Глава 3

Наближалося Різдво. І так, ми святкуємо його у Валорії. У нас існує вірування, що всі тридцять п’ять світів створив Творець, і це свято присвячене Йому. Згідно легенди, саме в цей день відбулась велика подія, що змінила світ назавжди. Для нас це одне з найбільших свят, яке обожнюють усі, особливо діти, адже вони щиро вірять у магію і чудеса.

На Землі, у світі людей, це свято має трохи інше значення, і традиції відрізняються. Проте, навіть не заглиблюючись у порівняння, процес святкування тут був не менш яскравим і хвилюючим, сповненим магії, яка пронизувала кожен куточок палацу.

У палаці вже активно йшла підготовка: величезні зали прикрашалися крижаними ліхтарями, гірляндами із сріблястих зірок і магічних світлячків, а коридори наповнилися ароматами пряників, шоколаду та теплого пряного чаю. Скрізь, де тільки можна було пройти, майоріли святкові прикраси: скляні кулі, у яких повільно кружляли кристалики снігу, золоті свічники з палаючими вогниками, дивні кристали, що переливалися кольорами веселки, і маленькі чарівні істоти, які допомагали розвішувати гірлянди. Була запланована присутність не лише придворних і високопоставлених вампірів, а й простого народу, адже це свято мало об’єднати всіх, незалежно від статусу чи сили.

А ще я знала, що мої прийомні батьки приїдуть, і я неймовірно скучила за ними. Додатковим приводом для радості було те, що Грегорі та його сестра Кіара нарешті відвідають Валорію. Я багато чула про Кіару і тепер дуже хотіла з нею познайомитися, побачити, якою вона є насправді, і чи схожа вона на брата. Мене переповнювало хвилювання: адже крім радості зустрічі, завжди є трішки страху перед новими знайомствами.

Зараз я лежала на ліжку, чухаючи животик Вафельки, яка задоволено муркотіла, звиваючись вужиком на моїх грудях. Її маленьке пухнасте тіло було теплим і приємним, і я відчувала спокій, що проникає глибоко всередину. Такі миті домашнього тепла нагадували мені про дитинство, коли я могла довго лежати на сонці і відчувати, що весь світ належить мені. Попри всі небезпеки, існують речі, які роблять життя спокійним і приємним. Але мої думки перервали стуки у двері — за мить увійшли Рейгази.

— Мамо, тату! Ви приїхали! — я кинулась їх обіймати, і Вафелька незадоволено фыркнула, розвернувшись на боці. — Я скучила за вами, адже ми так давно не бачилися через навчання та вашу роботу.

— Ми теж, сонечко, — розсміялась мама, обіймаючи мене. — А ти змінилася.

— Звичайно, я тепер вампір. Хоч це й сталося не з моєї волі, та мені подобається, — посміхнулася я. — Але не бійтеся, вас не з’їм. Я вмію контролювати свою спрагу.

— Та ми і не боїмося тебе, — підморгнув тато. — Ти все ще наша маленька донечка, яку ми любимо. Навіть з червоними очима. Хоч зовні ти вже більше схожа на Дарсану, ніж на нашу Емі, всередині ти залишилася тією самою.

Я посміхнулася, відчуваючи тепло від цих слів. Їхні обійми давали відчуття безпеки і приналежності, яке не можна замінити нічим. Я знала, що їм важливо побачити, де я живу і як живу зараз, а мені — показати, що попри всі труднощі, я не загубила себе.

— Ми прийшли привітатися, — продовжила мама. — Але Зоріна та Джейкоб хотіли показати нам палац. Провести своєрідну екскурсію, а потім ми зазирнемо до тебе перед вечерею.

Я кивнула, ще раз обійняла їх, відчуваючи, як серце наповнюється теплом. Мої прийомні батьки були надзвичайно важливі для мене, і навіть короткі хвилини поруч із ними були безцінними. Я відчула, що кожна дрібниця — запах шовкових килимів, блиск кришталю, легкий шум водоспаду у внутрішньому дворі — для них стане відкриттям, і це робило їх приїзд ще більш особливим. Думаю, мама обов’язково розпитає про моє дитинство, а тато напевно буде дивитися на мене з гордістю, згадуючи, якою я була раніше.

Моя Сфера видала легкий дзвінок, і я відкрила її. На екрані з’явився Грегорі. Його усмішка миттєво підняла настрій і трохи заспокоїла. Проте я помітила, що він трохи інший — щось змінилося в його погляді, у легкому напруженні в голосі.

— Привіт, — сказав він. — Як ти? У Валорії все спокійно?

— Все добре. Так, у нас тихо. Я вже звикла до постійних нападів в Академії, а тут все інакше, — я посміхнулася. — Мої прийомні мама і тато вже приїхали. А ти? Скоро до нас прибудете? Палац до свята майже готовий.

— Завтра зранку вже будемо. Кіара ніяк не може обрати, що взяти з собою. Хотіла взяти дві валізи, та я вчасно її відмовив, — він розсміявся. — Сестра так схвильована, адже ніколи не виїжджала за межі рідної країни.

— Їй тут сподобається, — впевнено сказала я. — Тому не хвилюйтеся. Завтра ми вже з тобою побачимося, бо я скучила.

— Я теж. Добре, мені вже час йти. Треба дещо закінчити до від'їзду, - сказав хлопець. – Просто видалась вільна хвилинка, і я хотів почути твій голос. До зустрічі, Емі.

Сфера відключилась, залишивши мене з приємним теплом і нетерпінням. Завтра на нас чекала зустріч з близькими людьми, свято, що об’єднає всіх нас, радість і сміх. Я відчула хвилювання та передчуття — серце стукало швидше, немов перед великим святом.

Хіба може бути щось краще за ці хвилини очікування, коли душа наповнюється щастям і спокоєм одночасно? Я впевнено знала: завтра стане початком казкового Різдва, яке залишиться в пам’яті назавжди, у сяйві свічок, у сміху друзів та теплої присутності рідних людей.