Глава 8

Зі мною хоче познайомитися директор. Оце так новина. Я сиділа, намагаючись переварити почуте, але в голові настирливо звучала лише одна думка: навіщо? Наскільки я знала, більшість викладачів навіть ніколи не бачили цю таємничу постать. Для студентів же директор Академії взагалі був майже легендою, якою лякали першокурсників.

Одні казали, що він чи вона — надзвичайно сильний маг, який керує закладом уже більше століття, можливо, навіть кілька. Інші жартували, що директора насправді не існує, а всі рішення приймає рада викладачів. Дехто ж і зовсім вигадував дивні історії — що директор не людина, а дух-зберігач, що він не виходить зі свого кабінету десятиліттями, що його обличчя ніхто не бачив і навіть дзеркала відмовляються його відображати.

І ось тепер мені випала «честь» зустрітися з ним особисто. Честь… чи вирок? Я нервово облизала губи, йдучи поруч із професором Пауеллом. В його обличчі не можна було прочитати нічого зайвого: він ішов упевнено, спокійно, немов виконував буденне завдання. Але мої власні думки вирували.

А що, як він веде мене просто у пастку? Може, весь цей час Пауелл тільки прикидався нашим союзником, а насправді працював на ворогів? Я вже мала досвід, коли довіряла не тим людям. Зак — найяскравіший приклад. Як довго я вірила, що він щирий, що він на моєму боці… а виявилося все значно складнішим.

Можливо, і тепер я сліпо йду за тим, хто зрештою здасть мене ворогу? Заспокойся, наказала собі. Моє вампірське чуття мовчало. Якби поруч справді була небезпека, я б відчула холодок у грудях, стиск у скронях, чи хоча б той особливий дискомфорт, який завжди з’являвся, коли поблизу хтось із темними намірами. Ні, поки що все виглядало чесно.

Ми зупинилися біля вузьких сходів, що вели на горище. На перший погляд — звичайний закапелок, який ніхто б і не помітив, якщо не знати, куди саме йти. Пилом припали дерев’яні сходини, павутина висіла в кутках.

Але варто було Пауеллу тихо прошепотіти якесь заклинання, слова якого я не розчула, як у стіні відкрився вузенький прохід. Прямо в камені з’явилася щілина, що розширилася до маленького коридору, куди могла протиснутися лише одна людина.

Мене кинуло в тремтіння. Серце билося швидше. Я не любила замкнені простори, особливо ті, що з’являються нізвідки. Там завжди криється щось потаємне й небезпечне. Але дороги назад уже не було — професор увійшов першим, і мені залишалося лише йти за ним.

Коридор був темний, вологий, стіни холодні на дотик, немов просочені старою магією. Я ледь втрималася, щоб не вивільнити іскру власної сили для підсвічування, та відчувала: цього робити не варто. Здавалося, тут кожен рух, кожне зайве слово могли збудити щось невидиме. Йти довелося хвилин зо три, хоча через напругу здавалося, що ми долали цілі кілометри. І нарешті перед нами з’явилися двері.

Старовинні, важкі, прикрашені різьбленими левами з розправленими крилами. У їхніх кам’яних очах наче застигла вічність. Мені здалося, що вони дивляться прямо на мене, випробовують, зважують, вирішують, чи варта я пройти далі. Серце стиснулося. Десь я вже бачила подібні символи, але пригадати точно не могла.

Пауелл постукав тричі. Двері відчинилися самі, без жодного звуку. Я ступила всередину й одразу завмерла. Кабінет був схожий більше на старовинну бібліотеку чи музей. Височенні полиці з книгами, що тягнулися вгору аж до темної стелі, десятки артефактів, що випромінювали дивне світло, старі карти, сувої, статуетки й амулети, розташовані на спеціальних підставках. У повітрі відчувалася густота магії — настільки сильна, що навіть дихати було важко. Здавалося, варто зробити глибший вдих — і ти наковтаєшся заклять.

Я зробила крок, потім ще один… і побачила того, хто сидів за великим дубовим столом. У мене перехопило подих. Адже цю людина я бачила лише на портретах.

— Крістіна? — слова самі злетіли з вуст.

Це була вона. Крістіна Оверлук. Подруга Зоріни. Мати Зака. Жінка, про смерть якої знали всі. Мені здалося, що підлога хитається. Може, це ілюзія? Або перевертиш? Але ж я знала — перевертні потребують дотику, щоб копіювати зовнішність. Та й їхня магія ніколи не тривала довго. А переді мною сиділа абсолютно реальна, жива жінка. Вона легко всміхнулася, ніби бачила мене вже давно й очікувала саме такої реакції.

— Ні, Дарсано, — спокійно мовила вона. — Я цілком реальна. Не перевертиш, не ілюзія. І бачу, що ти добре знаєш, хто я. Хоча, чесно кажучи, це не дивно. Ти ж зустрічаєшся з моїм сином.

У голові загуло. Вона ж ангел. Сильний ангел. І якщо захоче — легко прочитає мої думки. Я відчула, як холодний піт стікає по спині. Треба було терміново зібратися й заспокоїтись, інакше вона зчитала б усе, що я так ретельно приховую. Я зробила кілька глибоких вдихів і сіла навпроти.

— Як… як так сталося, що ви вижили? — нарешті спитала я, голос зрадницьки тремтів. — Ваша історія відома всім. Там усе було очевидно. Та й мама розповідала… Але ви зараз тут. Жива. І цілком реальна. Чому ж тоді ви не з’явилися раніше? Чому не сказали Заку? Він ріс без матері.

На мить в її очах промайнула тінь смутку. Жінці було боляче чути ці слова, проте вона стрималась. Невже вона шкодувала, що все склалось саме так?

— У мене були на те причини, — тихо відповіла вона. — Напівкровки — дуже рідкісні. Якби я відкрито повернулася, на мого сина відразу б почалося полювання. Він би не мав жодного спокою. Жодного дитинства. А так… у нього була хоч якась можливість рости, хоч і без мене. Я не була поруч фізично, але завжди стежила за ним здалеку. І саме тому він працює тут.

Я дивилася на неї і щораз більше переконувалася — так, це мати Зака. Їхня схожість була очевидна: погляд, постава, навіть усмішка. Лише волосся у Крістіни світліше, а фігура тендітніша. Але в її рухах відчувалася сила, від якої по шкірі бігали мурашки. Це не була беззахисна жінка. Це була воїнка, випускниця Академії Непростих.

— Я маю до тебе прохання, — сказала вона, переплівши пальці на столі.

— Тільки не кажіть, що я повинна приглядати за Заком, — спробувала пожартувати я, хоча вийшло кострубато. — Бо цього я точно не зможу.