Зак

Чомусь саме сьогодні мені захотілося побути одному. Не знаю чому — мабуть, був якийсь дивний настрій, коли ти не хочеш бачити нікого, навіть тих, кого любиш найбільше. Можливо, це втеча, можливо, потреба перевести подих, а можливо, просто звичка, що залишилася ще з тих часів, коли я мусив приховувати від усього світу свою справжню сутність. У такі хвилини мені здавалося, що тиша краще за будь-які слова.

Ні, це не означало, що я втомився від Емі. Навпаки — я люблю її, по-справжньому, до глибини душі. Але іноді мені здається, що я не маю права на таке щастя. Вона занадто світла, занадто щира й добра. Вона довірилася мені повністю, відкрила серце, а я… я не завжди цінував це так, як повинен був. І від цього ставало важко.

У мене завжди був якийсь тягар на плечах, постійна тінь минулого, яка шепотіла: «Ти не заслуговуєш на неї». І саме в такі моменти я відходив убік, намагаючись знайти баланс усередині себе. Я колись читав, що це участь усіх янголів – провести життя на самоті. Але я не вірив в це.

На щастя, Емі приймала це спокійно. Вона ніби розуміла, що мені потрібні такі перерви. Можливо, їй і самій іноді хотілося залишитися на самоті, розібратися з власними думками. Між нами не було образ. Мабуть, саме це й робило наші стосунки такими справжніми: ми давали одне одному простір.

І тому сьогодні я пішов на тренування. Там завжди було місце, де я міг бути собою. Тренувальний майданчик став для мене другим домом. Стук мечів, запах металу, холод кам’яної підлоги під ногами — усе це заспокоювало, бо нагадувало про стабільність. Моє життя завжди було суцільним тренуванням. Я звик до дисципліни, до болю, до повторення рухів до знемоги. Це була моя стихія.

Сьогодні ж тут не було ні батька, ні Роуена, ні Саймона. Я був сам, і це ідеально пасувало моєму настрою. Лише я, меч і мої думки. Кожен удар клинка по дерев’яному тренажеру луною віддавався в голові, наче відбивав зайві думки. І на кілька годин я відчував себе вільним. Сам на сам зі своїми внутрішніми демонами. І дивна річ — саме цього мені й бракувало.

Проте, як же все змінилось. Ще кілька років тому, коли я тільки вступив на перший курс, у мене була мрія. Я хотів стати генералом королівської армії Валорії. Я жив цією мрією, тренувався заради неї, і батько підтримував мене на кожному кроці. Він вірив у мене більше, ніж я сам. Його слова завжди надихали: «Ти зможеш. Я бачу це у твоїх очах». І я теж вірив, що одного дня одягну генеральський плащ.

Але все змінилося після сварки з Аларіком. Він мав бути королем, адже Дарсану тоді вважали мертвою. І я розумів: навряд чи Рік, ставши правителем, захоче бачити мене навіть у своїй армії, не те що на посаді генерала. Звісно, ми дружили, але дружба дружбою, а політика зовсім інша річ. І в глибині душі я почав готуватися до того, що моїй мрії не судилося збутися.

А тепер і поготів. Королевою стане Емі. І я навіть не знаю, яке місце відведене для мене в її майбутньому. Я був поруч, але що далі? Чи є в мене право на щось більше, ніж роль тіні при троні? А чи хотів би я цього? Ні, я залишусь поруч з Емі, доки вона сама не вижене мене. Моє кохання сильніше за будь що.

З такими думками я й не помітив, як хтось підійшов. Почувши легкий рух за спиною, я різко розвернувся — і клинок сам собою опинився біля горла Аларіка. Мої рефлекси працювали швидше, ніж свідомість. За ці дні я навчився чекати нападу в будь-яку мить. Легіон зробив свою справу: тепер навіть тиша здавалася небезпекою.

— Вирішив побути сам? — з усмішкою спитав він, ніби не помічаючи меча біля шиї. — Ще й у такому романтичному місці. Дай вгадаю — ти до мене заграєш? Вибач, але ти зовсім не в моєму смаку. Хоча… трохи косметики могли б це виправити.

Його голос був жартівливим, як завжди. Колись саме це підіймало мені настрій. Доки моя мати не померла, ми були дуже близькі. А потім я сам зробив все, аби триматись від нього якомога далі. Але зараз він знову тут, поруч зі мною. І в ту мить я мимоволі посміхнувся.

— Пройшли роки, а ти так і не змінився, — просто відповів я. – Навіть твої жарти подорослішали, а ти ні.

Це було правдою. Аларік завжди обожнював жартувати. Колись я ображався на його слова, вважав, що він не ставиться до мене серйозно. Але тепер — ні. Мабуть, я вже навчився цінувати ці жарти як частину його сутності. Вони повертали мене в ті часи, коли ми були друзями.

Але ті часи закінчилися, коли проявилася моя ангельська сутність. Я мусив відмовитися від усього, що було важливим, навіть від дружби з ним. І тоді я втратив не просто товариша — я втратив людину, яка була мені як брат. Аларік подивився серйозно, без усмішки. Це було дивно бачити — він рідко залишав маску легковажності.

— Я хотів з тобою поговорити про дуже важливу річ, — почав він повільно. — Але чи то не було часу, чи я просто не наважувався… Словом, я хочу вибачитися. За те, як я поводився з тобою. Ми так довго були друзями, що я мав би зрозуміти. Ти не хотів відмовлятися від нашого спілкування. Це сталося через твою сутність. Ти хотів мене захистити. А я цього не побачив. Я був надто зациклений на собі, на своїх проблемах, і не зрозумів, що ти теж потребував допомоги.

Його слова збили мене з пантелику. Я навіть не знав, що відповісти. Спершу мені здалося, що він знову жартує. Але ні — цього разу він був абсолютно серйозний. У його голосі відчувалася щирість, навіть жаль. І тоді я зрозумів, що він справді шкодує.

У грудях защеміло. За цей час я так звик жити з думкою, що нашої дружби більше немає, що втратив її назавжди… Аларік був дуже важливим для мене, і це найбільше, про що я шкодував в своєму житті. Але зараз він стояв переді мною і простягав руку. Простий жест, який означав набагато більше, ніж слова. Це був символ миру, початку чогось нового.

Я дивився на його руку й вагався. Чи хочу я цього? Чи зможемо ми знову стати тими, ким були раніше? Чи можливо повернути те, що було втрачено? Час змінив нас обох. Але в той же час я відчув, наскільки сильно мені бракувало його. Наскільки я потребував цього друга, цього брата, якого втратив. І, можливо, це був шанс усе виправити.