Глава 20

Ми вирішили, що доведеться таки перевіряти, чи це справді Грегорі. Після випадку з Заком ми тепер діяли обережно: спочатку перевіримо факти, а потім уже робитимемо висновки. Але було надзвичайно небезпечно мені бути з ним наодинці, адже це все ж може бути Максиміліан — перевертиш із небезпечними намірами. Тому я мала підготувати все так, щоб зняти з нього окуляри саме в саду, де в будь-який момент могла з’явитися допомога.

Також нам довелося розказати все Заку — саме він мав підстрахувати мене. Його спокійна присутність додавала впевненості, і навіть легкий гумор під час підготовки допомагав знімати внутрішню напругу. Він жартував, що я схожа на шпигунку з легенд, а я сміялася крізь хвилювання, відчуваючи, як серце б’ється швидше.

Я запропонувала Грегорі прогулятися ввечері. Хлопець, нічого не підозрюючи, погодився. І от так ми й опинилися на лавочці у саду. Атмосфера була спокійна, легкий вітерець колихав листя дерев, місяць високо світив над квітучими кущами, заливаючи сад м’яким сріблястим світлом. Аромат жасмину та троянд тягнувся повітрям, і від цього місце видавалося ідеальним для розмови, але і водночас небезпечним — ідеальним для пастки.

Я намагалася зосередитися на кожному його русі, кожній зміні тону голосу, кожній дрібниці, яка могла видати правду. Нам потрібні були докази, і я знала, що будь-яка невідповідність може стати ключем. Він дивився на мене так, ніби між нами не існувало всієї тієї історії, ніби я вигадала все сама.

— Тут гарно, чи не так? — спитала я, намагаючись звучати спокійно. — Така прекрасна ніч.

— Так, дуже. Я взагалі люблю сюди приходити. Та й кілька уроків проводити саме тут не завадило, — відповів він, беручи мене за руку. Я ледве стрималася, аби не відсунутися. — Емі, ти уникаєш мене. Що сталося?

— Та ні, все добре, — я потиснула плечима. — Сам знаєш, що зараз стільки всього навалилося. Ось я просто хвилююся. До речі, а чому ти в окулярах? Нас же ніхто тут не бачить. Зніми їх.

— Емі, я би не хотів, аби ти бачила мене таким. Мої очі… Вони налякають тебе, — промовив він тихо. — Краще нехай поки буде так.

Це остаточно підтвердило мої підозри. З його поведінки, з тих невеликих відмінностей у міміці та голосі я зрозуміла: це не Грегорі. Час діяти. Потрібно було завершити цю перевірку, адже ще треба було знайти справжнього. Я боялася навіть думати про те, що могло статися з ним, але магія перевертишів не могла тривати вічно — це давало надію: Грегорі живий.

— Ти не Грегорі, — прошепотіла я, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Бо справжній він уже давно розказав мені про свій секрет. Ти — перевертиш.

Не довго думаючи, я завдала удару. Він пропустив його, адже не очікував. Потім, зібравшись, приготувався до контратаки. Підготовка у нього була, але не настільки відточена, як у того, хто напав на мене раніше. Проте він не встиг нічого зробити — із сховку вискочили Зак і професор Пауелл. Вони миттєво атакували його, наклавши чарівні пути, що блокували його силу.

У той же момент перевертиш набув своєї справжньої зовнішності. Це був високий хлопець із темним волоссям і карими очима. На вигляд звичайний, але його погляд і впевнена хода видавали натреновану, небезпечну природу. Я відчула холодок по спині: десь уже бачила цей погляд, цю посмішку, і знала, що вони не обіцяють нічого доброго.

— Молодець, здогадалася таки, — хижо промовив він. — Що ж, я й не очікував, що ви так швидко знайдете відповідь. Але тепер маєш нову проблему. Як же знайти твого справжнього Грегорі? Навіть не знаю…

— Хто ти такий? — прошипіла я, відчуваючи, як напруга стискає груди.

— Емі, краще поговоримо про це в моєму кабінеті, — сказав професор Пауелл, стримуючи його. — Там буде зручніше. І не варто лякати студентів.

Я кивнула. Лишні вуха нам не потрібні, лише ті, кому можна довіряти. Але час підтискав — треба було дізнатися все якнайшвидше. І я вірила, що Грегорі ще живий. Інакше цього просто не могло бути.

Я відчула, як холодний вечірній вітер здуває волосся з обличчя, і в серці спалахнула рішучість. Мої руки стиснулися в кулаки, а погляд звузився від рішучості: я не дозволю страху керувати мною. Сьогодні ми зробили перший крок, і від цього кроку залежатиме дуже багато. Перевертиші, ангели, загадки Заку, доля Грегорі — все це плелося в єдину павутину таємниць. І тепер від мене залежало, чи зможу я розплутати її першою.

Мені залишалося лише одне — скласти план пошуку справжнього Грегорі. Під покровом ночі я відчула, що це тільки початок великої гри, де ставки набагато вищі, ніж здавалося спочатку. І навіть якщо серце крає страх, розум підказував: діяти треба швидко, обережно, і без жодної жалю до перевертиша, що стояв переді мною.

Я сіла на лавочку трохи мовчки, вдивляючись у темінь саду. Листя тихо шелестіло, немов підслуховувало наші розмови, а відчуття, що хтось невидимий спостерігає, посилювалося. Зак з Пауеллом були поруч, але я відчувала, що важлива відповідь буде знайдена лише моїми очима, моєю інтуїцією.

Це був лише перший крок. І хоча страх стискав серце, відчуття рішучості охопило мене повністю: сьогодні ми відкрили таємницю перевертиша, а завтра почнеться справжній пошук Грегорі.