Глава 5

Різдво ми відсвяткували великою та дружньою родиною. Якраз саме так, як я й мріяла. Вкотре я переконалася, що у вампірів доволі своєрідні традиції. Для початку, з самого ранку відбувалася смачна святкова вечеря в колі найближчих друзів та родичів.

Подача страв була особливою: золоті та срібні тарілки, прикрашені кристалами та магічними візерунками, наповнювали кімнату світлом і теплом. Пахощі пряників, запашного меду та свіжоспеченого хліба поєднувалися з ніжним ароматом кориці і ванілі, створюючи атмосферу свята. Мені подобалося, що навіть найменші деталі — серветки з витонченим візерунком, тонкі свічки у крижаних свічниках — створювали відчуття казки, де немає ніяких турбот.

Подарунками ми обмінювалися після цього, і я помітила, як кожен намагався підібрати щось дійсно особливе, від душі. Кожна дрібниця, кожна увага, кожен жест — це було не просто традицією, а способом сказати: “Я ціную тебе”. Навіть ті, хто нечасто виражав почуття словами, намагалися показати свою любов та турботу через подарунок або просто теплу усмішку.

Потім йшла ще одна незвична для людей традиція — обхід будинків всіх знайомих, обов’язково заглянувши до палацу. Вся королівська родина приймала гостей, пригощала чимось смачним, отримуючи натомість невеличкий подаруночок або страву. І це було надзвичайно чудесно, адже я відчувала родинне тепло і підтримку весь день.

Та скільки ж гостей того дня побувало в нас — я навіть порахувати не могла. Кожен крок по палацу відкривав нові обличчя, нові посмішки, нові розмови, і це все наповнювало мене відчуттям свята, щастя та нескінченної радості.

Особливо мене здивувала Кіара. Дівчинка ніби чекала на якийсь напад, її очі постійно розгорталися навколо, аналізували кожну деталь, а у виразі відчувався певний страх. Вона прислухалася до кожного звуку, зупинялася, розглядаючи меблі та прикраси, і мені здавалося, що навіть тінь може викликати в неї підозру.

Лише після того, як моя мама подарувала їй кулончик із рубіном, говорячи, що тепер вона бажаний гість у домі Драгомірів, Кіара нарешті розслабилася. Її плечі опустилися, і на обличчі з’явилася легка усмішка — та сама, яку я хотіла бачити з самого початку. Вона сіла поруч із нами за столом і почала сміятися, коли я показала їй фокус із магічною крижаною крихтою, яку могла зупиняти на долоні.

А от Грегорі… Я навіть відчувала, що він став холодніше ставитися до мене. Мабуть, все через те, що він мало не помер у минулому семестрі. Тоді його тримала в світі живих думка лише про одну дівчину, і щось мені підказує, що це була не я. Хоча можливо, мені це лише здається.

Я намагалася не показувати своїх сумнівів, зберігаючи спокій, але серце трохи стискалося від відчуття відчуження. Між нами щось змінилося, і це робило мої думки складними та суперечливими. Мені хотілося зрозуміти, чи він відчуває те саме, що й раніше, чи ми остаточно стали різними людьми, навіть якщо серце ще пам’ятає колишню близькість.

За день до відправлення в Академію Рейгази та Грегорі з Кіарою вирушили додому, адже вони ще мали справи, і я відчула полегшення. Ні, по батькам я сумувала, та час проведений із Грегорі вже не викликав у мене тих емоцій, що раніше. Між нами потрібно буде обом добре подумати, чи варто продовжувати. Час розставить усе по своїх місцях, а зараз мені залишалося лише готуватися до повернення в Академію.

Я саме збирала валізу, коли двері раптово відчинилися, і влетіла Ілларія, в одній руці тягнучи манюсіньку сумочку, а в іншій — Вафельку. Киця лише незадоволено фиркала, розгублено розвертаючись у руках подруги. Її маленькі лапки злегка впиралися в повітря, а хвіст ворушився, мов стрічка, демонструючи невдоволення.

— От бачите, — сказала Ілларія, широко усміхаючись. — Я взяла лише саме необхідне. Емі, скажи йому, аби не буркотів. В мене мало речей.

— Тільки не забувай, що це речі Вафельки, — зауважив Аларік, який увійшов до кімнати, занісши величезну валізу до моєї. — А от твої всі тут. Навіщо було стільки всього брати на кілька тижнів? Ти ж взяла ліжко?

— Та досить тобі. Ти мій хлопець, а тому страждай. Думав, що все буде як у казці? — посміхнулася Ілларія, а потім повернулася до мене. — Емі, ти зібралася?

— Майже, — відповіла я з легкою посмішкою. — Буду за хвилинку.

— Ну добре. Чекаємо внизу, — сказала Лія та вийшла, залишивши нас наодинці.

Я глибоко вдихнула, відчуваючи змішання страху і хвилювання. Знову повертатися в Академію було непросто. Цього разу мої тривоги не стосувалися мене — хвилювалася я за близьких людей. У Королівській Академії небезпечно, і ніхто не знає, чим закінчиться цей навчальний рік.

Можливо, будуть нові випробування, нові виклики, а можливо — і дивовижні відкриття. Я зібрала валізу, перевірила всі речі, перевірила магічні амулети та захисні обереги, і серце моє билося трохи швидше від передчуття подій, що попереду.

Світ зовні залишався спокійним, але всередині мене вирувала буря емоцій: суміш радості, очікування і невеликого страху. Я знала точно одне — хоч би що трапилося, мої друзі, родина та найрідніші люди завжди будуть поруч, і це давало силу йти вперед.

Цей семестр в Академії обіцяв стати непростим, і я готова була зустріти його з усім серцем, з відкритою душею і рішучістю. Я відчула, що попереду на мене чекають і складні випробування, і неймовірні пригоди, і моменти радості, які залишаться назавжди у пам’яті.