Глава 7

Коли Грегорі пішов, буквально через хвилину у двері влетіла Ілларія. Вона, як завжди, не мала жодного поняття про те, що таке «постукати». Вона просто ввалювалася, ніби кімната належала й їй.

За нею повільно, розмірено пленталася Вафелька, перебираючи своїми кумедними короткими лапками. Вид у киці був більш ніж ображений: хвіст ходив з боку в бік, наче маятник, вушка стояли сторчма, а очі світилися роздратуванням. Здавалося, що вона бурчить на весь світ, але насамперед — на мене, бо довелося йти самій.

З кожним днем вона ставала дедалі більш вередливою. Іноді я жартувала, що Вафелька старіє швидше, ніж це належало б для звичайної кішки. У її невдоволеному «мяу» часом справді чулося щось людське, ніби вона прагнула висловити свою думку словами.

Ілларія ж була цілковитою протилежністю. Вона влетіла у кімнату мов ураган: енергійна, гучна, переповнена невгамовною цікавістю. Не встигли двері зачинилися, як вона вже плюхнулася на своє ліжко, закинула руки за голову й влаштувалася зручніше. Її очі світилися нетерпінням, наче вона вже знала: сьогодні я маю сказати щось надзвичайне.

Я глибоко вдихнула, зібралася з думками. Це була розмова, якої я не уникну. Врешті, краще сказати все одразу й чесно, ніж дозволити пліткам розповзтися коридорами Академії.

— Ми розійшлися з Грегорі, — сказала я нарешті, переводячи погляд у вікно, де вже хилився сонячний промінь. — Це було спільне рішення. Ми обидва розуміли: сенсу в наших стосунках більше немає. Але ми лишилися друзями.

Я очікувала на її обурене «о, бідолашна!» чи хоча б співчутливий зойк, та натомість Ілларія широко посміхнулася й нахилилася до мене, щільно обійнявши.

— Так це ж прекрасно! — вигукнула вона так, що я аж здригнулася. — Нарешті ти зможеш почати нові стосунки. З тим, хто буде тобі справді підходити!

— Тільки не кажи, що ти натякаєш на Зака? – я скептично підняла брову.

По її миттєво винуватому виразу обличчя мені все стало ясно. Вона уникала мого погляду, закусила губу й зробила вигляд, що розглядає стелю. Я не могла не всміхнутися — більше з іронії, ніж від радості. Звідки взагалі з’явилася ця думка? Я ж не помічала жодних натяків на те, що між мною і Заком може бути щось більше. Чи, можливо, пропустила? А може, сама Ілларія надто хоче влаштувати чиєсь кохання, бо їй нудно?

Тим часом Вафелька, нарешті дотопавши до ліжка, почала незграбно карабкатися нагору, випускаючи кігтики й чіпляючись за ковдру. Вигляд у неї був такий безпорадний, що я не витримала й обережно підняла її на руки. Ледь опинившись у мене на колінах, вона одразу замуркотіла, уткнулася носиком у мою щоку й почала тертися, немов намагаючись витерти мої сумні думки. Її тихе урчання заспокоювало краще за будь-які слова.

— А чому б і ні? — уперто продовжила Ілларія. — Ви з Заком були би просто ідеальною парою. Він гарний, розумний, сильний… та ще й той самий «крутий хлопець», за яким усі дівчата зітхають.

Я закотила очі. Ну так, от прямо зараз побіжу в його обійми. Усе було набагато складніше. Зак був для мене близьким другом, ми разом пройшли через таке, що багатьом і не снилося. Але чи можна було перетворити дружбу на щось більше? І чи він сам цього хотів? Я не знала.

Наступного ранку новина про моє розставання з Грегорі вже вільно літала в повітрі. Уся група знала, але що дивно — ніхто не вибирав сторону, ніхто не осуджував, не шепотівся за спиною. Всі сприйняли це так, ніби це було неминуче. І знаєте, що? Це було навіть приємно. Замість кілограмів пліток — тиша й спокій. Я навіть усвідомила, що мені стало легше. Ми з Грегорі справді залишалися друзями. Сиділи поруч на заняттях, сміялися над дурницями, сперечалися про дрібниці — без колишньої напруги.

І все ж іноді, у глибині серця, прокидалася туга. Я згадувала наші вечори, коли він дивився на мене теплими очима. Згадувала дотики, слова, мрії, які ми будували удвох. Іноді я ловила себе на думці: а що, якби ми боролися сильніше? Але потім тверезий голос розуму повертав мене до реальності: усе одно рано чи пізно це сталося б. Ми обидва знали — наш шлях закінчився.

А потім мене викликав професор Пауелл. Серце впало кудись у п’яти, коли я сиділа в його кабінеті, обводячи поглядом книжкові полиці, завалені старими фоліантами. У голові роїлися думки: невже Максиміліан знову надіслав виклик? Чи, може, сталося щось іще страшніше?

— Емі, — почав він, і голос його прозвучав серйозніше, ніж будь-коли. — Нам потрібна твоя допомога. Прямо зараз.

— Моя допомога? — перепитала.

— Так, — він кивнув. — Під час канікул на Академію було здійснено три напади. І ми підозрюємо, що у Максиміліана є спільники серед наших. Він не діє сам, — Пауелл нахилився вперед, дивлячись мені прямо у вічі. — Нам знадобиться твій дар.

Мене наче обдало крижаною хвилею. Академія постійно була в небезпеці. І якщо вже викладачі це визнають, то значить все набагато небезпечніше, ніж здається на перший погляд.

— Але… чим мої здібності можуть допомогти? – не розуміла я.

Пауелл злегка усміхнувся, та в очах його не було й крихти легковажності. Він справді вважав, що я потрібна їм. І хоча я не проти, та все ж хотілось дізнатись більше.

— Ти — одна з найсильніших студентів. Твоя фізична підготовка і рівень володіння даром дозволяють тобі бачити й відчувати більше, ніж інші. Ти знаєш ситуацію зсередини, і ти вже довела, що можеш діяти в критичних умовах, — він зробив паузу, вдивляючись у мою реакцію. — Крім того… директор хоче особисто з тобою познайомитися.

— Директор? — я не стримала здивування.

— Так, — підтвердив він. — Він уже чекає.

Я відчула, як у горлі пересохло. Ну нічого собі початок семестру! Я тільки-но повернулася, навіть речі як слід не розклала, а вже змови, напади й директор Академії. Моє життя, здається, ніколи не буде простим. Але попри страх, у грудях виросло й інше відчуття — цікавість, що межувала з азартом. Я завжди відчувала: щось у мені прагне пригод.

— Ну, — я видихнула, підіймаючись на ноги й зустрічаючи погляд Пауелла. — Якщо директор чекає, то не змусимо його чекати.