Глава 2

А опинилися ми в зимовій казці. Таку я бачила лише на картинах. Посередині цієї всієї краси було невеличке озеро, яке замерзло. А от навколо... Дерева, які вкривав пухнастий сніг, снігові баби, замети та гірки. Невже таке можливо посеред теплого клімату Валорії? Точно магія. Проте, тут було зовсім не холодно.                                                                                                                                                         

- Кожен раз після таких от вечірок придумують щось нове. - посміхнувся Аларік. - Але це буває лише на канікулах. Шкода, що ми маємо не так вже й багато часу на такі вечори. - продовжив брат. - Ну що ж, беріть ковзани і вперед.                                                                                                                                  

Швидко знайшовши взуття свого розміру, я вийшла на лід. Я обожнюю кататися, і для мене це було просто неймовірно. Відчуваючи свободу, я мчала по цьому замороженому озері разом з усіма. Як виявилось, Ілларія зовсім не вміла кататися. І для мене це було дивно, адже здавалось, що це доволі просто. Хоча, як я зрозуміла, це просто для вампірів, адже ми маємо вроджену грацію та координацію. Якось таки навчивши її їхати прямо, ми перейшли до кидання сніжками. І вже за кілька хвилин я повністю промокла, але була повністю задоволеною. Та ніч вже підходила до завершення, проте це ще був не фінал. За мить весь лід зійшов, і інші вампіри розвели величезне багаття на галявині, притягнувши купу смаколиків.                                                                                                       

- В вас якесь свято? - не втрималась Ілларія.                                                                                             

- Ні, звичайний день, такий як і інші. - поряд безшумно став Нік Болдуен. - Ми стараємось як можна більше часу проводити всі разом, але через навчання це буває доволі рідко. Та й є певні традиції, які ми з радістю дотримуємося. - він посміхнувся. - Я би хотів вибачитись за свій негідний вчинок при нашій минулій зустрічі. Я мав себе краще контролювати.                                                                            

Він протягнув Аларіку руку в знак примирення. Що ж, я рада, що він вирішив мирно розв'язати це питання. Якийсь момент брат просто дивився на неї, але потім потиснув. Напруження між усіма зникло.                                                                                                                                                            

- Все добре. Я не ображаюся на тебе, Ніку. - він посміхнувся. - Сподіваюсь більше такого не буде, адже я не люблю сварок.                                                                                                                                           

- Чудово. Ну що ж, зефірки самі себе не підсмажать. - посміхнувся він.