Глава 6

- Як же я скучила за нашою кімнаткою. Що я буду робити, коли ми закінчимо Академію? Напевно, відтворю її в палаці у Хейвенберді, — сказала Ілларія, плюхаючись на ліжко. Її волосся розсипалося по подушці, а очі світилися вогником радості й легкого ностальгічного суму. — Навчання почнеться лише завтра, тому я хочу відпочивати. Поспати, наприклад.

- Ніби ти весь цей час працювала, — фиркнула я, похитавши головою. — І взагалі, може, хочеш потренуватися? В нас все-таки тут постійна небезпека.

- У Валорії сильно не виспишся, тому я і не намагалася. А от навіщо мені вчитися битися? Моя найкраща подруга та хлопець — вампіри, а я взагалі некромант. Ніби це потрібно, — розсміялась вона, злегка закотивши очі. — Все і так непогано. Я можу завжди покластися на вас, так що хвилюватися нема сенсу.

Ми сиділи на ліжку, обмінюючись легкими усмішками, а у кімнаті пахло ваніллю та свіжим лавандовим чаєм, який залишила мама перед від’їздом. Всі дрібниці — від м’якого світла свічок до затишного пледа, накинутого на ліжко — створювали відчуття спокою і тепла, немов увесь світ перестав бути небезпечним хоч на одну мить.

Аж тут її перервав стук у двері. Я відчула запах Грегорі задовго до того, як він наважився зробити крок всередину. Його присутність завжди викликала у мене певну напругу — навіть зараз, коли між нами змінилося все. Довго збирався з силами, а значить, щось серйозне.

- Емі, ми можемо поговорити? — невпевнено спитав він, і в його голосі тремтіли нотки сумніву та відвертої сором’язливості.

- Піду подивлюсь, як там Аларік, — сказала Ілларія, підхопивши Вафельку з собою. — Він у себе чи знову пішов шукати пригод?

- В кімнаті, — відповів Грегорі, не відводячи погляду, але трохи розслабившись після того, як подруга залишила нас наодинці.

Я відчула, як моє серце прискорилося. Значить, очікує напружена розмова. І якась частина мене навіть чекала цього. Грегорі присів на моє ліжко, але тримався трохи подалі, мов боявся зробити невірний крок, сказати зайве слово. Його руки спокійно лежали на колінах, а очі час від часу металися кімнатою, неначе шукаючи прихований сенс у кожному предметі.

- Емі, я… — він підбирав слова, очі його блудили по кімнаті, наче шукаючи вихід із невидимої пастки. — Я не знаю, як почати…

Я глибоко вдихнула, відчуваючи тремтіння в руках і серці. Довго чекала цієї розмови, і все одно передчуття страху і суму накривало мене хвилею.

- Ти хочеш поговорити про те, що нашим стосункам прийшов кінець і краще нам їх не продовжувати? — бачачи його погляд, я вирішила випередити його слова. — Я вже зрозуміла, все змінилося. Між нами не має тих почуттів, які були на самому початку.

В кімнаті на мить запанувала тиша. Я відчула, як напруженою стала атмосфера, і в той же час легкість, яку приносить усвідомлення правди, наповнювала мене теплом. Здавалося, час зупинився: ні звук вулиці, ні шелест крила Вафельки, що пробігла повз, не порушували цього моменту.

- Так, тепер все по-іншому, — промовив він тихо, але впевнено. — Ми стали лише друзями, як і колись. Тому я хочу бути чесним з тобою. Коли я помирав, мене тримала в світі живих думка лише про дівчину. І це була не ти. Це була Мелісса. Хоча, я ніби не кохаю її, проте ці почуття досить сильні, і я зовсім їх не розумію. З цим мені ще потрібно буде розібратися, але все ж… — він легенько посміхнувся, ніби намагаючись полегшити важкість своїх слів. — А ще я бачу, як ти дивишся на Зака. І у вас є взаємна симпатія. Так може не варто нам тримати одне одного, а просто відпустити.

Слова пройшли крізь мене, і я відчула одночасно біль і полегшення. Всі ті хвилювання, ті підозри і невпевненість тепер стали ясними, і на моєму серці з’явився дивний спокій. Усвідомлення того, що правда на поверхні, дарувало дивний комфорт: більше не треба було вгадувати, читати думки чи боятися прихованих намірів.

- Ти знаєш, я з тобою повністю згідна, — сумно посміхнулася я, нахиляючись трохи вперед. — Але дуже не хотілося псувати все. Та якщо ми обидва розуміємо це, то так справді буде краще.

- Ми ж лишимося друзями, правда ж? — з надією запитав він, тримаючи погляд на мені, шукаючи підтвердження.

- Я не проти, — відповіла я, відчуваючи, як всередині серце трохи заспокоюється.

Піддавшись пориву, я потягнула його до себе і міцно обійняла. Тепер це були дружні обійми, які не закінчаться поцілунком, але в них було щось важливе — визнання того, що ми поважаємо почуття одне одного і готові залишатися підтримкою, навіть якщо серце тягнеться в інший бік.

Ми сиділи так довго, ніби хотіли запам’ятати цю мить. Я відчувала тепло його обіймів, знайомий запах його волосся і шкіри, і всередині мене водночас вирувала суміш суму, радості і надії. Ця гармонія була ніби ковтком свіжого повітря після бурі, що тривала надто довго.

Я згадала моменти, які провели разом у Академії, всі сміхи, дрібні сварки і перемоги, і зрозуміла: хоч минуле залишило слід, майбутнє обіцяє нові шляхи. Це було завершення одного етапу і початок іншого, невідомого, але щирого та справжнього.

Зі спокійним серцем я зрозуміла, що все у житті відбувається вчасно. Деякі дороги ведуть у минуле, де лишаються спогади, а деякі — у майбутнє, сповнене нових відкриттів, друзів і пригод. І хоч це ще не кінець, я відчула, що готова йти вперед, зберігаючи все найкраще в серці і відпускаючи все, що більше не потрібно.

Навіть зовнішній світ здався спокійнішим. Промені вечірнього сонця проникали крізь вікно, граючи на стінах золотими відблисками. Легка прохолода в кімнаті відкривала відчуття нового початку. І я знала, що попереду багато випробувань, але з друзями і родиною поруч — усе стане можливим.