Глава 5

Час йшов, але майже нічого не змінювалося, що з одного боку було добре — життя стало більш передбачуваним, спокійним, стабільним, — а з іншого — якось нуднувато та трохи тиснуло. Я залишалася вдома, тренувалася, проводила час із Заком та своєю родиною.

Кожен день здавався схожим на попередній, і водночас у ньому було щось особливе, маленькі миті щастя, що робили це життя цінним. Ранки починалися з легкої розминки на терасі замку, де свіже повітря та запах сосен допомагали прокинутися. Потім слідували заняття з мечем і магією — поєднання технік, що освоювала упродовж років. Кожен рух, кожен удар був важливим, бо він нагадував мені про те, що навіть у мирні часи ніхто не повинен втрачати пильність.

Марк особисто почав займатися підготовкою Аларіка, пояснюючи, що навчить його справжньому чоловічому бою — бойовій майстерності, яку відчував у ньому ще з дитинства. Дід був вражений, що його правнук обрав шлях воєначальника, а не просто шлях принца чи аристократа.

Мама лише тихо фиркнула, дивлячись на це з легким скепсисом, проте не втручалася. Її увага завжди була непомітною, але присутньою: вона могла сказати одне слово, і це змінювало весь підхід до навчання. Зоріна Драгомір вважалася одним із найкращих бійців у всіх тридцяти п’яти світах, і навчати вона могла лише тих, хто досяг певного рівня. А цей рівень у мене вже був, але брат відставав трохи більше, ніж хотілося б. Його рухи ще не набули тієї точності, яка робить воїна справжнім.

Проте Марк і Аларік знайшли спільну мову. Вони постійно обмінювалися думками, порадами, інколи навіть жартували, і дід навіть жартував, що через тридцять років важко буде знайти кращого воїна, і хлопець точно заслужить посаду воєначальника. Мені залишалося спостерігати за ними й одночасно відчувати легку ревнощі: мені хотілося, щоб брат так само допомагав мені з тренуваннями, а не лише дбав про власну підготовку.

Я все ще думала про те, як натякнути Заку про те, що його мати досі жива. Та він і сам не хотів говорити про це, і кожна моя спроба оберталася мовчазним бар’єром. Тому доведеться тримати цю таємницю, поки не настане слушний час. Якщо він взагалі настане. А поки що я вчилася керувати своїми емоціями і зосереджуватися на тому, що можу контролювати.

Наближався час від’їзду до Королівської Академії, і мене охоплювала невелика тривога. Це мій останній навчальний рік, і зовсім скоро я повернуся у Валорію, готуватися до того дня, коли стану королевою. Хоч до реального володіння троном ще було багато років, знання того, що доля чекає мене попереду, надавало сили і водночас тиснуло відповідальністю. Мої батьки планували передати мені трон лише років через тридцять-п’ятдесят, коли я точно буду готова. Так навіть краще — можна поки не думати про таку величезну ношу.

Та все одно дивно було відчувати це прагнення до влади. Кілька років тому я й уявити собі не могла, що стану королевою, а тепер це бажання розцвітало в мені, переповнюючи серце. Вампіри — дивовижний народ, і я просто не мала права їх підвести. Мені було важливо, щоб мої батьки залишалися поруч навіть тоді, коли я сяду на трон, і сподівалася, що наші стосунки із Заком витримають перевірку часом. Це давало відчуття спокою, такий маленький острівець стабільності в морі невідомого.

Але сьогодні я знову хотіла побути на самоті. Мені потрібно було зосередитися, підготуватися до Академії, переглянути записи боїв, відпрацьовувати нові техніки, проте знову все було порушено. Аларік увійшов у мою кімнату. Його обличчя видавало стурбованість, що одразу насторожило мене. Коли брат так змінювався, це означало або щось, що сталося, або щось, що має ось-ось статися.

— Ріку, все добре? — запитала я. — Щось сталося?

Аларік присів на ліжко, опустивши голову. Він завжди веселий, що бачити його в такому стані було дивно для мене. Але я завжди готова вислухати та підтримати свого брата. Він як ніхто цього заслуговує.

— Я в порядку. Ніби. Хоча щось дивне останнім часом відбувається... — він зітхнув, і я відчула, як його плечі тремтять від напруги. — Демон стає сильнішим, і мені все важче його контролювати. Він набирає силу від моїх емоцій, а останнім часом я дуже заплутався. Постійна небезпека лише йому на руку. Я боюся, що одного разу просто не витримаю. Я хвилююся за Ілларію, бо можу справді їй зашкодити. Я намагалася посміхнутися, хоча всередині відчувала хвилювання.

— Ну справді, навіщо хвилюватись за сестру, — тихо сказала я. — Мені ж нічого не загрожує, бо я не проводжу час із тобою...

— Ти можеш себе захистити, — відповів Рік. — Вампір з чудовою бойовою підготовкою буде сильнішим за некроманта, який не володіє своєю силою. Та і я чую його. Демону не подобається, що я щасливий разом із Ілларією.

Я бачила, що він справді розбитий. Його очі, повні тривоги і внутрішнього сум’яття, говорили більше, ніж слова. Я підійшла і обійняла його. Це мало б допомогти, бо обійми часто творять чудеса — навіть якщо не вирішують усіх проблем, вони дають відчуття підтримки. І справді, Рік трохи розслабився, видихнувши з полегшенням.

— Все буде добре, чуєш? — сказала я, тримаючи його міцно. — Я прослідкую, щоб ти не нашкодив Лії. І думаю, що це не буде потрібно.

Він посміхнувся, хоч і трохи скептично, та його погляд пом’якшав. Ось це вже більше було схоже на того Аларіка, якого я знаю. Та я прекрасно розуміла його страх. Він хвилювався за ту, яку по-справжньому кохає.

— Ти віриш у мене більше, ніж я сам, — зізнався він тихо. — Коли ми помінялися місцями, і тепер ти мене заспокоюєш?

Не вірю в себе, та хоча б у брата я вірила. Але він мав рацію — я справді знала, що він впорається і нікому не зашкодить. Моя підтримка, мої слова і присутність давали йому силу. Або хоча б на якийсь час знімали тягар з його плечей.

Ми сиділи так ще кілька хвилин, тихо слухаючи, як вітер шумить у замкових баштах, як дзвони далекого собору відлунюють у вечірньому повітрі. У цьому моменті, серед тиші і слабкого світла лампи, я зрозуміла: сила — не лише у володінні мечем чи магією. Сила — у довірі, у близьких, у тих, хто може підтримати навіть тоді, коли здається, що світ ось-ось зруйнується.