Глава 2

А опинилися ми в справжній зимовій казці. Таку красу я бачила лише на картинах: посередині всього цього блиску було невеличке озеро, яке замерзло кришталевим льодом, а навколо — дерева, вкриті пухнастим снігом, снігові баби, замети та гірки. Казалося, що сама природа зупинилася, щоб подарувати нам цей момент.

Невже таке можливо посеред теплого клімату Валорії? Точно магія. Проте, незважаючи на зиму навколо, було зовсім не холодно, і це додавало відчуття нереальності: казка тут не тільки зовні, але й на дотик, а повітря було наповнене тихим дзижчанням чарівних світлячків, які миготіли між гілок, немов крихітні зірки, що впали на землю.

— Кожен раз після таких вечірок придумують щось нове, — посміхнувся Аларік, оглядаючи снігову красу. — Але це буває лише на канікулах. Шкода, що часу на такі вечори у нас обмаль, — він розвів руками, ніби показуючи весь масштаб магії навколо, а його очі виблискували задоволенням і легким азартом. — Ну що ж, беріть ковзани і вперед!

Ми швидко знайшли взуття свого розміру, і я вийшла на лід. Я обожнюю кататися, і відчуття ковзання по дзеркальній поверхні озера було неймовірним. Вітер обпік обличчя, а я відчувала, як свобода наповнює кожен мій рух.

Ми мчали разом із друзями, сміх лунав у нічному повітрі, і я відчувала легкість, наче весь світ став нашим ігровим майданчиком. Кожен ковзкий поворот, кожен стрибок над тріщинами льоду додавав адреналіну, і я відчула, як серце б’ється в унісон із ритмом нічного вітру.

Ілларія зовсім не вміла кататися, і для мене це було дивно: здавалось, що це настільки просто, наче рухатися ковзанами — це інстинкт. Але тепер я зрозуміла: для вампірів це дійсно природно, адже ми маємо вроджену грацію та координацію, а звичайні смертні мусять повчитися.

Я сміялася, навчаючи її тримати рівновагу, руки і нахиляти тіло у потрібний бік. Вона падала кілька разів, ковзаючи по льоду з вигуками і сміхом, але не здавалась. Кожне падіння тільки підживлювало її рішучість, а мені давало радість від того, що я можу допомогти їй відчути впевненість.

Після того, як ми навчились тримати прямий курс, перейшли до кидання сніжками. Сніг летів у всіх напрямках, викликаючи крики та сміх. Я відчула холод, що пробивався крізь куртку, але він не зупиняв мене — промокла повністю, але була щасливою, наповненою енергією та радістю.

Ми бігали, падали, піднімалися, сміялися і на мить забули про все інше: домашні турботи, навчання, навіть постійну небезпеку від Максиміліана. Моменти такого щастя відчувалися особливо цінними, ніби світ дозволив нам на короткий час відчути справжню свободу.

Та ніч підходила до завершення, проте це ще не був фінал. За мить весь лід зійшов, і інші вампіри розвели величезне багаття на галявині, притягнувши купу смаколиків: зефірки, печиво, шоколад і теплі напої, які миттєво зігрівали. Вогонь освітлював наші обличчя, відбиваючись у червоних очах і створюючи відчуття магії, що не залишає місця страху. Можна було стояти годинами, просто спостерігаючи, як вогонь палає і грає на снігу, а запах диму і карамелізованих зефірок змішувався з ароматом свіжого снігу.

— У вас якесь свято? — не втрималась Ілларія, дивлячись на всю цю красу, її очі широко відкриті від захоплення.

— Ні, звичайний день, такий як інші, — безшумно став поряд Нік Болдуен, його обличчя серйозне, але доброзичливе. — Ми стараємось як можна більше часу проводити всі разом, але через навчання це буває рідко. І є певні традиції, які ми дотримуємося, — він посміхнувся, а в його очах грало тепло, яке робило атмосферу більш затишною. — Я хочу вибачитися за свій негідний вчинок при нашій минулій зустрічі. Я мав себе краще контролювати.

Він простягнув Аларіку руку в знак примирення. Брат спочатку лише подивився на нього, його погляд був трохи напруженим, але потім потиснув руку. Напруження між усіма зникло, і атмосфера наповнилася спокоєм і відчуттям, що конфлікти залишилися позаду.

— Все добре. Я не ображаюся на тебе, Ніку, — посміхнувся Аларік, відчуваючи, як вантаж минулого повільно спадає з плечей. — Сподіваюся, більше такого не буде, адже я не люблю сварок.

— Чудово. Ну що ж, зефірки самі себе не підсмажать, — посміхнувся Нік, підкидаючи кілька на вогонь, а ми всі сміялися, відчуваючи легкість і тепло моменту.

Ми сміялися, обмінювалися історіями і просто насолоджувалися моментом. Вогонь, сміх, тепло дружньої компанії — усе це створювало відчуття, що ніч нескінченна. Лише зараз я зрозуміла, наскільки важливо відчувати такі моменти: небезпека та пригоди завжди поруч, але іноді світ дозволяє зупинитися і відчути, що життя — це не лише боротьба, а й радість, дружба та магія, що оточує нас щодня.

Ми сиділи навколо багаття, обмінюючись історіями, кидаючи сніг у повітря, спостерігаючи, як вогонь грає на обличчях друзів. Я дивилася на них і розуміла, що навіть у світі вампірів, магії і небезпеки існують моменти, які дарують відчуття щастя та повного життя. Саме такі миті створюють спогади, які залишаються назавжди, навіть коли ніч закінчується, а місто повертається до свого ритму.

Це був вечір, який показав мені інший бік нашого світу: яскравий, теплий, сповнений життя та чарівності. Навіть серед магії і могутніх сил, моменти радості і дружби залишаються найціннішими. Я відчула, що цей вечір буде пам’ятним не лише для мене, а й для всіх нас. Він став символом того, що навіть у темряві і небезпеці можна знайти світло, сміх і свободу.

І коли останні іскри багаття розліталися у повітрі, я зрозуміла: ці миті роблять нас сильнішими, гартують серце і нагадують, що справжня магія — не лише в силах, а в людях, які поруч, і у сміху, який може підкорити будь-яку темряву.