Глава 7

Коли Грегорі пішов, буквально через хвилину влетіла Ілларія, а Вафелька плелася ззаду, перебираючи своїми малесенькими лапками. Киця знову була незадоволена, адже їй довелося йти самій. Чим старшою вона стає, тим частіше буркотись. Дівчина одразу ж плюхнулась на моє ліжко та почала вимагати подробиці. І вона їх обов'язково отримає, та мені потрібно зібратися з думками. Краще одразу все розповісти.                                                                                                                                                

- Ми розійшлися з Грегор. Це було спільне рішення, адже обидва прекрасно розуміли, що сенсу в стосунках більше немає. - сказала я. - Але лишилися друзями.                                                                    

- Так це ж чудово. - вона обійняла мене з величезною посмішкою. - Я маю на увазі, нарешті ви зможете почати стосунки з кимось іншим. З тим, хто вам буде більш підходити.                                                      

- Дай вгадаю, ти натякаєш на Зака? - я підняла одну брову.                                                                         

По її виразу обличчя зрозуміла, що так. З якого часу їй почав подобатися Зак? Якось пропустила я цей момент. Нарешті Вафелька дотопала до ліжка, і незграбно почала забиратися наверх за допомогою лапок. Я ж потягнулась та підняла її на руки. Киця одразу ж замуркотіла та почала носиком тертися. І це дуже заспокоювало.                                                                                                                                   

- А чому б і ні? Ви були би просто ідеальною парою. - Ілларія сіла на своє ліжко. - Зак такий гарний, розумний, ще й дуже крутий.                                                                                                                         

Ну так, от прямо зараз побігла до нього в обійми. Справа в тому, що я і сама не знаю, чи варто нам з ним щось спробувати. Та й досі не розумію, що хлопець відчуває до мене. Не знаю як це вийшло, проте на ранок вже вся група знала про те, що ми з Грегорі розійшлися. Але ніхто не приймав жодної сторони, бо ми були друзями. І це було так дивно для мене. Проте набагато легше, ніж мені здавалося спочатку. Ми з Грегорі справді поводили себе ніби друзі. Але інколи я згадувала все те, що було між нами. Десь в душі мені навіть було шкода, що так все закінчилося. Та це було питанням часу. Але після пар мене покликав професор Пауелл в свій кабінет. Невже Максиміліан знову об'явився? Чи може ще щось сталось? От з такими думками я і сиділа перед ним.                                                                          

- Емі, нам потрібна твоя допомога прямо зараз. - прямо сказав він. - На канікулах на Академію була спроба трьох нападів. І ми маємо припущення, що у Максиміліана є підтримка тут. І нам знадобиться твій дар.                                                                                                                                                            

- Моя? - здивувалась я. - Чим мої здібності можуть вам допомогти?                                                         

- В тебе одна з найкращих фізичних підготовок та високий рівень володіння даром. Принаймні серед наших студентів так точно. Та й ти в курсі всього. - він потиснув плечима. - До того ж директор хоче познайомитись з тобою.                                                                                                                               

- Директор? - здивувалась я.                                                                                                                         

- Так, тому пішли, він вже чекає на нас. - посміхнувся Пауелл.                                                                     

Ну нічого собі початок семестру. Я тільки приїхала сюди, а вже починаються пригоди. Принаймні ще на одну загадку стане менше.