Глава 22

Максиміліан тримав Грегорі в печері, що загубилася глибоко в лісі. Це було продумано з його боку: тут не так просто було вислідити когось навіть вампіру, а тим більше, відстежити сліди пересування. Кам’яні стіни печери відбивали світло факелів, створюючи химерні тіні, які танцювали по поверхні каменю, немов живі. Повітря було сирим і прохолодним, і від нього здавалося, що час рухається повільніше. Попри це нам вдалося знайти його.

Хлопець лежав без свідомості, але живий. Це був неабиякий полегшення — хоча б одна маленька перемога в нашій боротьбі. Його обличчя було бліде, а на шкірі виднілися синці та порізи, свідчення того, що він чинив опір. Справжній герой, думала я. І хоч я знала, що він багато тренувався останнім часом, підготовка Максиміліана була витонченою і підступною. Ми досі не знали, хто саме тренував його — але одне я розуміла точно: це не він перетворив мене на вампіра.

Тепер Грегорі перебував у шкільному лазареті, і він не поспішав приходити до тями. Я сиділа поруч, обережно спостерігаючи за ним. Кожен його поворот голови, кожен рух очей був для мене маленькою перемогою. Нам довелося розповісти про все Іларії, Аларіку та Меліссі.

Вони намагалися отримати від Максиміліана хоч якусь інформацію, і методи в них були найрізноманітніші — від хитрих запитань до магічних перевірок. А ми з Заком залишалися біля ліжка, бо хлопець, використовуючи здібності ангела, лікував Грегорі. Я була безмежно вдячна йому за це. І навіть знаючи, що моє захоплення магією ангелів Зака не надто приваблює, я відчувала вдячність, яку важко передати словами.

— Дякую тобі, Заку, — прошепотіла я, нахилившись ближче. — За все, що ти зробив для нас. Зробив для мене. Якби не ти, Грегорі би…

— Все добре, можеш не хвилюватися, — відповів він тихо, злегка посміхаючись. — Я мав це зробити. Не дозволяти йому померти.

Я глибоко вдихнула і спробувала заспокоїти себе. Зараз хлопець був в безпеці і ми нарешті знайшли того, хто напав на Кассандру. Значить можна було хоч на трохи перевести подих.

— І вибач за мої підозри. Просто стільки речей вказувало на те, що зрадник серед нас. Я мала одразу здогадатися, що це не ти. Ти би ніколи не зашкодив невинним, — сказала я, намагаючись вимовити слова спокійно, хоча голос тремтів. — Шкода, що я зрозуміла це не відразу.

— І мене вибач, — вперше заговорив Грегорі, відкривши очі. — Я теж так думав…

Він намагався піднятися, але йому давалося це важко. Його тіло було виснажене, і кожен рух викликав біль. Я обережно підсунула подушки, щоб підтримати його спину. Йому потрібно було багато часу для відновлення, і я знала, що моя допомога стане для нього підтримкою.

Через кілька хвилин він вже обперся на подушки і уважно дивився на Зака. У цьому погляді була вдячність, повага, а можливо й щось більше — щось глибше, що словами не передати.

— Дякую тобі, — тихо вимовив Грегорі, звертаючись до Зака. — Ти врятував мені життя.

— Завжди радий допомогти. Все ж я твій вчитель, — відповів той спокійно. — Думаю, мені варто піти й перевірити, що там з Максиміліаном. Вам же треба залишитися наодинці.

Зак вийшов, залишивши нас наодинці. Між нами повисла тиша, і ні я, ні Грегорі не знали, що сказати. Я дивилася на нього і відчувала, що нарешті можу побачити його без окулярів. Зак не здивувався, бо він знав про здатність вампіра лікувати — це рідкісна риса, притаманна лише декільком расам. Ангели були найбільш ймовірними, і я розуміла, що тепер вони обидва знали секрети один одного. Можливо, це стане початком нової довіри між ними.

— Як ти здогадалася, що це не я, — тихо спитав він. — Коли Максиміліан удавав з себе мене? Відчуваю, що це була саме ти.

— Він був зовсім не схожий на тебе, — відповіла я, намагаючись усміхнутися. — Занадто правильний. Інші фрази, поведінка… А ще він видав себе тим, що не знав, що я в курсі твого секрету. А ти ж розповів мені. Та й очі перевертиші не здатні змінювати. Рано чи пізно саме через це ми б все дізналися. Хоча він міг використати магію.

Я піддалася пориву і потягнулася до нього. Мої губи зустріли його ніжно, але впевнено. Я вклала в цей поцілунок усе, що відчувала: полон страху, радість від його повернення, полегшення, тугу та любов. Я скучила за ним, за справжнім Грегорі.

Мені хотілося зупинити час, але двері раптово відчинилися. Зак, який до того дав нам кілька хвилин побути наодинці, увірвався в кімнату, виглядаючи знервованим. Його погляд одразу привернув мою увагу, і серце стислося.

— Максиміліан… - сказав він. – Він втік.

Слова Зака прозвучали як удар. Мої руки похололи, серце пропустило удар, і я відчула, як страх прокрадається в кожен куток моєї душі. Але поряд був Грегорі, живий і дихаючий, і я знала, що попри всі труднощі, ми ще не втратили контроль. Це лише початок нового етапу: боротьби з Легіоном, з перевертишами, з Максиміліаном. І від нашої швидкості, рішучості та витримки залежало не лише його життя, а й наше майбутнє.

Я відчула, як мої пальці стискають його руку, і в серці прокотилася хвиля рішучості. Тепер я знала точно: попереду нас чекають небезпечні пастки, хитрощі, магія та зрада. І нам доведеться діяти разом, без страху, бо тільки так ми зможемо вистояти.

Грегорі повільно підвів погляд, і його очі зустріли мої. Там була не тільки вдячність, але й повна впевненість: ми пройдемо через все це разом. Я знала, що він довіряє мені, так само, як я довіряла йому. І хоч Максиміліан утримав в нас страх, він не забере нашої надії.

Поступово у кімнаті почала відновлюватися спокійна тиша, але в повітрі ще тривала напруга: ми знали, що його втеча — лише початок. І я вже обмірковувала план, як знайти його першими і не дати Максиміліану жодного шансу.