Грегорі

Зак почав зустрічатися з Емі. Вони так довго до цього йшли, і я справді був щасливий за них. Але з іншого боку було дуже сумно, адже ми все-таки були парою раніше. Проте ці стосунки з самого початку були приречені на провал, і ми цього не розуміли. Та тепер я відчував, що життя дає мені шанс обирати самому.

Я довго сидів у залі сам, спостерігаючи за всім і намагаючись зрозуміти, що ж насправді відчуваю. Моя думка постійно поверталася до Мелісси. Я вже міг не боятися своїх почуттів, не думати, що вони неправильні чи заборонені. Вона мені подобалася по-справжньому. І я хотів бачити її посмішку щодня, чути її саркастичні фрази, які завжди викликали у мене сміх, та просто обіймати її.

Інколи мені здавалося, що десь глибоко в ній живе маленька дівчинка, яка відчайдушно хоче тепла, уваги і щирих обіймів. І було так дивно усвідомлювати, що ці ніжні, майже дитячі пориви я асоціюю з Меліссою де ЛаФельт – тією самою, яка на першому курсі відверто ненавиділа мене. Хіба я міг подумати, що колись відчую до неї щось таке сильне?

Не так давно я дізнався правду про її життя в Еллеоні, про всі труднощі та самотність, що її переслідували. Тепер я хотів показати їй, що таке бути дійсно підтриманим, мати близьку людину поруч. Вона заслуговує на це, як ніхто інший. А у мене хоча б була можливість стати тією людиною. Саме з цими думками я ледве дочекався кінця пар, щоби підійти до неї і поговорити.

Зібравшись із силами, я постукав у двері Мелісси. Вона майже одразу відчинила, і я вкотре замилувався дівчиною. Її очі… Чому я раніше не помічав, наскільки вони прекрасні? Її погляд був живим, сповненим гостроти, але одночасно й чутливості. А її манера поводитися – впевнена, іноді саркастична – завжди мене зачаровувала, хоч іноді могла дратувати.

– Грегорі? Ти прийшов до мене? – здивовано спитала вона. – А що ти тут робиш? Сумніваюся, що заблукав.

– Хочу поговорити з тобою. Дозволиш увійти? – спитав я.

Вона кивнула, і я ступив у кімнату. Реббеки не було, і я не наважився присісти, бо підбирав слова. У голові все крутилося і плуталося, ніби мій розум намагався одночасно скласти сотні думок у єдине повідомлення. Та Мелісса, як завжди, все зрозуміла без слів. Її чуттєвість завжди мене дивувала, а тепер стала моєю підтримкою у найважливіший момент.

– Що ж відбувається в Академії? Всім захотілось раптової романтики? – вона легко фиркнула, намагаючись виглядати байдужою. – Та ніби ще не весна, не пора кохання. Дай вгадаю, ти ще досі кохаєш Емі. А вона ж тепер із Заком. І це може стати проблемою. Зараз ти хочеш пожалітись мені, бо я маю тебе зрозуміти?

Я ледве стримав сміх. Вона намагалася виглядати байдужою, але я бачив біль, що ховався під маскою сарказму. Її очі трохи звузилися, губи підтиснулися – і це було мило і тривожно одночасно. Я бачив, як її внутрішній світ бореться зі страхом бути пораненою знову, і це змушувало мене ще більше цінувати момент.

– Насправді не в Емі, а в тебе, – промовив я, намагаючись говорити повільно, щоб слова дійшли до її серця. – Я закоханий у тебе. І коли я помирав, саме думка про тебе тримала мене. Ти повернула мене до життя, першою дізналася про секрет і завжди підтримувала.

Я присів поруч із нею, взяв її за руку, відчуваючи, як пальці тремтять, але тримаються один одного. Це був неймовірний момент, який не хотілось порушувати.

– Меліссо де ЛаФельт, я закоханий в тебе, - ще раз повторив я.

Вона застигла, очі широко розкриті, ніби намагалася впоратися зі словами, що пролунали. Дівчина ніби не могла повірити, що я справді це зараз кажу. Але це саме те, що я відчував. Мене не просто тягнуло до неї. Це були справжні почуття.

– Я теж… – прошепотіла вона шоковано. – При чому дуже давно.

Я не вірив своєму щастю. Серце билося шалено, а навколо здавалося, що час зупинився. Я нахилився і поцілував її. Легкий дотик губ став потужною хвилею радості, спокою та теплоти, що розлилася по всьому тілу. Сівши на ліжко, вона опинилася в моїх обіймах.

У цей момент все інше перестало існувати: розмови, правила, минулі образи. Єдине, що мало значення – це ми і цей щасливий момент. Відчуття, що нарешті знайшов своє місце поруч із людиною, яка для тебе важлива, було неповторним.

Ми сиділи разом, притиснувшись одне до одного, мов нічого й не було. Я міг відчути тепло її дихання, серцебиття, маленькі поштовхи страху і радості. Кожна мить ставала частиною нашої історії. Нарешті ми були разом, і тепер все інше не мало значення.

Навіть тиша була приємною. Я знав, що це тільки початок, і попереду буде багато викликів і моментів сумніву, але зараз я міг дозволити собі бути щасливим. Мелісса, за якою я так довго спостерігав, яку так довго хотів зрозуміти, була поруч. І це відчуття… це відчуття безцінне.

Я міг бачити, як її очі блищать у світлі, що пробивається крізь штори, і раптом зрозумів: більше нічого не потрібно. Всі страхи, сумніви, минуле – залишилися позаду. Лише ми і наше перше справжнє «ми».

Ми обіймалися довго, сміялися тихо, доторкаючись один до одного. У світі, де все завжди мало сенс і правила, нарешті з’явилася маленька, справжня втіха – відчуття, що нарешті можна бути собою поруч із тим, кого любиш. І саме це робило все інше неважливим.

Кожна дрібниця в кімнаті – запах книг, теплий промінь сонця, легкий шепіт гірлянд – ставала символом нового початку. Ми розмовляли тихо, ділилися сміхом і маленькими секретами, що ще недавно були немислимі. І я розумів: навіть найтемніші дні більше не страшні, бо вона поруч. Ми створювали свою власну теплу реальність, і це відчуття було незрівнянним з будь-якими святами, подарунками чи балачками про минуле.

Мелісса тихо видихнула, притулившись до мене, і я відчув, як її серце б’ється у такт моєму. Це був момент абсолютної довіри, взаємності і щастя. Ми вперше дійсно були разом, без масок, без ролей, просто дві людини, які нарешті знайшли одне одного.