Глава 23

— Як так вийшло? — спитала я, ледве стримуючи паніку в голосі. — За ним слідкувала найкраща охорона Королівської Академії, а він все одно втік.

Ми рухалися швидким кроком до кабінету професора Пауелла, звідки він і пішов. Грегорі топтав поряд, хоча ми наполегливо просили його лишитися в лазареті. Та хіба він нас слухав? Ні. Його рішучість і жага діяти одночасно хвилювали й трішки лякали.

Мене ж турбувало зовсім інше: Ілларія залишилася наодинці в кабінеті, і я сильно сподівалася, що Максиміліан не встиг зробити їй шкоди. Інакше я б його сама розірвала на частини. Хоча доведеться стримувати й Аларіка, бо його запал теж міг перетворитися на некеровану силу.

— Я сам не знаю, як все відбулося, — знизав плечима Зак, йдучи поруч. — Він був зв’язаний антимагічними путами, з яких просто неможливо виплутатись. Я сам колись їх перевіряв. Та й батько посилив їх за допомогою свого дару. Спосіб надійний, — він зробив паузу, наче намагаючись пригадати деталі. — А потім нас відволік невеличкий вибух, а у кабінеті залишилася Ілларія.

— З нею все добре? — спитала я, боячись навіть вимовити це слово. — Вона…

— Вона в порядку, — промовив Зак. — Але була без свідомості. Хтось йому допоміг, і цей хтось, схоже, працює в нашій Академії. На щастя, він просто втік, не завдавши великої шкоди. Та нам потрібно його якнайшвидше знайти.

Ми увійшли до кабінету. Аларік сидів поряд з Ілларією і намагався м’яко заспокоїти її. Дівчина вже отямилася і хоча виглядала виснаженою, серце її билося рівно, і вона була жива. Мелісса тут не з’являлася, хоча я знала, що вона прямувала сюди. Де ж вона? Чи теж потрапила у халепу? Ніби читаючи мої думки, професор Пауелл промовив.

— Натаніель взяв Меліссу, Себастьяна та Реббеку, аби перевірити територію. Довелося їм усе розповісти, — він важко видихнув. — Але щось мені підказує, що ми нічого не знайдемо. Йому хтось допомагав.

Я присіла поряд з Лією, обережно торкаючись її руки, відчуваючи її страх і безпорадність. Дівчина була перелякана, проте жива. І це найголовніше.

— Ти як? – запитала я. – Як себе почуваєш?

— Все добре, — видихнула вона. — Я нічого не могла зробити. Останнє, що бачила, це якийсь спалах. А потім темрява. Мене оглушили артефактом. Коли отямилася, Максиміліана вже не було, а поряд сидів Аларік, приводячи мене до тями. Тому я мало чим можу допомогти.

Її голос тремтів, і я відчула всю її слабкість. Але одночасно відчула рішучість: ніхто не залишиться сам на сам з цим лиходієм. На щастя сьогодні ніхто не постраждав, а хлопця ми ще знайдемо.

— І що тепер будемо робити? — запитала я. — В нас немає жодних зачіпок. Максиміліан десь ховається, і питання часу, коли він знову нападе.

— А ще є Легіон, — тихо додав Зак, і його слова прозвучали як попередження.

Аларік перевів погляд на Грегорі. Я знала, що він думає: справжній він перед нами чи знову з сюрпризом? Тепер весь час будемо хвилюватись хто перед нами, доки не спіймаємо Максиміліана.

— Справжній, — лише кивнув Грегорі. — Я радий, що з тобою все добре, друже. А то той був просто нестерпний. Такий милий, добрий до всіх, аж бридко. Його було легше ненавидіти, ніж тебе.

Ми розсміялися, і це трохи розвіяло напругу. Але тиша у кімнаті залишалася важкою, густою, майже фізичною. Поки Максиміліан на свободі, ніхто з нас не був у безпеці. Кожен крок міг стати пасткою, кожен звук — сигналом нового нападу.

Я відчула, як Грегорі стискає мою руку, і в його погляді читається та сама рішучість, що й у мене. Ми обоє знали: боротьба ще не закінчилася. І поки ми плануємо наступний крок, Максиміліан вже будує свої пастки, а Легіон тихо тягне нитки, залишаючи нас у невідомості.

— Треба скласти карту його можливих дій, — прошепотіла я, більш до себе, ніж до когось іншого. — Кожна дрібниця має значення: де він може сховатися, кого залучить, які закляття використає.

Грегорі кивнув мені, і в цьому жесті було все: довіра, віра в нас, рішучість не відступати. Ми знали, що кожен крок важливий, і що від нашої витримки залежатиме не лише безпека Академії, а й життя тих, кого ми любимо.

Я глибоко вдихнула, відчуваючи холодок страху, змішаний з адреналіном. Думки мчали швидше, ніж наші ноги: швидкі пошуки, контроль території, запобігання можливим нападам, використання магії, стеження за підозрілими особами. Кожна дрібниця могла стати ключем до перемоги.

— Почнемо з перевірки підземель та старих складів, — сказала я, твердо дивлячись на всіх. — Він може спробувати сховатися там. І кожен, хто залучений у Легіоні, може виявитися його союзником.

Зак і Аларік кивнули. Мовчання знову повисло у кімнаті, але тепер воно було наповнене рішучістю. Тепер починалося полювання. І ми не могли дозволити Максиміліану сховатися. Кожна хвилина затягування могла стати фатальною. А боротьба, що чекала попереду, буде довшою та небезпечнішою, ніж усе, що ми пережили досі.