Глава 4

Драгоміри та Рейгази доволі легко знайшли спільну мову. Хоча мама більше спілкувалася з прийомним татом, адже вони обидва захоплювалися військовою справою, але навіть це не заважало мені радіти: дві мої родини тепер завжди будуть поруч зі мною.

Я відчувала внутрішню гармонію, немов усі частини мого життя нарешті зійшлися в одній точці. Можливо, навіть вийде якийсь час літом провести всім разом, влаштувати пікнік або поїздку в гори. Думаю, ніхто проти точно не буде. І я впевнена, що моїм прийомним батькам сподобається Валорія — її магія, краса палацу, величезні зали та чарівні сади просто зачаровували.

Це був один із найкращих вечорів за останні роки. Було весело, адже мама з татом постійно щось розповідали про звичаї вампірів, намагалися жартувати і просто справити хороше враження на Рейгазів. Ті, до речі, були у справжньому захваті: вони уважно слухали кожне слово, розглядали кожен куток палацу, їхні очі світилися щирою зацікавленістю.

Ми сиділи за великим круглим столом у затишній вітальні, а на фоні грала тихенька музика, що додавала святкового настрою. Вогонь у каміні відбивався у всіх червоних очах, створюючи відчуття єдності та теплоти. Мамі подобалося спостерігати за красою палацу, а тато постійно повторював, що навіть у його військовій кар’єрі не бачив нічого подібного. Їхні коментарі і сміх наповнювали простір легкістю і радістю, а я відчувала, як хвилювання зникає, залишаючи лише відчуття свята і сімейного тепла.

А завтра ми всі разом відсвяткуємо Різдво. Як одна велика родина. І все буде просто чудово. Я була в цьому впевнена, відчуваючи хвилювання і одночасно спокій. Навіть маленькі деталі, як пахощі ялинки, аромат спецій і свічок, викликали приємне тепло в серці.

Я уявляла, як Кіара і мої прийомні батьки розглядатимуть прикраси, смакуватимуть святкові страви і радітимуть кожній хвилині разом із нами. Це було справжнє очікування дива, яке ось-ось станеться.

На ранок моє хвилювання знову повернулося, адже з хвилини на хвилину мають прибути Грегорі та Кіара. Тому я, Аларік та Ілларія вже чекали на них у залі для гостей. Вони мали перенестися через портал, яким користувалися в Алегрії. Мені в голову лізли всілякі думки: раптом щось піде не так? Чи дівчинці не сподобається ця країна?

Я хотіла, аби вона чудово провела час, щоб відчула, що Валорія — це місце, де кожен може бути щасливим. Кожен раз, коли я думала про її реакцію, серце тріпотіло: адже перше враження завжди важливе, і мені хотілося, щоб воно було незабутнім.

— Хвилюєшся? — посміхнувся брат. — Хоча можеш і не відповідати, я і сам все прекрасно бачу. Аж тремтиш уся.

— З чого би це мені хвилюватися? — фыркнула я, намагаючись приховати нетерплячість. — Приводу то немає.

— Ти ж зараз познайомишся з сестрою свого хлопця, — потиснув плечима Аларік. — Я думав, для дівчат це визначна подія.

— Як добре, що я вже знайома з сестрою свого хлопця, — посміхнулась Ілларія. — Однією проблемою менше.

Я подивилася на обох: вони посміхалися, але в їхніх очах читалася хвиля передчуття та легкого хвилювання. Це додавало мені впевненості. Ми трохи постояли, спостерігаючи за порталами, які легенько світилися, готуючись передати гостей у Валорію. Здавалося, що повітря саме наповнене очікуванням, а світло мерехтливих кристалів на порталах створювало відчуття, що ось-ось почнеться щось справді чарівне.

Мить — і Грегорі та Кіара вже стояли біля входу в замок. Я миттєво кинулася обіймати хлопця, відчуваючи радість, що переповнювала мене. Його обійми були теплими і заспокійливими, ніби говорили: “Все буде добре”.

Потім я підійшла до Кіари і обійняла її, від чого дівчинка знітилася. Було видно, що вона не звикла до таких проявів уваги і любові. Пам’ятаю, Грегорі казав, що їй батьки не часто показували свої почуття. Кіара ж була дуже схожа на брата, але її очі блакитні, як кришталь, що ще більше підкреслювало її ніжність і водночас силу. Ух, бідні хлопці в Академії — частина точно впаде до її ніг.

— Привіт. Я дуже рада, що ми прибули сюди. Я стільки читала про Валорію, — сказала вона тихо, але щиро. — Мене звати Кіара.

— Ми знаємо, — посміхнулась Ілларія. — Я Лія, а це мій хлопець Рік. Ну і Емі, звичайно.

Дівчинка довго затримала погляд на Аларіку. Невже він їй сподобався? Хоча тут справа могла бути й у чомусь іншому: можливо, вона просто уважно спостерігала за тим, як поводяться вампіри, або намагалась оцінити, з ким доведеться проводити час у Валорії. Я вирішила не робити поспішних висновків і просто усміхнулася, спостерігаючи за її очима.

— Ну що ж, ходімо, — сказала я, взявши Грегорі за руку. — Вам ще потрібно привітатися з іншими. А декому й познайомитися, — я підморгнула Кіарі, намагаючись зняти напруження.

Вона вдягнула свій рюкзак на два плеча і попрямувала слідом за нами в палац. Я спостерігала, як вона обережно крокує, наче кожен крок для неї новий і цікавий. Яка мила та хороша дівчинка. Було видно, що вона дуже любить свого брата і довіряє йому. Саме такі люди роблять дім теплим: де є хоча б одна така душа, завжди хочеться повертатися туди, де тебе чекають, і де ти можеш відчути себе потрібним і захищеним.

Ми повільно пройшли до головного залу, а за вікнами почав ледь-ледь проглядати перший сніг. Він падав тонкими, майже прозорими пластівцями, створюючи дивовижну атмосферу.

Вогні палацу відбивалися в кожному шматочку кришталю, у всіх прикрасах, і я відчувала, що цей день точно буде особливим. Внутрішнє хвилювання змішувалося з радістю, передчуттям святкового дива, яке ось-ось розкриє свої обійми для нас усіх.