Розділ І

Не так я собі уявляла початок літа. Зовсім інакше. У моїх уявленнях усе мало бути теплим, сонячним, наповненим безтурботністю й маленькими радощами, що залишаються у пам’яті назавжди. Я стільки разів малювала в уяві картини цих днів: ранкове світло, що м’яко пробивається крізь вікно моєї кімнати у палаці, запах квітів у садах Валорії, дзвінкий сміх брата, який завжди вмів розвеселити мене.

Мені завжди здавалося, що канікули перед останнім навчальним роком мають бути особливими. Останні канікули у статусі студентки, перед тим, як я почну по-справжньому готуватися до ролі королеви. В моїй голові все було ідеальним.

Моє життя змінювалося — не так давно я дізналася, хто мої справжні батьки, і цей факт сам по собі перевернув мою свідомість, змусивши переосмислити минуле. Але попри все я вірила: майбутнє літо стане для мене тихою гаванню перед бурею, подарує мені шанс відпочити й відчути тепло родини, яке я так цінувала.

Я уявляла, що воно складатиметься з безкінечних прогулянок у садах Валорії, де кожна стежка дихала історією нашого роду; тренувань із мамою, що завжди була для мене прикладом сили й мудрості, її погляд міг водночас і надихати, і вимагати більшого; та спільних вечорів із татом, який умів розвіяти будь-які сумніви одним жартом чи доброю історією. Я мріяла про сміх, розмови до світанку, легкі хвилини щастя.

У моїх мріях поряд завжди був брат, надійний і незламний, той, хто тримав би мене за руку, навіть коли світ валився. А десь далеко — друзі, чия підтримка відчувалася навіть крізь відстань, крізь інші світи. Я була певна, що ми знайдемо спосіб зустрітися всі разом, як раніше, і тоді нічні розмови та плани на майбутнє стануть тією ниткою, що з’єднає наше минуле й майбутнє. Мої прийомні батьки будуть часто навідувати мене, і ми матиме тисячі щасливих моментів.

Я мріяла дізнатися більше про традиції вампірів, адже зовсім скоро доведеться жити серед них постійно. І це мало стати ще однією пригодою, ще одним кроком у майбутнє, яке, як я вірила, буде світлим. Я справді хотіла цього, мати таке майбутнє.

Але все стало інакше. Так, як я не могла уявити навіть у своїх найгірших кошмарах. І від цього хотілось закритись від всього світу. Літо почалося з того, що мої прийомні батьки померли. Я дізналась про це в той же день. І це знищило мене зсередини. 

Коли ми з братом вирушали до Валорії, я була сповнена надії. Я повторювала собі, що найстрашніше вже позаду: Максиміліан був знешкоджений, небезпека відступила. І хоча ворогів у будь-якої королівської родини завжди вистачає, я щиро вірила, що ми впораємося.

Я навіть дозволяла собі планувати, як проведу цей час. Щоранку хотіла зустрічати світанок у саду, відчуваючи прохолодну росу під босими ногами. Хотіла гуляти з Заком, який відтоді, як ми почали зустрічатися, став для мене не лише коханим, а й надійним другом, моїм спокоєм і моєю впевненістю.

Я була абсолютно спокійна поруч із ним. Його присутність означала стабільність і захист. Батьки прийняли його тепло: тато навіть пожартував, що я знайшла собі «найкращу пару з можливих». Це було так природно, так правильно. Зак був не лише вампіром і випускником Академії Непростих, він був сином їхніх давніх друзів. І я, мабуть, уперше в житті відчувала справжнє щастя.

Зак умів бачити мене наскрізь. Він відчував мій настрій, навіть коли я намагалася приховати біль чи втому за усмішкою. Для нього я була не титулом, не спадкоємицею престолу — просто собою. Я ловила себе на думці, що, можливо, колись він сидітиме поруч зі мною на троні. Але щоразу зупиняла ці думки, кажучи собі: рано.

І все ж цей світ зруйнувався в одну мить. Ще вчора я жила своїми мріями. І навіть попри щоденну небезпеку вважала своє життя ідеальним. Проте все змінилось. В найгіршу сторону.

За день до приїзду Рейгазів у палаці з’явився Реджинальд. Його обличчя було напруженим, і я одразу зрозуміла: щось сталося. Коли він приходив особисто, це ніколи не було добрим знаком. І коли пролунали його слова, земля під ногами зникла.

Будинок згорів. Мої прийомні батьки загинули. І ще жахливіше — їх убили ще до того, як почалася пожежа. Хтось зміг обійти усі заходи безпеки. Скоріше за все це були зрадники. Найстрашніше, що вони весь час серед нас.

Я не пам’ятаю, як опустилася на коліна. Як мої руки затремтіли, як подряпини з’явилися на долонях від стиснутих кулаків. Усе це було схоже на кошмар, у який я відмовлялася вірити. Люди, що дали мені тепло, любов і відчуття дому — їх більше не було. Легіон забрав у мене їх. Легіон, якого довгий час вважали лише страшною казкою, виявився реальною загрозою.

Горе обпікало зсередини. Та разом із ним народжувався гнів. Він зростав щодня, заповнюючи кожну клітину мого тіла. Хотілось знищувати все на своєму шляху. Винні мають понести покарання. Найгірше, яке тільки можна уявити.

Я стояла на згарищі нашого дому. Повітря було просякнуте димом, під ногами хрустіли уламки й обвуглені дошки. Не залишилося нічого, що нагадувало б про колишнє життя. Лише чорний попіл. Жодної речі, жодної деталі. І тіл теж не було — метаморфи після смерті перетворюються на птахів. Але мати була людиною. І ця несправедливість, ця відсутність навіть прощальної миті, розривала мене навпіл.

Я вдивлялася у зруйновані стіни й бачила минуле. Ось тут був наш старий стіл, за яким ми всі разом вечеряли. Тато розповідав смішні історії, мама лагідно поправляла йому сорочку. А ось тут — диван, на якому ми годинами сиділи, читаючи чи дивлячись на грозу за вікном. Ці спогади вдаряли болючіше за будь-які слова. Я стискала зуби, аби не закричати, сльози застилали очі.

Раптом теплі руки обійняли мене. Зак. Він був моїм прихистком, моєю опорою. Я розвернулася й пригорнулася до нього, дозволяючи собі вперше за ці дні розплакатися так, як насправді хотіла. Якби не він, я б зламалася остаточно.

— Дякую, що ти є, — прошепотіла я, хоча губи тремтіли. — Мені зараз як ніколи потрібна твоя присутність. Я не знаю, що би робила без тебе. І сюди… я би не змогла приїхати сама.