глибокою. Навіть цілительство не допомагало… – він робив паузу, що тяглася вічність, ніби кожне слово давалося йому з величезною ціною. – Тому…

Серце моє обірвалося. Сльози миттєво потекли по щоках. Невже вона померла? Ні, це не може бути правдою. Такого не може бути. Я не хочу втрачати свою найкращу подругу. І як це переживе Реджинальд? Він і так втратив усіх своїх близьких. Але Аларік мовчав, а значить, тут щось інше, страшніше, ніж я могла собі уявити.

– Що з нею? – я намагалася опанувати голос, щоб він не тремтів. – Вона жива?

– В мене не лишалося іншого виходу… – почав Аларік.

Я відчула, як холод прокотився хребтом, розуміння поступово накривало мене страшним передчуттям. Я вже уявила найгірше. В пам’яті спливала та картина, як монстр пронизав подругу мечем, її тіло лежало на холодній підлозі, очі закриті, блідість обличчя немов випалювала все життя з її тіла.

Я все ж встала та попрямувала до нашої кімнати. Я мала дізнатись більше. Хочу впевнитись, що з нею все в порядку. Аларік ж тихо йшов поруч, і я фізично відчувало як щось тиснуло на нього. Ми ще матиме час поговорити про все.

Іларія лежала на ліжку, і здавалось, що вона просто спала. Біля неї чомусь стояв Зак, але як тільки побачив нас, то просто мовчки вийшов. Дівчина була жива, та чомусь зовсім не схожа на себе колишню.

Тільки потім я зрозуміла: запах подруги змінився. Вона стала тим, чого найбільше боялася. Але іншого виходу не було. Ілларія би померла. А зараз це вже не мало значення. Новоствореному вампіру потрібен час, аби організм звик до процесів, що відбуваються всередині, аби тіло прийняло нове життя. І Лія, хоч і майже не змінилася зовні, відчутно стала іншою.

Риси обличчя стали м’якшими, шкіра бліднішою, а очі по ночах будуть червоні, як краплі ранкової роси на темних пелюстках. Вона виглядала знайомо, але водночас зовсім не так, ніби світ навколо неї тепер став іншим, а вона – його частиною, і я відчувала, як мене це лякає й водночас притягує.

– Коли вона прокинеться, її треба відвести на полювання. Це станеться зовсім скоро, тому тут і чекав Зак, – спокійно сказав Аларік, дивлячись на Лію, і я відчула тремтіння у всьому тілі, бо знала, що це означає початок нового життя для неї. – Сподіваюся, тобі вдасться пояснити їй усе про її новий стан. Вона захоче дізнатися, ким стала, що з нею відбулося.

– Але чому не ти? – здивувалася я. – Ти ж її хлопець, і логічніше, щоб усе пояснив ти. До того ж ти більше знаєш про вампірів.

– Можливо, Лії знадобиться час, аби зрозуміти. Я думаю, що вона навіть не захоче мене бачити після того, що я зробив. Хоча я зовсім про це не шкодую. Але все ж не знаю, як вона поведе себе. Ми часто говорили про те, щоб зробити її вампіром, але вона не хотіла, просила дати час подумати, – він видихнув, і в його голосі відчувалася глибока напруга й тривога, ніби він ніс на собі тягар моїх і її страхів водночас.

– Але ж ти хотів як краще. Вона би померла, якби не стала вампіром, – прошепотіла я, ледве стримуючи сльози. – Ти врятував Лію.

Рік ж лише гірко посміхнувся, нічого не говорячи. Невже Ілларія так боялася перетворення? Я згадувала, як раніше вона трималася осторонь вампірів, бо не знала, як спілкуватися з ними, боялася і недовіряла. Але час змінив усе. Вона зустрічалася з Аларіком, і ми продовжували дружити після мого перетворення. Це давало надію, що і тепер усе може бути не так страшно, хоча страх і суміш відчуттів переповнювали мене.