Глава 5

Час йшов, але майже нічого не змінювалося, що було з одного боку добре, а з іншого якось не дуже. Я була вдома, тренувалася, проводила час з Заком та своєю родиною. Марк особисто почав займатися підготовкою Аларіка, аргументуючи це тим, що він його навчить справжньому чоловічому бою. Та й його вразило те, що онук вирішив потім стати воєначальником. Мама ж лише фиркнула, проте нічого не сказала. Хоч Зоріна Драгомір і вважається одним з найкращих бійців у всіх тридцяти п'яти світах, але вчити їй важкувато. Вона очікує вже певного рівня, який є в мене. Проте, брат вчиться повільніше. Тому Аларік та Марк знайшли спільну мову, повідомивши нам, що через тридцять років точно кращого воїна важко буде знайти, і хлопець заслужить посаду воєначальника. Але було би непогано, якби він справді допомагав мені в цьому. Я все ще думала про те, як натякнути Заку про те, що його мати досі жива, але він навіть не хотів говорити про це. Що ж, тоді доведеться приховувати таємницю від нього, поки не настане слушний час. Якщо він настане.                                                                                          

Наближався час від'їзду до Королівської Академії, і я дуже нервувала. Це ж мій останній навчальний рік, і зовсім скоро я повернусь у Валлорію готуватись до того, що скоро я стану королевою. Але до того часу, коли я посяду трон, ще має пройти достатньо часу. Мої батьки планували передати трон мені лише років через тридцять, коли я точно буду готовою до цього. Але так навіть краще. Я можу поки про це не хвилюватися. Але так дивно, адже ще кілька років тому я навіть думати про таке не могла. А тепер... Тепер я бажаю цього всім серцем. Вампіри - чудовий народ, який я просто не маю підвести. До того ж батьки будуть поруч навіть коли я стану королевою. Сподіваюся, що і наші стосунки з Заком витримають перевірку часом. І від цього мені ставало трошки легше. Але сьогодні я знову хотіла побути сама. Мені потрібно підготуватися до Академії, проте знову, мені не дали цього зробити. Адже на цей раз Аларік увійшов в мою кімнату. І був він якийсь дуже стурбований. Так, значить або щось сталося, або має відбутися.                                                                                                                              

- Ріку, все добре? - спитала я. - Щось сталося?                                                                                           

- Я в порядку. Ніби, хоча щось дивне останнім часом відбувається. - брат присів на ліжко. - Знаєш, ні, не добре. Просто я... - на якусь мить Аларік замовкнув. - Демон стає сильнішим, і мені все важче його контролювати. Він набирається сил від моїх емоцій, а останнім часом я дуже заплутався. До того ж ця постійна небезпека лише йому на руку. Я боюся, що одного разу просто не витримаю. Я хвилююся за Ілларію, адже справді можу їй зашкодити.                                                                                                     

- Ну справді, навіщо хвилюватись за сестру. - посміхнулась я. - Мені ж взагалі нічого не зашкоджує, адже я не проводжу час з тобою.                                                                                                                  

- Ти можеш себе захистити. - відповів Рік. - Вампір з чудовою бойовою підготовкою буде сильнішим за некроманта, що не володіє своєю силою. Та і я чую його. Демону не подобається, що я щасливий разом з Ілларією.                                                                                                                                             

Я бачила, що він справді розбитий, тому підійшла і обійняла його. По ідеї, це мало би допомогти. І справді, Рік трохи розслабився. Однак це не вирішить його проблем. Я не знаю наскільки важко стримувати демона, але можу уявити. Та й підтримка ніколи не буває зайвою. Йому потрібно розслабитися.                                                                                                                                                   

- Все буде добре, чуєш? - сказала я. - Я прослідкую, аби ти не нашкодив Лії. Та й думаю, що це і не буде потрібно.                                                                                                                                                  

- Ти в мене віриш більше, ніж я сам. - посміхнувся він. - Коли це ми помінялися місцями і ти мене заспокоюєш?                                                                                                                                                   

Не вірю в себе, то хоч в брата повірю. Але він має рацію, я справді знаю, що він впорається з усім та нікому не зашкодить...