Глава 2

Не тільки мати займалась моїм навчанням, а ще й батько, адже мою магію потрібно розвивати.  Виявилось, що він володіє своїм даром в ідеалі, і є одним з найкращих вчителів. Він ж навіть моїм мамі викладав "Теорію практики здібностей", і власне саму практику. Так вони в свій час і познайомилися ближче. Нехай, боєць він не найкращий, проте в магічній дуелі я би не довго вистояла. Навіть менше, ніж проти матері в битві. Коли я дізналась, який насправді дар мого батька, то трохи почала боятись. Це ж треба бути таким улюбленцем Долі. Та Джейкоб Драгомір його розвивав, приховуючи від інших. Для багатьох король мав лише телепортацію та стихію повітря. Сильний дар, проте нічого особливого. Але дізнавшись правду, кожен його оминатиме. Яке ж щастя, що він мій тато, а тому точно не стане моїм ворогом.                                                                                                                                                   

- Добре, зараз ми вчитимемося блокувати мою силу. - сказав він. - Почнемо з одного аспекту магії, а потім усю повністю.                                                                                                                                        

- А це взагалі можливо? - я підняла одну брову.                                                                                            

Я бачила, що мама та Аларік ледве стримують сміх, адже на них чекатиме і справді досить цікаве видовище. Ну та, їм то куди легше зараз. А як вирубити чотири стихії та магію темряви? Так, в мого батька настільки потужний дар. Тому в мене майже немає шансів проти нього, навіть якщо він мені піддасться.                                                                                                                                                       

- Не бійся, я лише викличу невеликий вогник. - пояснив він. - Твоя воля має бути сильнішою за мою зараз. Почнемо з цього.                                                                                                                                   

Він підніс руку, і над нею спалахнула невеличка кулька, яка переливалася різними кольорами. Я потягнулася своїми відчуттями до неї, аби прибрати джерело живлення магії. І як би сильно я не намагалася, проте, нічого не сталося. Вогник ж ніби насміхався наді мною. Я спробувала ще раз, і ще. Але це нічого не дало. І я починала злитися. В мене абсолютно нічого не виходило, і тато лише даремно витрачає свій час на мене.                                                                                                               

- Спокійніше, доню. Контроль над своїми емоціями - найголовніше в розвитку свого дару. - сказав батько. - Просто більше зосередься.                                                                                                              

Я намагалась згадати про щось хороше, аби заспокоїтись. Виходило не дуже добре, проте я справді старалась. Хоча багато було приємних подій, однак зараз вони чомусь не приходили на думку. Ще пару невдалих спроб змусили мене добряче розізлитись. Я готова була зараз вже провести тренування, аби випустити пар. І мама би мені в цьому допомогла. До речі було так дивно дивитись на своїх батьків, що на вигляд мали років двадцять п'ять. Часом, я забуваю, що їм вже за сорок. У вроджених вампірів є особливість, ми можемо зупиняти старіння і відновлювати його в будь-який час. Хтось це робить в п'ятнадцять, а хтось в шістдесят. От я зупинюся на двадцяти, як і Зак. Колись і мої діти будуть дивуватися цьому. Але сорок років це вже ж не так і багато. І як батьку вдалося так освоїти власну силу?                                                                                                                                                                  

- Не виходить абсолютно нічого. Я не можу навіть зосередитися на своїй магії. - сказала я. - Це не моє. Можливо ця магія мала дістатися комусь іншому.                                                                                          

- Ти говориш прямо як твоя мама. - розсміявся тато. - Ти знаєш, вона теж не вірила в себе, коли вчилася розвивати свою магію.                                                                                                                       

- Або Джейкоб, коли ми тренувалися. - посміхнулась йому вона.                                                                

Вони вже стільки років разом, а ще досі кохають один одного так, ніби тільки зараз зустрілись. Чи буде і в мене так само? Ще зарано говорити про таке, адже ми з Заком лише почали зустрічатися, та я би хотіла, аби все склалося саме так.                                                                                                               

- Тому ніколи не варто здаватися. - продовжив тато. - Все вийде, варто лише не припиняти намагатися.