Глава 9

Мати Зака жива.

Я повторювала цю фразу в голові знову і знову, та свідомість уперто відмовлялася її приймати. Неможливо. Абсурд. Усі ж вважали Крістіну мертвою, навіть сам її син. Вона стільки років приховувала своє існування, зуміла обдурити весь світ — і тепер сиділа переді мною, жива, сильна, впевнена. Директорка Академії.

Мене мучило лише одне питання: скільки людей ще знають? Невже Пауелл? Можливо, ще хтось із викладачів? Але більшість, мабуть, і гадки не має. І найгірше, що тепер я — частина цієї брехні. Мене ніхто не питав, чи хочу я носити такий тягар, але я дала слово. І тепер мушу його тримати.

Тільки як я маю з цим жити? Як дивитися в очі Натаніелю чи самому Заку? Як співчувати йому, знаючи, що його мати — жива, та просто приховує правду? Я не акторка, у мене завжди все написано на обличчі. Я можу вдавати байдужість чи впевненість лише кілька хвилин, але не місяцями. Хіба що він ніколи прямо не торкнеться теми сім’ї… хоча, знаючи Зака, сумнівно.

Попереду нас чекав захід. Через два дні ми мали зібрати студентів, щоб викрити Максиміліана. Я пообіцяла допомогти, і це давало хоч якусь віддушину: принаймні була мета, завдання, на яке можна сконцентруватися.

Тому, попрощавшись із Крістіною, я поспішила залишити її кабінет. Занадто некомфортно було перебувати поряд із жінкою-примарою, яку всі вважали давно загиблою. Це відчувалося неприродно, майже блюзнірськи.

На дворі вже опустилася ніч. Темне небо вкрилося розсипом зірок, а прохолодне повітря освіжило легені. Академія в тиші виглядала ще величнішою, майже загрозливою. Вежі відкидали довгі тіні, а десь у глибині саду чути було спів нічних птахів. Я стояла кілька хвилин нерухомо, вдихаючи запах нічної роси й сирих каменів. Усередині вирувала паніка, від якої хотілося бігти куди завгодно, тільки не залишатися самій із думками.

Чи буває у вампірів паніка, подумала я раптом і мало не розсміялася. Звісно, буває. Адже попри силу й безсмертя ми залишаємося живими істотами, зі страхами й болями. А сьогодні я зустріла не просто таємницю — я зустріла минуле, яке ніколи не мало б ожити. І це минуле, що повернулося в плоті та крові, тримало мене у своїх лещатах.

Я зробила кілька кроків до головних дверей і… зіткнулася із Заком. Майже влетіла в нього. Його червоні очі злегка звузилися від подиву, на обличчі з’явився вираз несподіваної тривоги.

— Ти? — прошепотів він. — Що ти тут робиш так пізно?

Я відвела погляд, намагаючись приховати хаос усередині. Тільки б він не заглянув у мої думки! Якщо він успадкував хоча б частинку ангельських здібностей матері, то мені кінець. Але навіть без надприродних сил Зак завжди занадто легко бачив мене наскрізь.

— Ти в порядку? — спитав він уважно. — Бо виглядаєш так, ніби щойно побачила примару.

Я лише кивнула. Мовчання було єдиним порятунком: правду я сказати не могла, а брехати йому — ще гірше. Усередині мене зароджувалася ледь стримувана лють на Крістіну. Вона змусила мене приховувати від її власного сина те, що він має право знати. І чим довше я дивилася на нього, тим сильніше душив цей секрет.

— Ти вся тремтиш, — додав він тихо.

І перш ніж я встигла щось заперечити, Зак зняв куртку й накинув її мені на плечі. Тепла тканина огорнула, і я вдихнула його запах. Ніщо на світі не могло зрівнятися з цим ароматом — він був унікальним. Суміш м’яти, лаванди й чогось незбагненно рідного. Моє серце зрадницьки підскочило, а в голові промайнула небезпечна думка: може, все було б простіше, якби він і справді вмів читати думки? Тоді б не довелося прикидатися.

— Вампіри не мерзнуть, — посміхнулася я, намагаючись відвести розмову вбік.

— Можливо, але деякі речі залишаються у звичках, — відповів він спокійно. — До того ж, тобі ця куртка пасує. Тільки не думай, що я її подарую.

Його усмішка розтопила залишки мого опору. І все ж я мовчала. Бо справа була не тільки в таємниці Крістіни. Мене лякали власні почуття. Те, що я приховувала навіть від себе. Зак притягував мене, як полум’я метелика. Саме через це мої стосунки з Грегорі зруйнувалися. Ми обоє відчували симпатію до інших, і це не можна було більше заперечувати. І тепер він стояв переді мною так близько, що варто було лише простягнути руку…

— Зак, я… — почала я, та він перебив.

— Я знаю, що ти розійшлася з Грегорі, — його голос став тихішим, майже шепотом. — У цій Академії важко приховати щось надовго. І ще я знаю, що ти відчуваєш, коли бачиш мене. Завжди знав. Просто чекав, коли ти зізнаєшся собі сама.

Я вдихнула так різко, ніби мене вдарили в груди. Він і справді казав, що ми рано чи пізно з ним розійдемось. Зак часто натякав, що саме він ідеальна пара для мене. І найстрашніше те, що тепер я йому вірила.

— Це… неправильно, — видушила я.

— Чув уже це, — всміхнувся він. — Але минулого разу ми просто втекли від власних почуттів. Тепер не хочу більше ховатися. Емі, весь цей час ти не йшла з моїх думок. І чесно? Я був готовий убити Грегорі. Але потім змирився, думаючи, що тобі з ним добре. Хоча залишитися осторонь не міг, — його пальці ніжно обхопили мою руку. — Ти не уявляєш, що я відчув, коли дізнався, що ви більше не разом. Я ледве стримався, щоб одразу не побігти до тебе.

Він дивився на мене з такою відвертістю, що я більше не могла приховувати нічого. Стіни, які я будувала довкола себе, тріскали й падали. Я більше не могла собі брехати.

— Ти мені теж потрібен, — прошепотіла я. — Дуже сильно. Але що нам тепер з цим робити?

— Є варіанти, — його усмішка стала хижою й водночас теплою. — Наприклад, ти могла б стати моєю дівчиною.

— Це ти так запропонував зустрічатися? — я підняла брову. — Ну добре. Я згідна. Але спершу я маю поговорити з Грегорі.

Зак кивнув, ніби розумів усе без слів. Його очі спалахнули від радості, і в ту мить він здався мені небезпечно щасливим. А потім нахилився й поцілував мене. Я мріяла про цей поцілунок більше року. Уявляла його ночами, під час тренувань, навіть у хвилини небезпеки. І реальність перевершила всі мрії. Його губи були гарячими, вимогливими, і від цього я відчула, що нарешті знайшла своє місце.