Глава 24

Перший семестр вже завершився, а ми так і не знайшли Максиміліана. Стільки часу витратили, а результатів — нуль. Кожен день я відчувала, як невидима тривога тисне на груди, наче важка плита. Останні два тижні я жила на голках: небезпека ходила поруч, і я могла виявитися неготовою.

Це лякало найбільше, бо страх втратити не лише своїх близьких, а й себе — відчуття неймовірне і моторошне одночасно. Я зрозуміла, що це мій найбільший страх. Не найприємніше відкриття, але воно відкрило правду: справжня небезпека не завжди зовні, іноді вона всередині нас, у сумнівах і невпевненості.

Грегорі довелося розповісти про свій секрет нашим одногрупникам, адже альтернативи не було. Незручність і страх перед реакцією були колосальними, але, на диво, усі сприйняли його відкриття досить спокійно. Академія — місце, де таємниці зберігаються, і де будь-який секрет, навіть найнебезпечніший, може виявитися менш страшним, ніж здається. Тепер на парах він міг не ховатися, не переживати про те, що хтось дізнається про його особливість випадково.

Наші стосунки майже не змінилися. Чому «майже»? Інколи нам було незручно разом, і я не могла зрозуміти, чому. Можливо, це страх або залишки тривоги після сутичок із Максиміліаном. Можливо, просто нові межі довіри, які потрібно було освоїти. Але навіть у такі моменти відчувалася прихована близькість, яка не давала нам віддалитися одне від одного. Кожен погляд, кожен дотик, кожне випадкове торкання рук — все це було мовчазним підтвердженням: ми разом, і нас не зламати, навіть коли навколо небезпека.

Аларік та Ілларія примудрилися посваритися ще чотири рази за ці два тижні. Кожного разу причина була безглуздою, інколи смішною, інколи такою, що здавалася просто нереальною. Проте вони завжди мирилися. Смішно, але їхній рекорд ще не досягнуто — чотирнадцять днів без великого скандалу ще не перевищує їхні попередні «досягнення». Та навіть це показувало, що стосунки живі, а дрібні сварки не руйнують зв’язок, вони просто перевірка терпіння. Кожна сварка була як маленьке випробування, яке вони проходили разом, підтверджуючи, що любов сильніша за розбіжності.

Мелісса теж стала частиною нашої групи. Спочатку я відчувала певну настороженість: нова людина завжди приносить невідомість. Проте вона виявилася доволі цікавою і приємною, і наше спілкування швидко перетворилося на дружнє. Чому ми не зробили цього раніше? — думалося мені. Її сміх, спосіб говорити і підходити до справ додавали легкості нашим будням.

А от Зак… його зміни мене збивали з пантелику. З одного боку, я довіряла йому, а з іншого — іноді щось у його погляді або тиші змушувало серце битися частіше від хвилювання і водночас настороженості. Я відчувала, що він поруч, але ніколи не можна було бути впевненою, що він не приховує щось ще.

— Не хочу, щоб наступали канікули, — прошепотів Грегорі, і його голос був м’яким, але в ньому відчувався невгамовний смуток. — Не хочу повертатися в Алегрію, хочу залишитися тут, у Академії. Два тижні без тебе будуть нестерпними. Та й зараз не час відпочивати, коли Максиміліан досі на волі.

— Ну, ти завжди можеш приїхати, — посміхнулася я. — Драгоміри не будуть проти. А стосовно небезпеки… нам усім потрібен відпочинок. Ніхто не знає, що принесе наступний семестр. Спокій — це привілей, а ми його заслужили, навіть якщо він короткий.

Він посміхнувся, і на його губах з’явився легкий поцілунок — його спосіб підтримки, м’який, але одночасно наповнений силою. Ми обоє розуміли, що він навряд чи приїде у Валорію: вдома сестра, обов’язки, обмежений час. Але надія жила в серці, і я відчувала, що зможу витримати цю розлуку. Сум теж був присутній, але він став терпимішим, бо поруч залишалася думка: ми знову зустрінемося.

— Ілларія, ми їдемо на два тижні. Ти туди слона запхала? — сміючись, пожартував Аларік, несучи валізу своєї дівчини. — Чи вирішила привезти своє ліжко?

Його бурчання завжди викликало посмішку. Для нього ця валіза майже нічого не важила, бо він мав силу вампіра, але брати на себе вагу — це його спосіб жартувати. А ще Реджинальд поїхав у відрядження, тому Ілларія проведе канікули в Академії, а на кілька днів приїдуть мої прийомні батьки. Справжнє родинне свято, і я відчувала, що ці дні будуть переповнені емоціями, сміхом і теплою турботою.

— Там трошки. Набагато менше, ніж у валізі Емі, — знизала плечима Ілларія. — Я могла б взяти більше, але… знаєш, інколи розумні обмеження теж потрібні.

— Вони колись перестануть сваритися? — посміхнувся Грегорі.

— Ні, ніколи, — відповіла я з легкою усмішкою. — Якщо вони перестануть, тоді все стане просто жахливо. А так ми знаємо: стосунки живі, навіть через сварки.

Грегорі знову поцілував мене, і цей поцілунок став наче підсумком наших днів, маленькою паузою перед новими випробуваннями. Та раптом з’явився Провідник, сигналізуючи про те, що нам час відбувати до Валорії, де вже чекали батьки.

Я глибоко вдихнула, оглядаючи Академію, що залишалася позаду. Її стіни, коридори, кам’яні сходи — все це стало частиною нашого життя, нашого захисту і наших спогадів. Академіє, бувай. Та я обов’язково повернуся. І що мене чекає далі — невідомо. Але тепер я готова: разом із Грегорі, разом із друзями, зі спогадами про небезпеку та маленькі перемоги. Попереду ще багато битв, уроків і таємниць, що чекають свого часу, а наша сила — у єдності, довірі і готовності боротися.