Глава 9

Перший тиждень в Академії пройшов відносно спокійно. Я очікувала, що Легіон почне нападати з першого дня, проте нам пощастило. Навчання, тренування і проведений час із друзями стали частиною мого студентського життя. І як же хотілося, щоб так і продовжувалося. Нехай усі проблеми зачекають.

Та напруга просто відчувалася в повітрі, і ніхто не міг розслабитися до кінця. Всі були готові до атаки Легіону. Але… Пауелл, Натаніель та інші розраховували на мене, адже мій дар міг врятувати не одне життя.

Якщо я зможу заблокувати хоч одну здібність чи особливість, це буде доказом того, що всі тренування були недаремними. Та я сумнівалася, що все вийде так, як треба. Моя сила була нестабільна, я не знала, як вона себе проявить у бою. Раптом вона вирішить відмовитися допомагати, або сама завдасть шкоди. Коли я їхала сюди, не усвідомлювала, що відповідальність ляже саме на мої плечі. Що, якщо я не впораюся? А що, якщо все закінчиться трагедією?

Мама і тато завжди казали, що я здатна на все, варто лише захотіти. Але чи вистачить у мене сил? Чи зможу я втримати себе, коли доля друзів та тих, кого я люблю, опиниться під загрозою? Ці питання переслідували мене день і ніч, і навіть у спокої внутрішня тривога не залишала мене. Серце стискалося від передчуття, а кожен звук навколо здався підозрілим. Навіть легкий шум кроків за стіною міг змусити мене затримати дихання.

Через тиждень після початку навчання настав перший напад на Академію. І щось підказувало мені, що це далеко не останній. Ми виходили з аудиторії після останньої пари, коли пролунав вибух. Ніхто навіть не здивувався: за час навчання ми звикли до таких несподіванок. Усі миттєво побігли на вулицю, бо знали: якщо стояти на місці, можна не встигнути врятувати ні себе, ні когось іншого.

За час навчання та життя в Академії ми навчились оборонятися. Хоч ми і не були воїнами високого рівня з Академії Непростих, але захистити себе та близьких ми вже вміли. Принаймні я на це сподівалася. Я згадувала всі тренування, кожну вправу, кожен урок, що колись здавалися важкими та марними, і розуміла: тепер вони можуть врятувати життя.

Та на вулиці було дивно тихо. Здавалось, навіть повітря застигло в очікуванні. Ні шуму, ні руху, лише легкий вітер колихав листя дерев, що падало на землю тремтячими купами. І все ж я відчувала: тут щось не так. Невловиме передчуття небезпеки змушувало серце битися частіше. Але як хтось міг проникнути в Академію? Вона вважалася неприступною. Максиміліан більше не міг зашкодити нам. Значить, хтось інший діє зсередини. Зрадник серед нас. Я відчула, що мої підозри не марні, адже інтуїція не раз рятувала мене раніше.

І раптом ми їх побачили. Прокажонні. Прокляті воїни, які ставали такими після того, як вбивали своїх товаришів із заздрощів. Це траплялося частіше, ніж можна було собі уявити. Особливість цих монстрів у тому, що вони відроджувалися за допомогою ритуалу. І знищити їх було неймовірно складно.

— Треба влучити або в серце, або знести їм голову, — чітко проговорив професор Пауелл. — Інакше через кілька хвилин вони знову з’являться.

І він першим кинувся в бій. Ми всі послідували за ним. Вперше я бачила, як він б’ється, і це було неймовірно. Його рухи були точні, швидкі, а сила — бездоганна. Я ніколи раніше не помічала такої підготовки. Вона значно перевищувала те, що давали заняття в Академії простих магів. А ще ця неймовірна швидкість… Але зараз у мене не було часу на роздуми. Треба було захистити Академію та людей.

Я кинулась у самий центр битви, використовуючи силу вампіра. Навколо мене були однокурсники, деякі викладачі та другокурсники, які вже вміли триматися в бою. Решта перелякано визирали з вікон Академії, спостерігаючи, як прокажонні наближаються до стін. Це не було безпечно, і я відчувала тиск відповідальності за всіх. Кожен удар, кожен стрибок, кожен маневр був спробою не допустити катастрофи.

Я наносила удари, покладаючись на інстинкти, які не раз рятували мені життя. Все відбувалося так швидко, що навіть не було часу думати, куди спрямувати силу. Кожен рух тіла підкорявся моїй енергії, кожен крок і удар були керовані внутрішнім відчуттям небезпеки. Пульс прискорювався, серце билося в такт битві. В повітрі висіла гостра енергія страху і люті, змішана з запахом крові і диму.

Аж ось я помітила, як один із прокажонних підбирається до Ілларії. Вона залишалася всього за крок від небезпеки. Крик застрягнув десь в горлі, серце стислося. Крижаний холод страху пробіг по спині, і одночасно в мені розгорівся вогонь люті.

Я кинулась до неї, але навіть зі своєю вампірською швидкістю я не встигла. Меч вразив її тіло. Світ розірвався на мить, і я відчула, як люттю заволодіває моє тіло. Руки самі піднялися, тіло рухалося без мого контролю. Я підлетіла до нападника і одним рухом знесла йому голову. Але Ілларія вже лежала на землі, важко дихаючи.

Ні, цього не може бути. Все не може закінчитися так. Я кричала, крик пронизував усе навколо. І тоді світ розірвався на різнокольорові спалахи, світло вирвалося з мене, немов сама природа відгукувалась на мою лють і страх. Моє тіло буквально світилося, а сила вибухала зсередини, немов бажаючи захистити все живе навколо.

Вибух енергії розніс прокажонних навсібіч, деякі з них впали на землю, безпорадно намагаючись піднятися. Інші завмерли, неначе спантеличені невидимою силою, що здавалася некерованою і безмежною. Однокурсники навколо мене замерли на мить, спостерігаючи за неймовірною демонстрацією сили. Їхні очі були широко відкриті від страху і здивування.

Це був момент, коли реальність здавалася крихкою, а я — єдиною опорою для друзів і Академії. Кожна частинка мого тіла кричала, що треба боротися, що не можна здаватися. Я відчула, що, хоч моя сила і неконтрольована, вона здатна захистити не одне життя. І що день тільки почався, а війна — справжня, страшна і невідворотна. Мій погляд зустрів очі Ілларії, повні болю та страху, і я відчула, що готова зробити все, аби вона вижила, навіть якщо це коштуватиме мені всього.