Зак

Чомусь, саме сьогодні мені захотілось побути одному. В такі моменти я не хотів бачити нікого, адже в моєму житті відбулися значні зміни. Ні, я люблю Емі, по-справжньому кохаю. Проте в мене бувають такі моменти. Я навіть не знаю як це пояснити. Напевно я настільки звик бути сам, адже доводилося приховувати свою справжню сутність. Емі, до речі, доволі спокійно поставилась до такого. Скоріш за все їй і самій були потрібні такі перерви. Взагалі вона занадто добра до мене. Десь в глибині душі я розумію, що не заслуговую на таку чудову та чесну дівчину. Вона відкрилася та довірилася мені, а я не завжди це цінував. Саме з такими думками я і відправився тренування. Там мені завжди було спокійно, адже моє життя — це суцільні тренування. Сьогодні тут не було ні батька, ні Роуена, ні Саймона. Я був тут один, що так підходило до мого нинішнього стану. Тому, я просто тренувався і не хотів думати ні про що. Я просто був сам на сам зі своїми думками. Неймовірні відчуття, за якими я так скучив.                                                                                             

Як же все змінилось. Ще на першому курсі я мріяв, що колись стану генералом королівської армії Валорії. Навіть тренувався для цього, а батько мене в усьому підтримував. Він вважав, що я справді зможу це зробити. Та коли ми посварилися з Аларіком, я вже розумів, що так навряд чи станеться. Він же мав бути королем, адже Дарсану вважали померлою. І чомусь я дуже сумнівався, що Рік захоче прийняти мене хоча б в армію. А тепер навіть і не знаю. Королевою стане Емі, та як в нас складеться далі... В таких думках я не одразу помітив, що до мене хтось підійшов. Різко крутнувшись на місці, я приставив меч до горла Аларіка. Спрацювали мої рефлекси, які відчували потенційну небезпеку. Через цю ситуацію з Легіоном, я вже очікую напади будь-якої миті.   

- Вирішив побути сам? Ще й в такому романтичному місці. Дай вгадаю, це ти до мене заграєш? - він вказав на меч. - Вибач, але ти зовсім не в моєму смаку. Однак трохи косметики можуть це виправити. - посміхнувся Рік.                                                                                                                   

- Пройшли роки, а ти так і не змінився. - просто відповіла я.                                                               

Це викликало в мене посмішку. Аларік завжди обожнював жартувати. Колись я справді ображався на це, проте тепер звик. Я згадав ті часи, коли ми були друзями. Та коли проявилась ангельська сутність, я мав відмовитися від всього. Я втратив друга. Я втратив людину, що була для мене дуже близькою.                                                                                                                                             

- Я хотів з тобою поговорити про дуже важливу річ. Та чи справді не до того було, чи просто я не наважувався... - почав Аларік. - Хотів вибачитися за те, як себе поводив з тобою. Ми так довго дружили, що я мав би зрозуміти. Ти не хотів переставати спілкуватися. Це сталося через твою ангельську сутність. Ти хотів захистити мене. А я цього не зрозумів. Настільки був зациклений на своїх проблемах, що не бачив, що тобі потрібна допомога.                                                                    

Я просто навіть не знав, що йому сказати. Це все так неочікувано, що на якусь мить мені здалося, що Аларік знову жартує. Але він говорив абсолютно серйозно. Мені й справді було тоді погано, адже за цей час Рік став мені як молодший брат. Таке відчуття, ніби я втратив дещо важливе. Але тепер він тут, і вибачається.                                                                                                                        

Він протягнув мені руку в знак миру. Такий простий жест, але зараз значив дуже багато. Він став символом початку чогось нового. Чи хотів я цього? Я знав, що це не просто знак ввічливості. Аларік пропонує спробувати повернути колишню дружбу. Та чи це можливо? Чи вийде в нас? Стільки часу пройшло. Але мені все ще був потрібен мій друг. Тому, я прийняв його руку. І це стало початком чогось нового...