Глава 11

В одній кімнаті ми зібралися всі разом: я, Зак, Лія з Ріком, які щойно помирилися після чергової безглуздої сварки, Мелісса з Грегорі, а також Пауелл і Натаніель. Атмосфера була важкою, напруженою до краю. У повітрі віяло страхом і тиском невідомості. Ми сиділи у тісному колі, майже не рухаючись, наче від кожного нашого слова чи жесту могло залежати життя інших.

Ніхто не знав, чого очікувати далі. Ми бачили вже достатньо смертей, зрад і несподіваних нападів, щоб усвідомлювати: найстрашніше ще попереду. І все ж таки ми були готові діяти. Не тому, що мали вибір, а тому, що від нашої рішучості залежали сотні інших життів.

Найважче було чекати. Це очікування, вимучене й нестерпне, розривало зсередини. Я відчувала, як пальці судомно стискають підлокітники крісла, хоча я й намагалася цього не показувати. Найгірше — безсилля перед невідомим. Адже ми навіть не знали, як і де може з’явитися Максиміліан наступного разу. Його непередбачуваність робила нас слабшими, а його — сильнішим.

Ми перевірили запахом усіх присутніх у кімнаті. Це вже стало звичною процедурою, і кожен із нас мовчки підкорявся їй, розуміючи, що інакше не можна. Полегшення було майже відчутним: усі тут були справжніми. Але навіть ця перевірка вже не давала гарантій. Ми чудово усвідомлювали, що лише питання часу, коли Максиміліан навчиться підробляти і запах. Він був надто хитрим і небезпечним, щоб залишатися на місці.

— Тоді далі доведеться користуватися питаннями, — промовив Натаніель, зосереджено дивлячись у підлогу. — Тими, на які можуть відповісти лише близькі. Паролі, кодові слова, спогади, відомі лише нам.

Усі мовчки погодилися. Це був єдиний вихід. Та що далі? Викладачі мали непомітно перевіряти студентів на парах, спостерігати за їхньою поведінкою. Ми ж отримали завдання перевірити гуртожиток. План здавався відчайдушним, майже нереальним. Але іншого у нас не було. Іноді найслабший шанс краще, ніж зовсім нічого.

Після зборів я вирішила трохи прогулятися. Усвідомлювала, що це небезпечно, але залишатися в кімнаті більше не могла. Стіни давили, думки плуталися, а тривога наростала, наче хвиля перед бурею. Я мусила вдихнути трохи свіжого повітря.

На всяк випадок я сказала Заку, куди йду. Він знав, де мене шукати, і це давало мені відчуття захищеності. Я знала: якщо щось трапиться, він почує й прийде. Ця думка гріла мене більше за будь-які заклинання.

Я йшла повільно, вдивляючись у темні алеї саду, де ліхтарі відкидали довгі тіні, схожі на привидів. Листя тихо шелестіло від вітру, а повітря було прохолодним і пахло вологою землею. Саме тут, у тиші, я почала замислюватися про майбутнє.

Що буде далі? Я закінчу третій курс, і тоді мені доведеться повернутися у Валорію. Я — спадкоємиця трону, і цей тягар неминучий. Там чекатимуть обов’язки, політика, інтриги. А що ж буде з нами із Заком? Чи зможе він залишити все й поїхати зі мною? Чи дозволять йому мої радники? Чи зможе він жити у світі, де на кожному кроці пастки й змови?

Я зупинилася, намагаючись прогнати ці думки. Занадто рано. Ми й самі ще не знаємо, чи взагалі доживемо до того моменту. І все ж серце стискалося від страху втратити те щастя, яке нарешті стало моїм.

З цими думками я навіть не одразу помітила, що в саду є хтось ще. Постать виринула з темряви настільки несподівано, що я різко завмерла. Серце закалатало швидше. І тут я побачила його. Зак.

Моє перше відчуття було полегшенням, але щось одразу здалося дивним. Його очі. Вони виглядали інакше. Холодніші, чужі. Це відчуття дежавю пройняло мене до кісток. Усе було надто схоже на ту ніч, коли я зіткнулася з перевертнем у тілі Грегорі. Я спробувала всміхнутися, хоча всередині вже здіймався шторм.

— Привіт, — сказав він рівним тоном. — Ти як тут?

— А ти ж мав бути зайнятий, — відповіла я, намагаючись приховати недовіру. — Чому ти зараз тут?

— Звільнився раніше, щоб провести час із тобою, — його усмішка була занадто правильною, занадто ідеальною. — Навіщо мені робота, коли є така чудова дівчина?

Мене пронизало холодом. Це був не він. Зак ніколи не змінював плани так раптово. Це не його стиль. Я знала свого хлопця надто добре. Я глибоко вдихнула. І все стало ясно. Запах. Не мій Зак. Перевертиш.

Миттєво витягнувши кинджал, я завдала удару. Але в останню секунду він відскочив убік із неймовірною швидкістю. Його рухи були впевненими, відточеними. Він дістав ніж, і в його очах спалахнула зловісна іскра.

Я відчувала кожен його рух, кожен подих. Він не просто оборонявся — він атакував. І робив це так вправно, ніби весь цей час тренувався тільки для цього моменту. Чи це були особливості Легіону? Їхня темна сила, що посилювала навіть слабких?

Я почула кроки. Зак був уже близько. Та на мить я відволіклася, і цього вистачило. Перевертиш завдав удару, й біль пронизав мене. Я впала на землю, готуючись до наступного удару, від якого вже могла не врятуватися.

Але він так і не настав. Хтось із силою відкинув його вбік. Переді мною стояли Зак і Аларік. Вони схопили перевертня так міцно, що той не міг вирватися. Він лише дико сміявся, його очі божеволіли від ненависті.

— Легіон переможе! — кричав Максиміліан. — Ви лише відтягуєте час своєї смерті!

Його крик розривав тишу саду, змушуючи мене тремтіти не від страху, а від усвідомлення, наскільки він вірив у свої слова. Але його час свободи закінчився. Зак ударив його, і Перевертиш знепритомнів. Це було жорстоко, можливо, навіть надмірно для представника королівської родини, та зараз усі знали: вибору немає. Максиміліану висунуть підозру, почнеться офіційне розслідування. Хоча всі чудово розуміли, який буде його фінал.

Зак підійшов до мене й міцно притягнув до себе. Його обійми були теплими, справжніми. Тими, які ні з чим не сплутаєш. Я би легко впізнала, що це він. І саме з ним мені було неабияк комфортно.

— Як добре, що ти в порядку, — його голос тремтів. — Я так хвилювався за тебе. Боявся, що можу не встигнути… і щось трапиться.

Я вдихнула його запах, справжній, рідний. І зрозуміла: доки він поруч, зі мною все буде добре. Ми впіймали Максиміліана. Здавалося б, найгірше позаду. Але щось глибоко в мені шепотіло: це лише початок. Легіон не відступить. І попереду нас чекає набагато страшніше.