Глава 7

Ілларія одразу ж зустріла мене, немов чекала цієї миті весь день. Її очі світилися щирістю і радістю, щоки легко палахкотіли від хвилювання, а усмішка розкривала всі ті емоції, які вона накопичила за час нашої відсутності.

— Емі, я скучила за тобою страшенно, — сказала вона, притискаючи мене до себе. — Я навіть не уявляю, як буду без тебе потім.

Не встигла я переступити поріг кімнати, як Ілларія накинулася на мене з обіймами. Її тепло, аромат трав’яних парфумів і легка теплота, що оточувала її, нагадали мені про всі ті дрібні, але важливі моменти, які ми проводили разом минулого року. Я відчула легке хвилювання, таке знайоме ще з першого дня в Академії, коли кожне спілкування з нею було особливим, майже магічним. Ми бачились не так давно, але відстань і час лише посилили мою прихильність до неї.

Поруч спокійно стояв Аларік. Його руки були складені на грудях, а погляд спокійно спостерігав за нашою зустріччю. Ілларія трохи зупинилась, посміхаючись, а потім повернулася до нього й обійняла. Вони були такі щасливі та закохані, що я вирішила дати їм час трохи разом.

Раптом я зрозуміла, наскільки важливо мати поруч тих, хто підтримує без слів. Такий розподіл пріоритетів мені подобався набагато більше, ніж я могла собі уявити. Мені дуже пощастило, що я маю таких друзів та родину.

Зак не забарився. Він підійшов, поцілував мене і спокійно взяв свої речі, щоб піти до себе в кімнату. Цього року він знову був нашим викладачем, і його присутність додавала відчуття впевненості та порядку. Я тим часом присвятила кілька хвилин Вафельці, яка нарешті підросла і обережно досліджувала навколишній простір. Кожен її рух був настільки милим і граційним, що не можна було не милуватися. Добре, що Фелісії ростуть набагато повільніше, бо це означало, що ми з нею проведемо ще більше часу разом. Вона завжди залишалася загадкою, а тепер стала ще цікавішою — який же вид проявиться у неї з часом?

Щойно я почала розбирати свої речі, в двері постукав Чарльз. Сьогодні він виглядав надзвичайно радісним, його обличчя світилося усмішкою, а погляд був відкритий і дружній. Він обійняв нас по черзі, не забувши приділити увагу кожній з нас, що було дивовижним, адже за роки навчання я звикла до його непередбачуваності, але не до такої щирої теплоти. Мене зацікавила причина цієї зміни його настрою.

— Дівчата, — почав Чарльз із широкою усмішкою. — Ми ж тепер третій курс, найстарші тут. Ще рік — і кожен повернеться у своє королівство, і бачитися ми будемо дуже рідко. Тому потрібно відірватися на повну. Та й ніхто не знає, що станеться з нами в майбутньому, — він підморгнув. — Ми вирішили влаштувати вечірку. Буде вся група, а також деякі викладачі. Зак теж прийде, він уже погодився. Ви ж прийдете? Бо без вас буде не те.

— Звичайно, ми будемо. Пропустити вечірку на честь початку року — найбільша помилка, яку можна зробити під час навчання, — відповіла я, посміхаючись. — Якщо святкувати, то усі разом.

- А мене навіть ніхто не запросив, - буркнув Аларік.

- Друже, я і так знаю, що ти прийдеш, - він похлопав Ріка по плечу. – Тому чекаю вас всіх за дві години в саду.

У нас був час трохи підготуватися, але навіть ці кілька годин були наповнені передчуттям свята і легким хвилюванням. Та дивним скоріше було не це. Чарльз якось змінився. Можливо на нього так повлипав останній рік. Але сумніваюсь.

— Так, з ним щось не так, — тихо сказала Ілларія, беручи Вафельку на руки. — Така поведінка точно не властива Чарльзу. Може, наше демонятко закохався? І цікаво, у кого… Хоча в мене є кілька теорій. Треба перевірити.

— Перестань, яка різниця, що з Чарльзом, — сміялася я, кидаючи в неї подушку. — В тебе все схиляється до романтики. Можливо, він просто радий, що залишився лише один навчальний рік. Давай краще готуватися до вечірки.

- Тоді я піду до себе, - сказав Аларік. – Зустрінемось в саду.

Він швидко поцілував Ілларію та вийшов за двері. Але й мене мучила цікавість. Чи могла якась дівчина справді вкрасти серце Чарльза? Він ніколи не проявляв особливого інтересу до жодної з дівчат Академії. Можливо, він уже має когось у рідній країні, і це просто змінило його настрій. Я спостерігала за ним, намагаючись помітити будь-які деталі — погляд, міміку, жест, тон голосу, — усе, що могло б пролити світло на його таємницю.

Вечірка була справді неймовірною. У саду розклали велике вогнище, на якому смажилося м’ясо, риба, овочі та безліч інших смаколиків. Аромати доносилися ще з входу, і моє шлункове бурчання нагадувало про себе з перших хвилин. Столи ломилися від їжі та напоїв, музика була весела й запальна, танцювальна енергія змушувала ноги самі рухатися. Я відчувала ритм у всьому: у шелесті листя, сміху друзів, блиску вогню на обличчях присутніх.

На вечірці були не лише наші студенти, а й другокурсники та частина викладачів. Серед них я помітила Людмілу, яка прийняла пропозицію директора вести один із предметів. Цікаво, що саме вона викладатиме — це був маленький сюрприз, який додавав інтриги. Директора не було, але я не дивувалася: Крістіна ще не прийняла рішення розповісти Заку правду, тож доведеться продовжувати приховувати її. Сьогодні ж я вирішила відкласти сумні думки: важлива лише радість, сміх і атмосфера свята.

Ми веселилися, сміялися, танцювали. Коли почався повільний танець, я помітила, як складалися пари. Ілларія з Аларіком, Грегорі з Меліссою — це всі і так знали. Себастьян танцював із Ребеккою, Ровена з Матіасом, хоча останні, скоріше, були друзями. І наш Чарльз… він запросив Лулу.

Я аж підскочила від несподіванки, адже решта хлопців танцювала з іншими дівчатами. Я ловила кожну мить: блиск очей друзів, легкі дотики рук, сміх, що рвонувся крізь повітря, вогні вогнища, що відбивалися в очах, створюючи відчуття чарівної магії.

Цей вечір був дивовижним, один із найкращих за останні роки. Хотілося зупинити час, закарбувати цю мить і повторювати її протягом усього навчального року. Проте я розуміла, що в Королівській Академії спокій — рідкість. Особливо коли навколо стільки студентів із особливими здібностями. Та чи впораємося ми з усім, що чекає попереду?