Глава 21

- Хто ти такий? - спитала я, коли ми сиділи в кабінеті професора Пауелла.                                                

- Моє ім'я Максиміліан Андрюс, я старший син короля та королеви Лейберну. Навчаюся на третьому курсі Королівської Академії. А ще мені подобається дивитися на заходи сонця та співати гімни. - він нахабно посміхнувся. - Достатньо інформації?                                                                                             

- Ти не вампір. - раптово сказав Зак.                                                                                                          

- Ні, я прийняв твого вигляду, Зак. А от з очима довелося трохи почаклувати. Але мені допомогли. Все ж майже вийшло. - посміхнувся Максиміліан. - Напад на Кассандру був ефектний. І це була би перша смерть на моїх руках. Хоча, для інших вона була би на твоїх. Та, на жаль, ви вчасно підоспіли. І я так і не став повноцінним членом Легіону.                                                                                                        

- Легіон - це ж легенда. Хіба він існує? - сказав професор, а я не розуміла, що ж це таке. - Легіон - це об'єднання, в які входять по одній королівській родини з усіх тридцяти п'яти світів. Колись вони мріяли захопити владу в світах і встановити єдину диктатуру. - він похитав головою. - Принаймні так про це розповідають. Ніхто не знає, хто туди входив. Та мені здавалося, що це не правда. Жодних підтверджень немає.                                                                                                                                     

- Легіон існує, і ми сильні як ніколи. І, одного разу, світ стане нашим. - сказав він. - Тоді ви нічого не зможете зробити. Лише благати про порятунок. Але я не подарую вам милість. Ви будете страшенно страждати.                                                                                                                                                       

- На вампіра мене ти перетворив? - спитала я, не слухаючи його слова.                                                

- Мені це не потрібно. Я ще маю розум. - Максиміліан розсміявся. - Ти взагалі заважаєш, а так я втратив можливість тебе вбити.                                                                                                                     

- Де Грегорі? - прошипіла я. - Або говори, або я тебе вб'ю.                                                                        

- Знаєш, ти не ввічливо просиш. Я не хочу. - посміхнувся він.                                                                     

Я вже почала закипати. І так хотілося просто вдарити його, але я себе стримувала. Так ми точно не знайдемо правду. Та якби тут не було Зака та професора Пауелла, я би вже кілька разів точно це зробила. Проте в них був інший план.                                                                                                         

- Давай Зак. - сказав професор Пауелл. - Тільки ти можеш це.                                                                  

Я щось не зрозуміла, що вони збираються робити. Хоча в мене й були певні підозри, але я сумніваюся в цьому. Та от, професор зав'язав рот Максиміліану, і Зак почав закатувати рукава. Що взагалі відбувається? Та от хлопець зосередився, і різко увігнав руку в груди Максиміліана, від чого той завив. Але не було ні крові, ні поранення, просто світло. Навколо нас різко стало холодно, і навіть я це відчула.                                                                                                                                                              

- Він проникає в його душу. Це здібність, якою володіють ангели. Закові вона дісталася від матері. Я знаю, що ти в курсі про його секрет. - прошепотів Пауелл. - Нам треба ж дізнатись де Грегорі. І це єдиний спосіб.                                                                                                                                                

Але за хвилину все завершилося. Так швидко, що я навіть не встигла нічого побачити. І то добре, адже це занадто важко. А от що відчував в цей момент хлопець, я навіть думати не хочу. Та Максиміліан втратив свідомість. Хоча, і Зак виглядав не краще. А він ж вампір, і його не так вже й просто виснажити. Скоріш це магічне вигорання. Професор Пауел звідкись дістав термос, і протягнув йому. Я ж відчула запах крові.                                                                                                                                                        

- Я знаю, де Грегорі. - відповів хлопець, подивившись на мене. - І ми маємо терміново його врятувати. У нас дуже мало часу...