Глава 10

В той же день я наважилася поговорити з Грегорі стосовно того, що між мною і Заком усе стало серйозним. Мені потрібно було це зробити одразу, інакше відчуття провини б задушило мене. Ми ж так недавно розійшлися, й хоч між нами залишилися лише уламки того, що колись можна було назвати стосунками, я все одно боялася його реакції. Адже, ким би ми не були одне одному зараз, у минулому нас пов’язувало надто багато.

Я довго збиралася з думками. Перебирала в голові сотні варіантів, як розпочати цю розмову. Уявляла найгірші сценарії: раптом він розсердиться, скаже щось образливе, почне звинувачувати мене у зраді? Адже все відбулося так швидко, що навіть для мене це виглядало дещо несподівано. Та зрештою я зібралася з духом.

— Грегорі, — почала я, коли ми залишилися вдвох у коридорі після тренування. — Є дещо, що я мушу сказати.

Він підняв на мене очі. У його погляді не було ні холоду, ні агресії, лише спокійна цікавість. Це додало мені впевненості. Можливо все навіть буде добре, і наші стосунки не погіршяться. Ми зможемо залишитись друзями.

— Я зустрічаюся із Заком, — видихнула я, мовби вирвала з себе важкий камінь.

Декілька секунд він мовчав, уважно вдивляючись у мене, ніби перевіряючи, чи я серйозна. Я вже готувалася до хвилі докорів… але замість того він тихо всміхнувся.

— Я так і думав, — сказав Грегорі. — Не хвилюйся, Емі. Між нами все й так було приречене. Ти не винна. До того ж… — він відвів погляд убік, і я помітила легкий рум’янець на його щоках. — Мені подобається Мелісса.

Я мало не розсміялася від полегшення. Усе виявилося набагато простіше, ніж я собі уявляла. Жодних звинувачень, жодних образ. Лише щира радість за мене. Це було неочікувано, але так правильно. І в ту мить я вперше за довгий час відчула, що якийсь шматок минулого нарешті відпустив мене. Однією проблемою менше.

- Тобто, ми зможемо залишитись друзями? – тихо запитала я.

- Звичайно. Тим паче, що ми розійшлись. Ти можеш зустрічатись з ким завгодно, - впевнено сказав Грегорі. – Але я радий, що це саме Зак. Він найкращий варіант.

- Дякую, - я йому посміхнулась. – Сподіваюсь, що в тебе з Меліссою теж буде все чудово.

- Будемо на це сподіватись, - розсміявся хлопець.

Я потягнулась та обійняла Грегорі. Але це був лише дружній жест, нічого більше. Я думала, що між нами буде якась незручність, але ні, все було просто чудово. Я отримала ще одного чудового друга.

Академія тим часом жила в атмосфері постійного страху. Здавалося, тижні розтягнулися в нескінченність. Ми планували провести перевірку вже наступного дня після розмови з Крістіною, але минуло три тижні, перш ніж це стало можливим. Причина була очевидною: напади, вибухи, дивні аварії — усе це паралізувало наше життя. Ми весь час жили, наче на пороховій бочці. Ніхто не знав, де і коли знову вдарить ворог.

Студенти нервували, тренування ставали дедалі важчими, дисципліна слабшала. Усі були на межі своїх можливостей, але водночас усвідомлювали, що іншого виходу немає. Ми мали вистояти. І ми мали знайти Максиміліана.

Можливо, він був не єдиним агентом Легіону тут, у стінах Академії. Ідея ця лякала найбільше. Адже якщо ворогів кілька, то ми не просто переслідуємо одного зрадника — ми живемо у пастці.

Щоб підстрахувати нас, Пауелл усе ж вирішив розказати Заку частину правди. Не все, звісно, бо деякі таємниці було надто небезпечно відкривати, та й я сама все ще берегла страшний секрет про Крістіну. Але тепер я відчувала трохи більше спокою: поруч був Зак, і він готовий був допомогти в усьому.

Попри тривоги, у ці три тижні я була по-справжньому щаслива. Ми із Заком проводили майже кожну вільну хвилину разом. Він виявився саме таким хлопцем, про якого мрієш уночі й прокидаєшся з усмішкою. Турботливий, уважний, сильний. Він умів слухати так, ніби світ зупинявся в ту мить, коли я говорила. І саме з ним я вперше відчула, що мої крила не обтяжують мене, а дарують свободу.

Тим часом життя в Академії продовжувало вирувати. Аларік та Ілларія, як завжди, влаштовували свої нескінченні сварки. За ці три тижні вони розходилися і сходилися щонайменше чотири рази. Зараз вони знову не розмовляли, проте всі вже звикли до їхнього буремного «танго» і лише посміхалися, спостерігаючи збоку.

Найбільшою несподіванкою для всіх стала пара Мелісси й Грегорі. Вони почали зустрічатися так раптово, що ніхто спершу не повірив. Але Мелісса змінювалася на очах. Її колись різкий характер поступився місцем м’якішій, теплішій стороні. В її очах палало щастя, якого раніше я в ній ніколи не бачила. І я щиро раділа за них обох.

Але всім нам було зрозуміло: якщо ми не впораємося з Максиміліаном, то жодне щастя не триватиме довго. А тому ми маємо зберегти те абсолютне щастя, яке нам вдалось так важко отримати.

День перевірки настав. Атмосфера в Академії була напруженою до краю. Пауелл організував усе з максимальною чіткістю: студентів поділили на групи по двадцять осіб, і кожна група мала здавати кров (чи її еквівалент у тих, хто мав іншу природу) для перевірки на Чорну Кров.

Я відчувала, як у мене напружуються всі м’язи, щойно перша група зайшла в зал. І вже за кілька хвилин мої відчуття спрацювали. Той самий запах. Їдкий, неприємний, наче змішаний із залізом і гниллю. Я ледь не крикнула, що це він, але щось мене зупинило.

А згодом зрозуміла чому. Бо той самий запах я відчула й у другій групі. І в третій. І далі, у кожній наступній. Це було неможливо! Ми знали, що перевертень у нас один. Один! То чому ж запах був у всіх?

Я нервово зустрілася поглядом із Заком. У його очах відбивалася та сама розгубленість. Ми обоє розуміли: щось пішло не так. Це був або злий жарт, або чиясь ретельно продумана пастка.

Коли остання група вийшла, я ледве трималася на ногах. Зак підійшов і міцно обійняв мене, ніби намагаючись відгородити від усіх цих страхів. Його тепло додало сил, але відповіді ми так і не мали.

— І які результати? — суворо запитав Пауелл, поглядом ковзаючи між нами.