Мелісса

– З Різдвом тебе, Меліссо. З черговим святом, проведеним вдома, – промовила я своєму відображенню в дзеркалі. – Воно буде таким чудовим, як і раніше.

Звісно, це був сарказм. Мені довелося поїхати на канікули додому, бо інакше не було виходу. Хоч я й мріяла провести час у Академії, тепер залишалося лише прийняти ситуацію. Свята у нашій родині завжди відзначалися масштабно, адже все у домі ЛаФельт робилося на показ. Якщо й влаштовувався бал, то обов’язково з великою кількістю гостей, щоб показати: ми чудові, ми багаті, ми неперевершені. Я ненавиділа це, хоча й намагалася виглядати зацікавленою.

Іноді мені так хотілося відчути справжнє родинне тепло, дім, де тебе чекають, а не холодну велику оселю, де кожен крок відзначений правилами і очікуваннями. Я знову доторкнулася до свого кулону – маленької срібної підвіски у формі зірки, яку носила щодня. І тихо повторила слова, що стали моєю мантрою: я маю прожити чудове життя за нас обох. І я це обов’язково зроблю.

Перевіривши свій вигляд востаннє, я вийшла з кімнати і відчула невелике полегшення. Моя мати та дядько поїхали у невідкладних справах, і їх не буде кілька тижнів. Через різницю в часі для інших світів пройде лише днів сім. Але для мене це означало одне: Різдво я святкуватиму сама. І хоч я звикла до самотності, серце раптом стислося від дивної, трепетної радості – врешті я могла зробити цей день особливим для себе.

Я швидко поснідала і повернулася до кімнати, занурившись у книгу. Її сторінки відволікали від звичних думок про родину і світські очікування, і я майже забула про час, аж поки постук у двері не розірвав спокій. Хто це міг бути? Я піднялася і відкрила двері – і застигла.

– Пішли, хочу тобі дещо показати, – сказав Родерік.

Мій брат. Дивно. Він ніколи не приходив до мене просто так, без причин. Завжди стриманий, мовчазний, але коли він щось вирішував, це було обов’язково правильно. Ми не були схожі ні зовні, ні внутрішньо, хоча наші батьки були рідними братом і сестрою. Цікавість пересилила, і я пішла слідом.

Його сюрприз вразив мене. Кімната була перетворена на маленький зимовий рай: посередині, прямо з підлоги, росла блакитна жива ялинка, вбрана до свята. Віття сяяло від прикрас, а гірлянди ніжно мерехтіли. На невеликому столі стояла їжа – ароматні пиріжки, пряники, фрукти, солодощі, а поруч – акуратно складені подарункові коробки.

– Мені не подобаються наші традиції, – сказав Родерік, знизавши плечима. – Але хотілося, аби в тебе було справжнє Різдво. А так святкують у мого друга. Не знаю, чи тобі сподобається. Якщо щось, ми можемо все переробити.

– Дякую, – прошепотіла я. – Все просто чудово.

Не знаю, що зі мною відбувалося, але я потягнулася до нього і міцно обійняла брата. Серце билося швидко, і здавалося, що в цьому обіймі міститься тепло всіх свят, яких мені так бракувало. Так, Меліссо, зберися, подумала я. Ти ж не маленька дівчинка. Але іноді можна дозволити собі маленьке чудо.

– Подарунки всі мені? – посміхнулася я, поглядаючи на яскраві коробки. – Прямо всі всі?

– Майже, – відповів Родерік з легкою посмішкою. – Там є кілька для мене від мого друга.

– Тоді я перевдягнуся і прийду, – сказала я, відчуваючи легкий прилив радості.

Поки я збиралася, думки крутилося навколо подарунка для Родеріка. Десь у кімнаті у мене лежав чудовий чоловічий браслет, що дістався мені від Ізабель. Спочатку він був для Себастьяна, але вона передумала. Тепер я вирішила, що саме цей браслет стане подарунком для брата. Це буде символ уваги, близькості, маленького тепла, яке ми нарешті могли поділити.

Одягнувши теплий светр і зручні штани, я підійшла до кімнати брата, де пахло хвоєю і випічкою. Родерік стояв біля ялинки, оглядаючи її, і коли побачив мене, очі його світилися тихою радістю.

– Ти гарно виглядаєш, – пробурмотів він, трохи ніяковіючи.

– Дякую, – посміхнулася я, тримаючи в руках браслет. – Це для тебе.

Він прийняв подарунок, розгорнувши коробку, і на його обличчі з’явилася та сама рідкісна щира посмішка. Мене наповнило відчуття тепла й спокою, якого я давно не відчувала.

Ми сіли поруч із ялинкою, взявши по шматочку пирога, і на кілька хвилин світ зупинився. Не було правил, не було очікувань, не було сцени для показухи. Лише ми, запах свіжої ялинки, тихий шепіт гірлянд і свято, яке нарешті стало справжнім.

Я глибоко вдихнула і зрозуміла: іноді маленькі дива трапляються там, де їх зовсім не чекаєш. Родерік, хоча й мовчазний і серйозний, зумів подарувати мені момент, коли все навколо здавалося справжнім, теплим і по-справжньому святковим.

Ми говорили мало, але кожне слово, кожен жест мали вагу. Родерік ділився спогадами про дитинство, а я слухала і сміялася тихо, ніби боялася порушити магію моменту. Потім він підняв погляд на мене і тихо сказав.

– Я радий, що ти тут, Меліссо, - брат посміхнувся. – Це свято варте того, щоб його відчути.

І вперше за довгий час я повірила в це. Не у показушне свято з блискучими сукнями і незліченними гостями, а в тепле, щире Різдво, яке можна відчути серцем. Я відчула, що світ навколо змінюється – хоч на мить – і це свято залишиться в пам’яті назавжди.